Цікаві спогади навіяли мені фотографії, зроблені на початку далеких 1980-х років на Новодівочому та Ваганьківському кладовищах Москви. У ті часи не знали ми мобільних телефонів з фотокамерами, при мені був апарат «Київ-4» – чи не кращий на той час в Україні.
Відвідати обидва кладовища мріяв давно, працюючи над рукописом книжки з серії «Жизнь замечательных людей» під назвою «Восьма горизонталь». Основним персонажем її мав стати Віктор Таратута – фігура вельми загадкова в історії країни загалом, нашої області зокрема: адже він був головним фінансистом ленінського крила соціал-демократичної партії. Уродженець Новомиргорода, робітник єлисаветградського заводу Шкловського, який пізніше назвуть його іменем, Таратута дав чудовий сюжет для пригодницького жанру в історичній літературі. Помер герой мого незакінченого дослідження у 1926 році, але у Москві жили його діти – дочка Лідія та син Микола, з якими я був добре знайомий. Вони, як і батько, зазнали переслідувань Сталіна і його поплічників. Відзначу: у 1970-80 роки вхід на Новодівоче кладовище допускався лиш за спеціальними перепустками, які видавали тільки обраним особам у Кремлі. Я скористався документом, позиченим мені Лідією Вікторівною і разом з дружиною побував на кладовищі…
…Прямуючи до могили В. Таратути, ми несподівано вийшли до надмогильної плити, на якій чітко написано два д-у-у-же знайомі прізвища: «Михайло Францевич Ленін та Ігор Михайлович Ленін». Уявляєте моє здивування? Невже це однофамільці «вождя світового пролетаріату», про яких я, історик-журналіст та ще й краєзнавець, навіть не чув? Нічого собі…
Довелося порпатися у архівних документах. З коротких повідомлень виясняю: Ленін Михайло Францевич (21.02.1880-9.01.1951) – один з найвидатніших драматичних акторів свого часу. Народився у Києві, батько -поляк, мати українка. Справжнє прізвище – ІгнатОвич. З таким прізвищем юний Михайло ріс і вчився у Києві, проявив акторські здібності і батьки відправили хлопця до московського Малого художнього театру. Там його включили до класу талановитого режисера і педагога О. Ленського. Михайлу так сподобався учитель, що він вирішив взяти собі псевдонім, виведений з прізвища Ленського. У ті часи серед інтелігенції було дуже популярним користуватися таким видом ідентифікації своєї особи. Так уроджений ІгнатОвич назавжди увійшов у історію театру як актор Ленін. Але чому він похований на Новодівочому кладовищі? Такої честі удостоєні далеко не усі обдаровані актори, до того ж Ленін ніколи не грав якихось радянських знаменитостей, особливо керівників партії. На те, виявляється, були вагомі підстави.
А тим часом десь далеко від місця роботи актора, у глухому закутку імперії – місті Симбірську у сім’ї інспектора гімназій Іллі Ульянова народився синок, який з роками виросте у бунтівного марксиста-соціаліста. Він вдаватиме з себе затятого театрала, піде якось на спектакль гастролерів Малого театру і захопиться грою молодого актора Михайла Леніна, якому і у фантастичному сні не могло приверзтися, що якомусь «полум’яному революціонеру» Володі Ульянову прийде у голову каламутна думка узяти собі його творчий псевдонім. Яких тільки дивин не знає світ!
Але часто у житті буває, як у казці: комусь цікаво, іншому непереливки. Псевдо відіграло з актором не смішний для нього жарт. Історії добре відомі трагічні події на Росії 1905 року: розстріл людей на Двірцевій площі С.-Петербурга 9 січня, криваві події на Пресні у Москві, класові бої у Києві, Харкові, бунти у армії і на флоті. Одним з організаторів і натхненників трагічних «виступів пролетаріату» був той самий симбірський Ульянов, який тепер фігурував під псевдо Ленін. Оскільки ідеолога бунтівників ніхто не знав, критичні стріли за безлад у країні, полетіли у бік актора Михайла Леніна, якого у обох столицях імперії знала кожна освічена людина.
Що тут почалося!!! Актор змушений був захищатися. Він звернувся через газету «Московські відомості» до глядачів і читачів. «Я, актор Імператорського Малого театру Михайло Ленін, прошу не плутати мене з цим політичним авантюристом Володимиром Леніним, який присвоїв собі моє прізвище». Вдруге актору довелося пояснювати своє псевдо під час Лютневої революції 1917 р. у Московії. У квітневому номері театрально-художнього журналу «Рампа і життя» на першій обкладинці було надруковано фото актора з текстівкою: «Прохання не плутати»… І ще таке. Якось у кабінет режисера К. Станіславського забіг посильний і закричав: «Костянтине Сергійовичу, нещастя: Ленін помер!». «Ох! Ох! Михайло Францевич?..» «Ні, ні – Володимир Ілліч»…»Тьху-тьху, тьху, – застукав по дереву Станіславський. – Тьху-тьху-тьху!» Так само ошелешила звістка про смерть Леніна приму Малого театру О. Яблочкіну. Бідна жінка заломила руки і у нестримному горі запричитала: «Господи! Михайло Францевич!» Ледь вдалося втокмачити акторці: помер, але не НАШ.
Ось такі спогади навіяли мені старі фото. Пригадую, десь у кінці 1960-х Москва видала два томи спогадів про Леніна (Ульянова) до 100-річчя від дня його народження. Їх вивчали у школах, університетах, системі політнавчання у армії, на виробничих підприємствах. З подібними спогадами ходили в маси і у нас. Один чоловік був року 1917-го у Петербурзі у ті дні, коли лідер більшовиків Ленін (Ульянов) повернувся з еміграції. Чули б ви – ЩО і ЯК єлисаветградець про це розповідав, писав у місцевій пресі… Скільки звучало йому овацій!
Те, що написано про актора Леніна, ще сотні подібних спогадів до збірників не включалося. Фотографувати могилу актора і його сина на Новодівочому кладовищі до 1990-х не дозволялося – вигаданий комуністичною пропагандою ідол не міг мати двійників та ще й негативних.
До речі, творчий учитель Михайла Леніна О. Ленський дуже любив Україну, часто гастролював у Києві, Одесі, інших містах, насолоджувався природою Придніпров’я. У селі з назвою Селище поблизу Канева побудував собі дачу, у якій любив відпочивати, перед смертю заповів його там поховати, що було й зроблено.
Юрій Матівос