Один відомий ковбой сказав: «Після виборів і після одруження рідко отримуєш те, чого прагнув». Однак переважна більшість із нас робить і те, і друге. Така вже людська натура. Зате через яке яскраве і багатолюдне шоу проходимо протягом п’ятдесяти днів до початку виборів! Тут і ярмарок марнославства, і школа лихослів’я, і горе з розуму, і багато галасу даремно. Тут Шельменко-денщик і москаль-чарівник. Тут розумний і дурень, вовки і вівці. І обов’язково сто тисяч, якщо не набагато більше. Так, ніби вся світова драматургія зібралася докупи на велелюдний фестиваль у День всеукраїнської демократії. І ми з вами свідомо включаємося у цю гру, бо розуміємо: хоч демократія – і найгірший вид правління, але кращого людство ще не придумало. А без виборів демократії не буває.
У радянські часи все відбувалось набагато простіше: партія одна, тож і кандидат один – від партії чи народу. Так би мовити, блок комуністів і безпартійних. Ніяких дискусій напередодні, лише зустрічі з виборцями. Рахувати голоси не треба, все підбито наперед (99, 9 відсотка), головне акуратно скласти бюлетені в мішечки і вчасно доставити їх по горизонталі – там люди теж вечеряти хочуть.
А нині кандидатів від партій, як і бюлетенів на сантиметри, неміряно, бо й самих партій на пальцях не перерахуєш. Суспільство розпорошене, поділене на маленькі частки. Майже чотириста партій та близько півтори тисячі громадських організацій. І на чолі кожної з них – вожді: такі, сякі і отакенькі. Хоч за великим рахунком в Україні існують лише дві політичні спільноти – українська й проросійська, з діаметрально протилежними ідеологіями. При цьому проросійська (незалежно від «прописки» в тій чи іншій партії) тримається купи, внутрішні розбірки на люди не виносить і в поставлених перед нею завданнях одностайна. Проукраїнська ж, не зважаючи на надто тривожну ситуацію, так і змагається сама з собою, незалежно від стажу, віку і політичного досвіду.
Відсутність спайки, характерної для росіян, де вона стала релігією, ізраїльтян, яка дала їм змогу побудувати успішну і сильну державу, янкі, котрі з переселенців й авантюристів трансформувалися у народ, переслідувала нас на всіх етапах становлення держави. Це якийсь Вавилон – не встигнемо звести ярус, як виникає розбрат, починається ворожнеча. Чим завжди користувалися сусіди. Мій класний керівник (дай йому Бог здоров’я – чоловіку вже за дев’яносто) якось сказав мені: «Ти думаєш, що так тільки у вас? У нас теж, де два єврея, там три рабина». «Воно то, може, й так, – відповів я йому. – Тільки коли йдеться про державу і націю, вони моляться разом».
Нинішні вибори мають свою особливість. Вони проходять в умовах не тільки війни, а й децентралізації. Тепер багато чого залежатиме від міських органів влади. Завтра далеко не все вирішуватиметься на Київських пагорбах. Тому вибори до місцевих рад, як ніколи до цього, відзначатимуться боротьбою за провінцію, за розклад там політичних сил. Боротьбою жорсткою, в якій київський політикум не жалітиме ні коштів, ні сил. Звідти містам і областям уже нав’язують кандидатів не за діловими, професійними якостями і особистими достоїнствами, а за відданістю. А то – ще й гірше.
Ось звернення одного з депутатів до президента України: «Зараз на місцевих виборах всі місця в списках від партії «Слуга народу» були продані. І заклик йти на вибори боротися з корупціонерами і старими елітами, на жаль, просто слова. Для цього достатньо відкрити список кандидатів від партії в моєму окрузі». Не думаю, що у решті партій ситуація інша, хоча можливостей у них й менше. А нам потрібні депутати не призначені і не продані. Чи зможемо ми, виборці, встояти у цій боротьбі? У нас є великий козир: нам не так просто підсунути кота в мішку, оскільки своїх знаємо. Але й досі не усвідомили, що альтруїзм і влада – речі, які між собою не пересікаються. Тому легко піддаємося на передвиборні обіцянки. Чого ми тільки за ці всі роки не наслухалися, і чим це насправді оберталося. «Дійти до кожного» – натомість дістали всіх. «Жити по-новому» – новини щодня: то гривня падає, то коефіцієнти піднімаються, то ціни ростуть, то довіра до влади всихає. «Жити по-європейськи» – одні відпочивають на Лазурному березі Середземного моря, інші збирають полуниці у Польщі. «Поборемо корупцію» – невеличке уточнення: «Очолимо». «Кінець епохи бідності» – маємо поки що тільки «кінець»…
Місцева влада – це магдебурське право в нових умовах. Так повинно бути. Для того й приходимо на вибори. Це краще й приємніше, ніж виходити на вулицю. Хоч іноді й вийти не завадить, щоб про щось нагадати Києву. Та малий і середній бізнес, соціалка – це клопіт місцевої влади. Виконання загальнодержавних програм на її території – теж. Скажімо, контроль за будівництвом доріг. Справа необхідна. З цього починав боротися з кризою американський президент Франклін Рузвельт. Але у США бездоганно працює суд. З доріг починав відроджувати економіку і німецький фюрер. Але там за найменшу аферу кидали у концтабір. У нас – інша ситуація. З останніх повідомлень ми дізналися, що на ринку будівництва доріг уже «сформувався у суті своїй картель кількох компаній. Укравтодор під різними приводами не допускає до тендерів їхніх конкурентів і дозволяє своїм «улюбленцям» розігрувати мільярди на липових торгах. Три групи компаній фактично поділили між собою області, де вони виграють тендери. Велике будівництво йде, дороги будуються, картель багатшає. Відкат – 20 відсотків».
Через нашу область дороги теж проходять, і програма «Велике будівництво» теж діє. У лютому тодішній голова Кіровоградської ОДА Андрій Балонь проанонсував початок цієї програми, в рамках якої очікується pемонт та pеконстpукція медичних, освітніх та споpтивних об'єктів тощо. «Уся відповідальність пеpеходить до оpганів місцевого самовpядування та мешканців кожного села, селища та міста. Цей шлях пpойшли всі євpопейські деpжави. І нам потpібно пpацювати в синеpгії задля успішної pеалізації всіх запланованих пpоектів, – сказав тоді Андрій Балонь. А через три місяці Андрія Богдановича затримали за хабар. Слова є словами, оцінювати слід за ділами.
Тому, я на цих виборах голосуватиму за міського голову Андрія Райковича не тому, що він сказав «У любові жінці слід клястися.один раз. І місту. І державі», хоч у мене й немає підстав не довіряти щирості сказаного. А тому, що за час його роботи міським головою в місті реконструювали арку на вулиці Ельворті – головний біль усіх водіїв і їхніх пасажирів, відкрили діагностичний центр у Центральній міській лікарні та травматологічний у лікарні швидкої допомоги, реставрували приміщення Першої музичної школи імені Генріха Нейгауза – історичний будинок, в якому виріс майбутній український композитор Юлій Мейтус. Доходить кінця реконструкція вулиці Полтавської, поновився пасажирський парк, місто стало набагато чистішим. Зроблено ще багато чого. І ні в якому разі я не голосував би за його найближчого візаві, котрий говорить: «За великим рахунком нічого за ці роки (головування Андрія Райковича – Авт.) не змінилося, та з цією владою принципово і не зміниться». Не голосував би я за нього хоча б тому, що він бреше.
Я не агітую за Райковича, я поза виборчим процесом і лише ділюся своїми думками. Тому дозволю нагадати читачам і про те, чого ніяк не усвідомимо: ми обираємо не начальників для себе, а менеджерів. Простіше кажучи, наймаємо їх на роботу. А розумний господар (згідно з Конституцією саме ми є носіями і єдиним джерелом влади) просто так не візьме до себе «хорошого хлопця», «гарну людину», а вивчить її професійні та ділові якості. І не призначить «за гречку», бо ж після того гречкосій його обов’язково обкраде. Чим швидше ми це усвідомимо, тим якіснішим буде наш державний менеджмент.
І ще одне. Обрана влада має робити не те, що нам хочеться, а те, що потрібно. Ми ж думаємо інакше. Через те так охоче сприймаємо обіцянки і так мало аналізуємо, наскільки вони реальні. У результаті вибори виграють не виборці, а політтехнологи, котрим за те гроші платять. Серед них є й ті, що просувають справді достойних кандидатів. Та розібратися у тому, що робиться на велелюдному фестивалі у День всеукраїнської демократії, нелегко. Хоча й необхідно, щоб і далі не тупцювати на місті, а то ще й, не доведи Господи, взагалі скотитися у болото. Не так давно нам обіцяли, що ми посміхатимемося. Боюся, щоб ми не засміялися на кутні.
Броніслав Куманський