Початок кінця слугам старого спруту

Перегляди: 353

Числа, які будуть актуальними для України з 2021-го року, ще місяць тому викликали глибокий сум і тривогу. І поверхового погляду було достатньо, аби зрозуміти, що нова програма через рік-два не дозволить владі (будь-якій!) і далі ігнорувати народ, опускаючи його до рівня мовчазних низькооплачуваних рабів. Але було геть не зрозуміло, як може зникнути доморощений спрут, маючи високу електоральну підтримку? В уяві малювалася лише одна напрочуд сумна картина – люди масово виходять на акції протесту, оскільки діяльність і апетити «властьпрєдєржащіх» стали не сумісними з їхнім фізичним виживанням. А це вже точно край. Страшенно не хотілося третього великого Майдану і нової крові, отож, було сумно до сліз.

Але нагрянуло ДИВО, яке може статися лише в країні, основним числом якої є Сімка – архетип Бога, а заодно і всього, що є в нас і над нами. Тобто оця система, яка більше не сумісна з числовими енергіями 2021-го року і яка зараз грізно торохтить усім своїм іржавим залізяччям, раптом почала пожирати себе сама. Отак бере і клацає вставною щелепою, рвучи на собі усе, що недавно здавалося яскравим бійцівським оперенням.

Найбільше втішив у цьому сенсі прем’єр Денис Шмигаль зі своєю претензією на роль світового розпорядника робочої сили. Спочатку він вирішив працевлаштувати «європейських» заробітчан «на стройках родной страни» за дуже скромні трудодні, а потім заборонив випускати їх з країни без свого «височайшого» дозволу. Ось так і каже зарубіжним колегам: поки не переконаюся в тому, що мої люди будуть у вас там у повному шоколаді, з рідної хати не випущу. Нехай краще вдома кладуть асфальт за шість тисяч гривень – і крапка! Ну що тут скажеш? Нарешті у нас з’явився чиновник, який несподівано усвідомив, що українці – золота акція, за яку роботодавці з першої світової десятки готові висилати окремі чартерні рейси, але усвідомивши, не втямив, що з цим відкриттям робити далі.

Усе це схоже на агонію, коли від умовної притомності лишилися тільки буйні рефлекси. Прем’єр, напевно, думає, що ніхто не збагне, чиє саме замовлення на дешевих кріпаків він задовольняє тією забороною. А заодно не розуміє, що силоміць залишивши активних українців в Україні, гарантовано копає могилу системі, яку призначений зберегти. Те, що відбуло свій час, неминуче розсиплеться. І на цей природний процес можна дивитися з таким же душевним трепетом, як на захід Сонця чи кінець зими.

І ще одна цікава деталь. Раніше стара олігархічна система існувала завдяки світоглядній дуальності українців. Одні з нас боролися за мову, інші за «язик». Одні йшли до Брюсселя, інші тягли свого воза до Москви. Одні виступали за Томос, інші за МП. Словом, підігруючи розколу, система спокійно володарювала над нами, зберігаючи свою власну цілісність. А тут учора раптом в новинах показують не вічно бунтівних «бандерівців», а тихий страйк лікарів столичної (!) клініки, які у розпал епідемії не мають засобів захисту і отримали за роботу з коронавірусними хворими по три тисячі гривень! А позавчора показували фермерів і власників дрібних кав’ярень, які не розуміють чому їх відправили на голодний карантин у той час, коли набиті людьми будівельні гіпермаркети та елітний «Велюр» працюють собі і далі, ніби на планеті нічого не сталося. А найцікавіше те, що проти цих маленьких «майданів» аж ніяк не організуєш корпоративний «антимайдан», та й державним переворотом, оплаченим американцями, їх теж за старою звичкою не назвеш. Куди не кинь, всюди край. Ненаситна система сама загнала людей на початок свого кінця, і цю очевидну прикрість їй більше не вдається прикрити нашвидкуруч складеними міфами.

Чи буде той кінець швидкоплинним? Навряд чи, адже теперішні слуги старого спруту мають поки що досить високу підтримку виборців. Та й на календарі зараз тільки середина 2020-го року. Але й тепер зрозуміло, що час ідейних майданів в Україні тимчасово минув. На вулицю вийдуть ті, кому втрачати вже більше нічого. І це справді новий етап у процесі нашого спільного росту.

Лариса Саліманович

Надрукувати