Робоча поїздка президента Зеленського до Вашингтона природно стала топовою темою для обговорення політиками, аналітиками та журналістами. Спектр обміну думками і шпильками досить широкий – від оборонних та економічних питань до «хімії». У своїй статті я хочу поговорити про те, про що говорять найменше. Хоча воно й містить у собі найбільше аспектів.
1.
Президент Володимир Зеленський під час візиту до США представив амбітний план трансформації України. Він розповів, якою бачить її за п’ять-десять років: безпековим форпостом, мультихабом, успішною і стійкою країною. Це що – черговий «мільярд дерев», «свій Говард, Оксфорд, Кембридж через рік»? Чи, може, піар до майбутніх президентських виборів? Тоді для чого його було везти аж за океан?
Хоча, за великим рахунком, у всьому є свій смисл. Сама заявка мені сподобалася уже хоча б тим, що нагадала про необхідність стратегічної програми розбудови новітньої України. Такої стратегії, як відомо, Україна не має, не було її у попередників, немає й у Зеленського. Тож має бути. Тільки без урахування реалій вона приречена на долю «держави в смартфоні». В країні, де мобільник із сенсорним екраном вартує від однієї до п’яти середніх заробітних плат, він ще значний час залишатиметься предметом розкоші, а близько сорока відсоткам пенсіонерів узагалі недоступним. Така вже логіка: перед тим, як зводити дім, закладають фундамент.
Поїздка Володимира Зеленського до Вашингтона стала знаковою подією для України з її війною, протистоянням, безладом, політичними провокаціями, боргами, дилетантством і остаточно не визначеним вектором. Сподіваюсь, дії влади після зустрічі двох президентів не забаряться засвідчити, у який бік хитнеться маятник – на Захід чи до тамбовського лісу, інакше, навіщо туди було їхати… Безперечно, візит виявився досить продуктивним. Тільки не треба «слугам» переконувати нас, що стався великий прорив. Не слід було й кричати через усю Атлантику, ніби маємо найкращого президента. Варто було б подумати, що коли таке робить керівник президентського офісу, та ще й в екстазі, то воно якось погано пахне. До того ж Володимир Олександрович ще не всьому навчився за ці два з половиною роки, у всякому разі не зрозумів, що це українці взяли його на роботу, а не він їх у найми. А головне, – свого «Вашингтона, з новим і праведним законом» ми поки що не діждалися. Як і Шарля де Голля, альфою і омегою світогляду котрого була його глибока віра в національний фактор, у пріоритет інтересів нації над будь-якими іншими.
Ніхто нікуди не прорвався і нічого нікому не порвав. Перспективи вступу України в НАТО і Європейський Союз, отримання статусу основного союзника поза НАТО залишилися там, де й були. І успіх саміту забезпечили не стільки дії української дипломатії, скільки мудрість старого політика, котрий за рамками зустрічі залишив не зовсім витриману поведінку нашої сторони перед візитом: «Чому ми не...», натяки на Будапешт, звинувачення за продовження добудови Nord stream тощо.
Звичайно, демократичний Захід завинив перед нами. Умовивши нас, та ще й у компанії з Росією, позбутися ядерної зброї, не забезпечив захист України, а відшкодування виявилося просто мізерним. Нагадаю, що успадкований Києвом і знищений або переданий Росії ядерний арсенал складав 176 міжконтинентальних балістичних ракет (130 рідкопаливних СС-19, по шість боєголовок кожна, та 46 твердопаливних СС-24, по 10 боєголовок кожна), стратегічні бомбардувальники Ту-95МС та Ту-160 (від 30 до 43), 1950 стратегічних ядерних боєзарядів, 2833 тактичних ядерних боєзарядів. При цьому, тільки вартість ядерної зброї (палива) оцінювалася щонайменше у 60—65 мільярдів доларів США, за максимальними оцінками – 105 мільярдів». (Володимир Огризко). Україна взамін отримала буквально копійки. Ними можна було б і задовольнитися, коли б було підписано не меморандум, а міжнародний договір із гарантією колективної військової допомоги Україні в разі нападу на неї, або прискорене прийняття під парасольку Альянсу – мир річ дороговартісна. Та цього не сталося, меморандум залишився на папері, а Україна опинилася на краю прірви. Скільки озброєння можна було б закупити на ті гроші, порахувати неважко. У всякому разі її вистачило б на всіх любителів гострих відчуттів на широких полях України. Ми справді маємо право на повномасштабну допомогу, з наданням нам летальної оборонної зброї – щоб захистити українське небо, її землю від вторгнення ворожої бронетехніки і атаки з моря. Так, щоб агресору не здалося замало. Але це вже з розряду «золота Полуботка». І про все це тепер слід говорити по-іншому.
З другого боку, не треба шукати провалів, зловтішатися.з того, що загальна атмосфера зустрічі була не завжди сонячною. Значить, була відвертою. Дай Бог, щоб на користь. Наскільки успішним виявиться візит до Вашингтона, ми побачимо за деякий час – із того, як далі реформуватиметься країна, як долатиметься корупція і чи вимітатимуться із влади чиновники, яким там не місце. Підтверджено головне – Україну не залишать наодинці. Я вірю у щирість цієї заяви президента Америки. Як і в те, що тісне співробітництво із Сполученими Штатами матиме для нас добрі наслідки.
Відразу після інавгурації Джона Байдена, я написав, що його український сентимент спирається не на особисті симпатії, а на американський практицизм. Він краще за багатьох інших західних політиків розуміє те, що Україна – географічно, історично, політично – приречена бути прикордонною зоною між двома цивілізаціями: євроатлантичною і так званим «Русским миром», форпостом у разі чергової спроби Москви силою відновити імперію. Розуміє він і те, що кордон може бути надійним тільки тоді, коли він є не маріонетковою, а повноцінною в усіх розуміннях державою, якою й має стати Україна в результаті економічних та правових перетворень. Через що так послідовно наполягає на реформах в Україні. Тепер слово за нами. Тільки не треба дурити заокеанського колегу, а заодно і нас з вами. Он із реформою правоохоронної системи вже так були закрутили, що й Венеціанську комісію перелякали. Дивний народ ці чиновники. Замість того, щоб долати проблему, вони довго приймають рішення, закони, постанови, вовтузяться з імплементацією, щось поправляють, щось прибирають, доводять якщо не до абсурду, то до повної недієвості. Для чого це? Знайдіть відповідь з одного разу. Україна перебуває у стані війни, їй загрожують не тільки Першопрестольна, а і доморощені «свиные рыла», котрі риють під нею землю А наші призначенці спостерігають, як ті гоголівські персонажі: «Доедет то колесо, если б случилось в Москву, или не доедет?». Корупція пронизала суспільство знизу догори і набула не просто потворних – страхітливих форм, хабарі в купюрах уже визначаються не сумою, а на вагу, рекорд 120 кілограмів – вага Потапа без Насті. А ми мріємо.
«Країна мрій» – це добре. Коли наші фантазії настроюють на позитив. І плани трансформації теж, якщо точно знаєш, якого мультифабу потребуватиме Європа і у чому полягатиме успішність твоєї країни через десять років. Мені, як громадянину України, на сьогодні реальним здається хіба що питання форпосту. Воно нагальне, реалістичне і вже перебуває у стадії вирішення, хоч у такому аспекті швидше всього й не обговорювалося. Заявку Володимира Зеленського на трансформацію України я сприйняв скептично, але й із посмішкою. Бо це не ніщо, а образне бачення шляху, яким нам треба йти. Він важкий, не всипаний квітами і не супроводжуваний оплесками, обчислюватиметься не роками, а поколіннями, і не кожен Мойсей його подолає. До речі, той, перший, теж помер по дорозі. Другий шлях – дорога в нікуди, третього не дано. Але визначившись із напрямком руху, спочатку маємо чітко усвідомити, в якому геополітичному просторі перебуваємо, і з якого положення стартуємо. Та отримати відповідь на питання, якої не почув Леонід Кучма. Про що – у наступній частині статті.
Броніслав Куманський