27 жовтня та 3 листопада 2026 року можуть стати найважливішими датами в історії двох найважливіших демократій — Ізраїлю та Америки. У ці дні, з різницею лише в тиждень, в цих країнах відбудуться вибори, що матимуть надзвичайно серйозні наслідки. Чому настільки серйозні? Бо на кону в обох країнах стоїть не лише політичне майбутнє президента Трампа та прем’єр-міністра Беньяміна Нетаньягу. На кону — майбутнє демократії в обох країнах.
Почну з виборів в Ізраїлі, які відбудуться першими. Нетаньягу входить до коаліції з прибічниками ідеї єврейської вищости, яких колишній очільник ізраїльського Моссаду одного разу назвав гіршими за Ку-клукс-клан. Якщо їх переоберуть, вони, найімовірніше, завершать свій проєкт підриву незалежности і генерального прокурора Ізраїлю, і Верховного суду. Наступними стануть анексія Західного берега та Ґази й етнічне очищення обох цих територій від палестинців. І Ізраїль як демократія перестане існувати.
Щойно це станеться, Ізраїль перетвориться на державу-вигнанця — на кшталт Південної Африки часів апартеїду. Єврейська держава вже втратила підтримку значної частини Демократичної партії США, багатьох молодих республіканців і практично всіх ліберальних партій Европи. Ізраїльським науковцям і співакам дедалі частіше заборонятимуть виступати в різних країнах світу. Тисячі ізраїльських науковців, математиків, розробників програмного забезпечення зі штучним інтелектом, інженерів, пілотів винищувачів, фізиків-ядерників — найкращих і найталановитіших громадян країни — поступово емігруватимуть. Недавнє дослідження засвідчило, що протягом останніх трьох років 1370 лікарів виїхали з Ізраїлю щонайменше на 12 місяців. Це більше, ніж кількість лікарів у багатьох великих ізраїльських лікарнях.
Уже кілька років Моше Яалон, вдумливий правоцентристський колишній міністр оборони в уряді Нетаньягу, висловлює тривогу щодо напрямку, в якому рухається ізраїльська влада. Як повідомили мої колеги з Times в Ізраїлі, Яалон вивів свої попередження на разюче новий рівень, порівнявши в місцевих новинах ідеологію екстремістських ізраїльських поселенців на Західному березі з ідеологією нацистської Німеччини.
«Що таке єврейська вищість? — нещодавно запитав пан Яалон на ізраїльському новинному сайті Ynet. — Через вісімдесят років після Голокосту — “Майн кампф” навпаки. Тепер раса панів — це ми».
Це оглушливий сигнал тривоги. Ізраїльське суспільство досі надто травмоване війною в Ґазі, щоб негайно розпочати нові мирні перемовини з палестинцями. Але я не маю жодного сумніву: якщо опозиція до Нетаньягу — нині її найпомітнішим лідером є колишній начальник Генерального штабу Армії оборони Ізраїлю Ґаді Айзенкот, дуже порядна людина, яка має багато спільного з Іцхаком Рабином, — зможе перемогти 27 жовтня, то принаймні буде покладено край ганебному погрому, який Нетаньягу дозволив єврейським поселенцям чинити на Західному березі. А Трамп отримає ізраїльського партнера, готового сумлінно докласти зусиль для реалізації його мирного плану щодо Ґази. Трамп був би цілковитим дурнем, якби підтримав Нетаньягу, котрий зробив усе можливе, щоб зірвати його ініціативу щодо Ґази.
Щоб утримати своїх коаліційних партнерів, залишитися при владі та затягувати судовий процес за численними обвинуваченнями в корупції, Нетаньягу був готовим зрадити будь-яку основоположну цінність Ізраїлю та зірвати будь-який мирний план США. Останнім часом він докладав значних зусиль, щоб звільнити тисячі ультраортодоксальних юнаків від служби в армії, і виділив мільйони шекелів їхнім школам, які не дають знань, потрібних для сучасного життя та праці, — і це тоді, коли ізраїльській армії бракує солдатів.
Дан Бен-Давід, ізраїльський економіст, який очолює Інститут соціально-економічних досліджень «Шореш», пояснив демографічне підґрунтя загрози ізраїльській демократії. За словами Бен-Давіда, у більшості груп населення Ізраїлю на одну жінку припадає близько двох дітей, але серед ультраортодоксальних союзників Нетаньягу — харедім — цей показник становить близько семи дітей на одну жінку. За його словами, ці батьки «навмисно позбавляють своїх дітей — насамперед хлопчиків — базової освіти, яка дала б їм змогу в майбутньому стати економічно незалежними та розуміти фундаментальні засади сучасних демократичних принципів». Бен-Давід сказав мені, що чверть ізраїльських першокласників є ультраортодоксами, а їхня частка в населенні подвоюється кожні 25 років. «Останні чотири роки, найгірші в історії Ізраїлю, — сказав він, — стали для нас жахливим трейлером повнометражного фільму, який очікує на нашу державу, якщо ми не змінимо курс, поки для цього ще залишається час».
Вибори в Ізраїлі є небайдужими мені, але значно більше мене турбують вибори у власній країні. Трамп — найбільш неамериканський президент за все моє життя. Жоден президент не зробив так багато й не продовжував робити так багато для демонтажу інституцій та союзів, створених і підтримуваних його попередниками після Другої світової війни.
Йдеться про НАТО, Організацію Об’єднаних Націй, Всесвітню організацію охорони здоров’я, Світову організацію торгівлі, Міжнародний валютний фонд, Світовий банк, Аґенцію США з міжнародного розвитку, НАФТА, наші тісні відносини з Канадою та Мексикою, а також наші військові союзи з Південною Кореєю та Японією — і це лише кілька прикладів. Разом ці відносини та інституції протягом багатьох поколінь забезпечували світове й американське процвітання та мир між великими державами.
Однак Трамп і його поплічники систематично руйнують їх в ім’я принципу «Америка понад усе», але результатом стають самотня Америка і, зрештою, Америка в занепаді. Особливо огидним для мене, однак, є те, як Трамп панькається з російським диктатором Владіміром Путіном, який не лише намагається знищити Україну як суверенну державу, але й підриває НАТО та Евросоюз — дві життєво важливі опори західної безпеки та процвітання. Нещодавно Путін з гордістю вихвалявся тим, що допомагає Ірану у війні зі США в Арабській затоці, активно постачаючи Тегерану «потрібне» обладнання та товари першої потреби. Путін раз у раз плює в Америку, а Трамп продовжує говорити американцям: «Гей, люди, це просто дощ».
Трамп ніколи чесно не пояснював сутність війни в Україні. Ми спостерігаємо за спробою Путіна знищити життєздатну европейську демократію. Чому? Що стоїть за непохитною чоловічою закоханістю Трампа в Путіна? Правда завжди була в усіх на очах: Трамп, на відміну від будь-кого зі своїх попередників, не вважає демократію основоположною цінністю. Він віддає перевагу товариству таких людей, як Путін і Кім Чен Ин.
Неважко зрозуміти чому. Згідно з нещодавнім матеріалом мого колеги з Times Еріка Ліптона, «ніколи раніше в американській історії не було нічого подібного до Дональда Трампа — президента, який протягом першого року після повернення на посаду отримав близько $1,4 мільярда нових доходів від криптовалютних компаній, що безпосередньо виграли від його дій як президента». Про це свідчить декларація про фінансовий стан, оприлюднена 30 червня.
Якщо партія Трампа переможе в листопаді, його багатофронтова кампанія з підриву американських демократичних інституцій і верховенства права майже напевно перейде на цілком новий рівень.
«Зараз Трамп є непопулярним, а отже, слабким, — сказав мені Ян Бассін, виконавчий директор некомерційної організації Protect Democracy, яка бореться за чесність виборів. — Вважається, що його проєкт зазнав політичної поразки — що він уже вчорашня новина». Але якщо республіканці переможуть, «це змінить систему стимулів для всіх», сказав Бассін — від республіканських законодавців до братанів з Кремнієвої долини. Всі вони стануть ще покірнішими, що дозволить Трампу діяти ще нестриманіше. «Саме в цьому я бачу найбільшу небезпеку», — сказав Бассін.
Іншими словами, успіх на проміжних виборах додасть Трампу сміливости й наділить його більшою владою, ніж будь-коли раніше, — в той час, коли він очевидно занепадає і розумово, і фізично; коли ми перебуваємо в розпалі, можливо, найбільшої технологічної трансформації в історії людства — появи здатних до самовдосконалення аґентів і роботів зі штучним інтелектом; коли кліматичні зміни, які він заперечує, очевидно роблять нашу погоду спекотнішою та нестабільнішою; коли він налаштує проти себе практично всіх друзів Америки у світі, навіть Канаду; коли він загруз у війні з Іраном, яка виснажує наші військові ресурси й якою керує клоун Піт Геґсет, що, можливо, звільнив або заблокував підвищення більшої кількости американських генералів, ніж убив іранських; коли Китай захоплює світовий ринок електромобілів, а президент намагається загарбати венесуельську нафту.
Рік тому я почув, як один із наших колишніх президентів у приватній розмові зауважив, що ми зможемо пережити другий термін Трампа, якщо наші інституції залишаться неушкодженими. Що ж, на жаль, вони не залишилися такими. Хто сьогодні наважиться стверджувати, що Міністерство юстиції, яке перетворили на особисту юридичну зброю президента, залишилося неушкодженим; що Міністерство охорони здоров’я та соціальних служб залишилося неушкодженим; що Пентагон залишився неушкодженим; що Центри з контролю та профілактики захворювань залишилися неушкодженими або що Федеральна комісія зі зв’язку, яку нині очолює призначений Трампом політичний пристосуванець, що одночасно виконує роль державного цензора та міністра пропаганди, залишилася неушкодженою?
Відновити ці інституції, повернути їм певну незалежність і передати їх під керівництво справжніх фахівців буде складніше, ніж думають люди. Те саме стосується й Ізраїлю, де Нетаньягу призначив політичних пристосуванців і приятелів на посади в усіх ланках ізраїльської бюрократії та навіть в установах національної безпеки.
Кожному американцеві та кожному ізраїльтянину необхідно замислитися над цими питаннями, заходячи до кабінки для голосування. Жоден зовнішній ворог не є достатньо могутнім, щоб знищити будь-яку з цих двох демократій, — ані Іран, ані Росія, ані хтось інший. Це можуть зробити лише внутрішні сили. Це може зробити лише самознищення. І не сумнівайтеся: в обох країнах у бюлетенях стоятиме питання про самознищення.
Томас Фрідман, The New York Times
*
Томас Л. Фрідман — оглядач із питань міжнародних відносин. Він приєднався до газети 1981 року та тричі здобував Пулітцерівську премію. Він автор семи книжок, зокрема «Від Бейрута до Єрусалима», відзначеної Національною книжковою премією.