Політичний теракт не вбив світло його душі

Перегляди: 907

Днями видатному українському політикові, дисидентові й журналістові Вячеславу Чорноволу виповнилося б 83. Міг би цілком дожити до такого віку, аби не загинув у загадковій автокатастрофі у березні 1999-го. Їхав він тоді якраз із нашого міста, де зустрічався із керівництвом обласних осередків розколотого уже тоді Народного руху, намагаючись їх об’єднати. Відбулася тоді і велелюдна зустріч із його прихильниками у приміщенні обласного театру. І чим далі ми в часі від тієї трагічної ночі, коли не стало Чорновола, тим ясніше й зрозуміліше стає, що то було навмисне вбивство, фактично політичний теракт.

Це ім’я дороге для мене, бо дуже мало в житті зустрічалося людей з такою потужною добротворчою енергетикою, з такою впевненістю і вірою в Україну, з такою цілеспрямованістю і лідерськими здібностями. Тим більше він – наш, випускник факультету журналістики Київського університету, який втілював мрію багатьох колег – започаткував загальноукраїнську тиражну газету «Час-тайм», назва якої не дарма перегукується із назвою нашого сайту. Тому для мене велика честь бути лауреатом премії його імені.

На моїй пам’яті Вячеслав Чорновіл у час його лідерства у Русі на початку 90-их відвідав Кіровоградщину тричі. Крім цього у 1988-му він гостював у Новомиргороді у такого ж як і сам колишнього політв’язня Степана Кожум’яки. Тоді він ще не був ні народним депутатом, ні лідером політичної сили, і про той візит мало хто знав. Але через кілька років фото місцевого фотокореспондента Сергія Лепехи, зроблене під час тих відвідин, обійшло багато видань і потрапило і у Вікіпедію.

Крім згаданої, останньої у своєму житті поїздки, Чорновіл приїздив до нас на одну із звітно-виборчих конференцій НРУ. І тоді, пригадую, дивувався, що у нашій організації немає внутрішнього протистояння, гризні за посади. Ще був короткий візит з дружиною Атеною (теж уже покійною). Тоді у приміщенні обласного відділення Українського фонду культури я взяла у неї інтерв’ю, воно публікувалось у додатку «Народного слова» для жінок під редакцією Наталі Нужної. На жаль, поки не вдається знайти той текст, а колишні паперові рукописи давно втрачені.

…Уже тоді, весняного ранку 1999 року, коли мені зателефонував голова міської організації Народного руху Сергій Шевченко (через кілька років потому він розіб’ється у автомобільній катастрофі) і повідомив, що по дорозі з Кіровограда на Київ загинув Вячеслав Чорновіл, було відчуття, що вбито цілу епоху українського спротиву, той стержень, який мав шанс втримати цілою тоді ще впливову україноцентричну політичну силу – Народний Рух України.

Поки першу скрипку у Русі грали люди ідейні, які витрачали свій час і сили на боротьбу за новітню Україну, Рух мав авторитет і міцнів. Досить сказати, що по обох мажоритарних округах у місті Кіровограді до Верховної Ради фактично перемогли кандидати від Руху: Валерій Альошин кілька скликань поспіль був парламентарієм, Анатолію Ревенку не вистачило буквально кілька десятків голосів до перемоги.

Але досить швидко у Рух потяглися ті, хто побачив у ньому шанс для піднесення своєї кар’єри, впливів, зв’язків. Тоді, як на мене, й почався розкол, який призвів до його повної маргіналізації і фактичного зникнення з політичної карти країни.

Тоді, у березні 1999, Вячеслав Максимович так і не зміг переконати наших лідерчиків відкинути власні амбіції. Він провів також зустріч з громадськістю у приміщенні обласного музично-драматичного театру, як гіпотетичний кандидат у Президенти України. Попри усі проблеми з розколом він говорив оптимістично, дотепно, блискуче реагував на запитання, хоча у його словах і відчувалася певна втома. Після зустрічі відбулась пресконференція у невеличкій кімнатці на другому поверсі (це тривало ще до реконструкції приміщення театру). Кімната чомусь була дуже тісною, там стояв диван, журнальний столик і кілька стільців. Очевидно, організатори сподівалися на дуже вузьке коло учасників. Але бажаючих поспілкуватись з Чорноволом виявилось чимало, і людей у кімнаті було, мов оселедців у бочці.

Я тоді була присутня на пресконференції як заступник редактора і політичний оглядач «Вечірньої газети». Напередодні на зборах Руху я заявила про свій вихід з його лав, як протест проти розколу. Вячеслава Максимовича тоді представляв журналістській спільноті його прессекретар Дмитро Пономаренко, який теж постраждав у тій аварії та працівник апарату центрального проводу Руху, виходець з нашого міста Андрій Ніцой. Він чогось тоді здався мені дуже задоволеним, чи то переговорами (але ж нічого конструктивного вирішено не було!), чи то тим, що зустріч з громадськістю пройшла успішно. У його очах буквально світився тріумф.

На пресконференції Чорновіл, звісна річ, не повідомив уже чогось нового. Він все ще сподівався, що дрібні амбіції вляжуться і цілісність Руху збережеться і був упевнений, що Україна має велику перспективу…

Через кілька годин його не стало. А нам нашу перспективу доводиться виборювати дуже важко.

…Вячеслав Чорновіл належав до тих керівників, які не можуть всидіти у кабінеті, керувати з допомогою бюрократичних механізмів. Спілкування з людьми було одним з найважливіших чинників його лідерства. Тож, у наш край, де діяла розгалужена, розбудована знизу, а не зверху, як зараз робиться повсякчас, структура Народного руху, він, мені здається, любив приїздити. Брав участь у конференціях, мав записи на радіо, телебаченні, зустрічався з людьми у широких аудиторіях.

Якось його черговий візит припав на початок грудня. І випадково (Чорновіл ніколи не орієнтувався на подібні речі) збігся у часі із днем народження тодішньої голови управи крайового Руху Алли Зінов’євої. Ця жінка, на жаль, рано пішла з життя, але багатьом запам’яталася своєю гостинністю, співучістю, добротою, щирістю, непідробним патріотизмом. Щоразу її день народження перетворювався на неформальні збори проводу крайового Руху, де, звісно, звучали вітання, але часто й обговорювались якісь нагальні справи. А тут – такий дорогий гість!

Ми всі зібралися тоді у її квартирі на тодішній вулиці Декабристів за святковим столом. Звучали тости за іменинницю, ну, а третій, як відомо, за всіх жінок. Тодішній голова крайового Рузу Валерій Репало виголосив його у приблизно такій інтерпретації:

– Піднімемо келихи за наших жінок, наших подруг, яким доводиться з нами нелегко. Скільки дзвінків доводиться їм приймати, знаходити доброзичливі відповіді для таких різних людей!

З точки зору нинішнього дня не зовсім зрозуміло, що він мав на увазі. А йшлося про те, що коли Народний рух став досить відомим і впливовим, пострадянська людність, привчена до патерналізму (цієї хвороби ми досі не можемо здихатись) кинулася до нього, як до захисника у різних житейських ситуаціях. На перших же порах, у силу своєї опозиційності, Рух не мав офісів, звільнених працівників, секретарок. Такими офісами часто були домівки тих, хто брав на себе відповідальність керівництва. І, відповідно, секретарем на всі випадки життя ставала його дружина.

Добре знаю, як нелегко часом було зберігати доброзичливий тон (а необхідно!), коли деякі наповратливі візаві набридали із претензіями, проханнями геть далекими від діяльності самого Руху. Тим більше, мобільних телефонів тобі не було. Тож, присутні добре розуміли, про що сказав Валерій Репало.

Але Вячеслав Максимович буквально розреготався:

– То ви кажете, що ваші жінки дуже жертвують, коли змушені відповідати на телефонні дзвінки? А наші за нами йшли у табори.

На якусь мить запала ніякова мовчанка. Валерій Михайлович, відомий балагур і жартівник (теж, на жаль, покійний) якось знайшов вихід із становища, аби врятувати свій третій тост…

Світлана Орел

Надрукувати