Про ляльок справжніх і політичних

Перегляди: 329

…Сталося це у дитячому садочку, коли мені було рочків п’ять. Себто, був я мацюпусіньким маленям. Мав приїхати у наш садочок ляльковий театр з виставою "Колобок". Ну, приїхали. Ми прийшли у великий зал, де проходили всі наші дитинячі прем'єри.

Посеред залу стояла невеличка сцена, як у всіх звичайних лялькових театрах, а ми потроху вмощувалися на малесеньких стільцях. Дітлахи гомоніли, виховательки воловодилися з дітьми, хтось жував шмарклі, хтось реготав, витав дух манної каші. Аж нарешті розпочалася вистава. Запанувала тиша й усі дитячі погляди були звернені до сцени. За стандартним сюжетом "Колобка" спершу вигулькнула лялькова баба. Ну, видовище сумнівне: голова, як макітра, очі вибалушені, наче от-от вилізуть...

Але все це було підготовкою до остаточного психологічного бою моєї дитячої психіки з ляльковими почварами. Вигулькнув ляльковий дід. Мати Божа, Царице Небесна, Святая Великомученице! Це був не дід, а гомункул з гидким голосом і здоровецькою головешкою. Мені здавалося, що він не рухається, а б'ється в агонії, намагаючись бовкнути чи пак вигукнути бодай щось. Одним словом, якийсь клоун Пеннівайз або мініатюрний Фредді Крюггер. Було би все влад, якби я не зайшовся високовольтним плачем на три верстви довкіл. Діти оберталися на мене, мовляв, як так?

Я не зміг далі дивитися на цих лялькових почвар, гидких і потворних, хоча іншим дітлахам вельми подобалося споглядати цих бридких блазнів, які лепечуть якусь нісенітницю. Дітиська сміялися й дивилися на тих потороч, не відчуваючи жодних сумнівів чи страхів. Виховательки хутенько витягли мене з залу і мій плач ущух. Вони втішали мене, заспокоювали, а сльози стікали по моїх щоках. На виставу я так і не повернувся.

Ця сцена добряче врізалася в мою пам'ять. Пам'ятаю після того деякі працівники садочка казали батькам, що я трохи непевний і це майже психічне порушення. Слава Богу, мої батьки завжди розуміють мене й ця історія завершилася так швидко, як і почалась. Цей страх розвіявся, мов страшний сон. І, можливо, це дивно, але згодом я зовсім нормально ставився до ляльок. Пам'ятаю, мама зшила лялькову бабу й лялькового діда і я аніскілечки їх не боявся.

Нині я проводжу паралель із сьогоденням і відчуття схожі, як у тому залі, коли вигулькнули гидкі почвари й публіка зреагувала на них захопленням і реготом. Одним словом, філософія тут цікава, але...

Тепер у залі не діти.

Максим Бричка

Надрукувати