9 травня – найстрашніше, найболючіше свято. З одного боку – незліченні жертви, море крові і горя, страждань і втрат, з іншого – безпрецедентна за своєю цинічністю демагогія під червоними прапорами і з портретом того, хто значною мірою і винену тому, що тих жертв було так багато.
Слава Богу, ми поступово відходимо від цього. Наш червоний мак пам’яті і примирення – людяніший, навертає душі до вічної пам’яті, а не до агресії і нової крові. Та те, що ми повністю позбулися побєдобєсія – ілюзія. Тільки останніми днями довелося бути учасником кількох дискусій на цю болючу тему у соцмережах, де цілком реальні люди, наші сучасники намагаються утвердити саме сталінське трактування Перемоги над нацизмом, ніяк не можцть усвідомити, що юнаки-українці, що йшли у дивізію СС «Галичина», прагнули насамперед здобути там зброю і вишкіл, щоб мати з чим відвойовувати Україну у того ж Сталіна.
Як довго ще діятимуть ці гнилі комуністичні стереотипи у нашій свідомості? Ми кажемо, що не доросли до Європи, бо у нас погані дороги і злодії при владі? А, може, насамперед тому, що ніяк не викинемо з розуму і з серця той поділ, те протистояння, накинуті нам фактично одвічним ворогом? Досі багато хто не хоче розуміти, що Україна у ті роки перебувала між молотом і наковальнею двох страшних тоталітарних режимів, і не важливо з якого боку українці боролися з ними, головне, щоб боролись – за себе, за свою Вітчизну.
А ми мусимо пам’ятати про їхні жертви, щоб вони стали не каменем розбрату, а краплями духовного світла, яке має очистити і наше майбутнє.
Світлана Орел
А тим часом Національна комісія з реабілітації жертв політичних репресій у четвер, 29 квітня, реабілітувала Івана Гончарука – ветерана Української повстанської армії, якого розстріляла радянська влада у 1989 році.
Харківського 62-річного пенсіонера п’ять днів судили на Волині за звинуваченнями, за які він вже відсидів свій термін у концтаборі та був звільнений. Повстанця розстріляли за два роки до проголошення незалежності України.
Справа шилася білими нитками від самого початку і до кінця. До свідків були залученні діти вбитих сорок років тому радянських активістів, штатних та позаштатних працівників НКВС. У 1944-1945 роках цим свідкам було по 10-12 років, а Гончаруку – 20. Проте вони впізнали його на фото, зробленому в 50 років.
Повстанця розстріляли у липні 1989 року в Києві.