Трагічні події, викликані нападом московських окупантів на Україну, стали перевіркою ставлення відповідних чиновників до своїх обов’язків. Зокрема, утримання у належному стані бомбосховищ. Вони мають бути постійно прибрані, освітлені, оснащені побутовими речами. Адже їхнє призначення – створювати затишний притулок-захист для людей у часи воєнної, екологічної небезпек. Свого часу я у місцевих ЗМІ викладав власні дослідження теми. Хочу повторитися з урахуванням сучасної ситуації, створеної у нас кривавою путінською ордою.
Бомбосховища – ровесники військової авіації і сучасної артилерії. Саме для захисту людей від згубної сили авіабомб та снарядів і куль у багатьох державах Європи почали споруджувати сховища у роки 1-ї світової війни. Ініціатором спорудження надійних укрить був власник заводу сільгоспмашин у м. Єлисаветграді шотландець Ельворті. Його підприємство з початком війни підключилося до виробництва боєприпасів і спорудження укриттів. І хоча фронт був далеко від міста над Інгулом, ельвортівське бомбосховище на кілька тисяч осіб було споруджено у дуже стислі строки…
Традиції продовжили у наступні роки: обладнувалися бомбосховища, проводилося навчання цивільної оборони. Все знадобилося у часи 2-ї світової війни, особливо у січні 1944 року, коли на голови людей окупованого Кіровограда вдень і вночі падали бомби з літаків німецьких і радянських, артилерія обох армій обстрілювала промислові підприємства і житло людей. Але практично цивільне населення не зазнавало масових втрат, хоча часом земля здригалася від вибухів, рушилися стіни будівель. Рятівними виявилися підвали, погреби у приватних оселях. Бомбосховища були повністю забезпечені предметами життєдіяльності: харчами, водою, сантехнічними засобами, освітленням. Пам’ятаю, вже у 1980-і роки я готував обширний репортаж з кількох об’єктів захисту, оглядав їх. У місті були обладнані бомбосховища першої категорії, спроможні захистити людей від усіх видів нападу з повітря. Надійні укриття мали заводи «Червона зірка», «Друкмаш», «Гідросила», обласна лікарня, тролейбусне управління. Вони були обладнанні електро– і водопостачанням, системою вентиляції, кімнатами для відпочинку, кухнями та їдальнями, запасними виходами. Бомбосховища діяли у центрі міста, де традиційно людно.
Чи не лідером було укриття на вулиці тодішній Леніна (Дворцова) під будинком №33. Тепер там розташований, здається, центр мобільного зв’язку МТС та магазини. Це було велике приміщення з усіма необхідними видами життєдіяльності, з просторим двором, до якого можна швидко потрапити з трьох вулиць. Кілька бомбосховищ діяло у просторих підвалах будинків на вул. Луначарського (В. Чорновола), Декабристів, В. Перспективній, Преображенській, Компанійця (Пашутіна), Т. Шевченка. Пізніше були відкриті подібні укриття на пров. Фортечному, швейній фабриці. Чітко розпланованою мережею захисту населення була забезпечена уся територія міста.
Питання оборони від агресії, захист населення в умовах бойових дій за останні 30 років втратили актуальність. Нові українські урядовці чомусь вирішили, що державі не потрібна не лише ядерна зброя і боєздатна армія – навіть бомбосховища. А коли так, то й готувати військові кадри з населення нічого. За короткий час були ліквідовані оборонно-спортивні організації на зразок Добровільного товариства сприяння армії, авіації і флоту (ДТСААФ) з усіма його структурами і приміщеннями. Колись вона була замаскована під спортивну організацію, у якій готували майбутніх військових фахівців: авіаторів, десантників, танкістів, зв’язківців, геодезистів, водіїв автомобілів тощо.
У загальноосвітніх школах припинили військово-патріотичне виховання учнів, там скоротили посади учителів військової підготовки. Не потрібним став спортивний комплекс «Готовий до праці і оборони» (ГПО). Звичайно, у роботі цих організацій було чимало формалізму, показухи. Але більшість кадрового льотного складу військової авіації, автомобільних і десантних військ армії пройшла саме через ДТСААФ… Працівники установ і організацій мали на робочих місцях протигази, періодично проводилися навчання з цивільної оборони. Кожен дорослий громадянин був членом ДТСААФ. Вся масово-патріотична робота проводилася під гаслом – відстоюючи мир, не забувай про війну.
Здавалося – наш уряд усвідомлював цю просту істину. Не випадково 3 лютого 1993 р. Верховна Рада прийняла Закон «Про цивільну оборону України». У його Преамбулі проголошено: «Кожен має право на захист свого життя і здоров’я від наслідків аварій, катастроф, пожеж, стихійного лиха… Держава, як гарант цього права, створює систему цивільної оборони, яка має на меті захист населення від небезпечних наслідків аварій і катастроф техногенного, екологічного, природного та воєнного характерів». Як виконувався цей Указ? Коротко: терміни бомбосховище, військово-патріотичне виховання вийшли з ужитку…
Та життя періодично нагадує мудру істину: не хочеш утримувати свою армію – будеш утримувати чужу. Криваві події в Україні сьогодні ще раз нагадали про це. У першу чергу стосовно рівня готовності бомбосховищ та інших надійних укрить від загрози. Але у нас давно склалася гірка традиція: сказати-наобіцяти, щоб потім… нічого не робити.
У Кропивницькому, схоже, саме так і сталося. Якось міською владою проводилися певні заходи щодо приведення споруд цивільної оборони у готовність. Спеціальні комісії оглянули колишні бомбосховища, нарахували їх у місті понад 50. Визначили: 20 з них повністю придатні до використання (?!), близько 25 – частково. Та здебільшого сховища розташовані на територіях деяких підприємств або у малозаселених районах. І – геть жодного у центрі міста! Згадуються сховища на вулиці Двірцевій та на проспекті В. Винниченка у 14-типоверховому будинку. Якщо відверто – я живу поряд, але рятуватися туди не йду: не ті там умови. Багато названих бомбосховищ колишня міська влада з «подачі» архітектури віддала (звичайно ж не задарма) приватним особам ще у лихі 90-і роки. Тепер там розташовані кафе, ресторани, піцерії, сауни, офіси, побутові майстерні – все, що завгодно, тільки не укриття. А деякі їхні господарі дременули за кордон, спокійно переживають складні часи, як і власники високих парканів у центрі міста. Так вони стоятимуть 29…49… років під «законним» юридичним захистом прихватизаторів лихих 90-х. Невже закони на боці цих загарбників громадського майна?
Чомусь до об’єктів укриття, які необхідно відремонтувати, зараховують підвали житлових будинків. У якому стані перебувають ті підвали – навіть Богові не відомо. Довести їх до ладу – все одно, що впорядкувати у місті тротуари або добудувати т. зв. Колізей або Пізанську вежу. Адже мову треба вести про масове встановлення дверей, побілку стін, прибирання. Та не так просто встановити наявність тих підвалів: головне – їх власників. Скажімо, у густо заселеному районі лівобережної частини вулиць Великої Перспективної, Преображенської, Шульгиних, М. Гоголя розташовані десятки висотних будинків з багатотисячним населенням, школи, театр ляльок, колишні Будинки побуту та профспілок, напхані тепер безліччю контор, офісів, кабінетів, наповнені людьми. А чи є там надійне бомбосховище або обладнаний підвал для їхнього захисту? У списку 50-ти вони не фіксуються. Працівники служби надзвичайних ситуацій через ЗМІ розповідають людям – як вести себе у разі виникнення екстремальних ситуацій. Радять на випадок подачі сигналу тривоги взяти з собою набір необхідних речей, у тому числі їжу на три дні, і бігти… Куди? Якщо знайдеш підвал, то чи порятуєшся у ньому хоча б один день чи ніч? Там немає елементарних побутових умов, навіть лавок чи стільців. Про санітарно-гігієнічні предмети помовчу…
Якось кропивницькі посадовці спробували повернути у комунальну власність приватизовані об’єкти укриття. Що з цього вийшло? На нараду, проведену управлінням з питань надзвичайних ситуацій за участі керівників підприємств, прибула лиш половина утримувачів об’єктів. Та й з тими консенсусу не досягнуто. Якщо керівники окремих підприємств висловили готовність порозумітися з владою, то інші навідріз відмовилися, не забажали повернути місту його власність (у більшості випадків придбану незаконно). Було занедбано колись одне з кращих у місті бомбосховищ заводу «Друкмаш» – журналісти частенько писали звідти позитивні матеріали. А потім воно, як і більшість йому подібних, зникло за обрієм, як і саме підприємство, на його місці гордо постав приватний супермаркет «Фуршет». Бомбосховище набуло жалюгідного вигляду, із заблокованими входами, демонтоване металеве обладнання спливло у невідомому напрямку. 30 років туди не ступала жодна людська нога.
Днями, у розпал розбійної путінської війни проти України, активістка і приватний підприємець, колишня інженерна фахівчиня «Друкмашу» Людмила Шубіна запустила життєво важливий процес відродження бомбосховища. Невтомна жінка мобілізувала на громадські роботи десятки простих містян-добровольців. Люди працювали, не вимагаючи ніякої оплати. А роботи там під зав’язку: територія сховища – 4,5 тис. квадратних метрів, воно спроможне одночасно прийняти понад 7 тисяч людей. Для них підготовлено відповідні побутові предмети. Оце і є справжні патріоти рідної землі, на відміну від пихатих нових українців: рятівні заходи для відновлення об’єктів міста таким особам абсолютно ні до чого.
Добре – коли добре… Ми люди мирні та, на жаль, про «бронепоїзд на запасній колії» забули. А гримить не десь там, за сотні-тисячі кілометрів, а біля самісінького нашого порогу – бомбили ж окупанти під Кропивницьким. Не випадково у нас через роки знову згадали про цивільний захист населення. Та чи можна назвати занедбані сховища захистом? Як те, що розташоване у мікрорайоні селища Гірниче. Його знищили багато років тому. Хіба одне воно таке в обласному центрі? Ми звично діємо за ганебним принципом: порятунок потопаючих – справа рук самих потопаючих. Час називати речі своїми іменами: хтось на колишній державній власності наживає мільйони, інші останню копійку віддають для відновлення у них украденого.
Якщо навіть вдасться підготувати усі наявні у місті об’єкти укриття, вони зможуть одночасно вмістити до 25 тисяч кіровоградців. Куди діватися решті жителів міста?.. Хочеться порадити нашим багатіям, котрі три десятки літ тому нажилися на «прихватизованих» об’єктах укриття: ви повинні бути найбільш зацікавлені у їх поверненні. Бо хоч тікай за бугор чи залишайся на своїй землі, а біду відчуєш. Є така гірка істина: убогі плачуть з горя, багаті – від втрати розкошів.
Юрій Матівос
А тим часом "Це укриття у спеціалізованому будинку дитини у Кропивницькому. Там всі діти сироти. Багато хворих. Просять допомоги в харчах, ліках, одязі, іграшках! Також, діткам потрібні теплі матраци, ковдри, підгузки", – написала у ФБ Валерія Іванова.
Діти з кропивницького Будинку дитини майже переселилися у підвали. Тут 70 вихованців, сорок з них – до двох років. Їм дуже важко пояснити – що таке повітряна тривога і чому слід залишати улюблені іграшки і ховатись…