Пісня, яку співала вся країна

Перегляди: 248

«Двадцать второго июня, ровно в четыре часа, Киев бомбили, нам объявили, что началася война..». Цю пісню я почув від мого дядька Степана – молодшого лейтенанта Червоної армії, котрий у перші дні війни потрапив в оточення, вийшов із нього зі своїм взводом, тилами доганяв нашу армію, котра рухалася на схід значно швидше, ніж він – пішки і ховаючись від ворожих очей.

Зупинився на сході України, переконавшись, що не наздожене, пересидів у добрих людей зиму і так само тилами повернувся додому, в окуповане селище. Коли німці почали забирати на роботу в Deutschland людей його віку, переховувався. А тільки-но селище звільнили, з’явився у польовий військкомат. Як такий, що не загинув і не перетнув лінію фронту, був направлений у штрафну роту. Склав голову під Корсунь-Шевченковим. Отож пісню про «Двадцать второе июня» я почув десь у сорок другому році.

Пісню написав поет Борис Ковинєв (справжнє прізвище Ковань) у перші дні війни, і вона прозвучала фактично водночас із «Священною войною» Алєксандрова та стала не менш популярною. Її співали у війну і після, але питання, звідки мій дядько міг її знати, прийшло до мене вже тоді, коли її фактично почали забувати. І зробив висновок, що в оточення він потрапив не в перші дні війни, а, напевне, вже десь після взяття Києва. У всякому разі вже тоді, коли пісня розійшлася воюючою країною. А розійшлася вона відразу.

Написав її Ковинєв буквально на першому тижні війни – з 22 по 29 червня (Вікіпедія). Вона легко лягла на музику широко відомого вальсу Єжи Петербуржського «Синий платочек».

Так трапляється, що відома мелодія повторюється часом в іншому текстовому варіанті, лише з відповідним оранжуванням. Наприклад, відома в радянські часи перша пісня Червоної армії «Смело мы в бой пойдем за власть Советов» мала аж кілька текстів, причому іделогічно протилежних. Спочатку це був просто романс «Белой акации гроздья душистые», слова якого у 1910-і роки написав відомий нам з історії тоді ще не адмірал Олександр Колчак. Під час Першої світової з’явився другий – “Слыхали деды, война началася». Після революції 1917 року – марш білої гвардії «Смело мы в бой пойдем за Русь святую» і десь через рік – «Смело мы в бой пойдем за власть Советов». Та й наша стрілецька пісня «Розпрощався стрілець» з волі того ж Алєксандрова і поета Ніколая Кооля перетворилася на одну з найпопулярніших комсомольських пісень «Там вдали за рекой». (Ігор Ісіченко, газета «День»).

Однак повернемося до «Двадцать второго июня». Пригадую, після війни її ще довго співали в народі. Але з концертних сцен вона чомусь не лунала. А автора взагалі ніхто не згадував – пісня потрапила в розряд народних. І доля його самого склалася не кращим чином. Після війни Борис Костянтинович жив у Москві, в однокімнатній квартирі. На початку шістдесятих важко захворів і був прикутий до ліжка: ліву сторону паралізувало. Дружина не працювала, доглядала за ним. Бідував. Хоч і був членом Спілки письменників, але ні копійки допомоги звідти не отримував. Дружині відмовили у пенсії по догляду за тяжкохворим.

«Никто не забыт, ничто не забыто». «Деды воевали»…

Броніслав Куманський

Надрукувати