Наприкінці грудня дві обласні ради – Рівненська і Львівська звернулися до президента Володимира Зеленського та Верховної Ради з проханням відновити історичну справедливість і надалі використовувати назву Московія замість Росія та Російська Федерація.
На думку депутатів, північно-східний сусід України, який постійно зазіхає на нашу територію, "неправомірно користується вкраденою державною та географічною назвою "Росія". Депутати підкріплюють свою ініціативу екскурсом в історію: 300 років тому, після низки перемог над Швецією і укладення Ніштадського мирного договору, 22 жовтня 1721-го Петро I перейменував Московське царство на Росію, а себе проголосив імператором. На картах і атласах XV, XVI і навіть XVIII століття не відображено країни як Росія, лише як Московія. Московська держава повсюдно іменувалася як Московія, Московитія, а іноді навіть Тартарія. У кінці XVIII століття Росія окупувала всю територію Великого князівства Литовського і значну частину Польщі, перед Катериною II постало завдання знайти легальне виправдання окупації. Тому відбулося фальсифікація історії, для обґрунтування законних домагань Росії на чужі землі. Зміна назви Московського царства кинула серйозний виклик ідентичності українського народу та є виправданням окупації частини території сучасної України, вважають депутати.
Тим часом американський історик українського походження Олександр Мотиль для плятформи „Аналізуй“ у рамках циклу «30 років без СРСР» говорить про перспективи розпаду Російської Федерації.
– Чи зупинився розпад Російської імперії після 1991 року?
– Я переконаний, що подальша дезінтеґрація Росії дуже ймовірна. Чи вона відбудеться, цього ніхто не знає, бо це залежить від різних факторів. Але, в принципі, вона могла би продовжитися. До певної міри ця ситуація нагадуватиме те, що відбувалося після Брежнєва. Чи буде перебудова, чи не буде перебудови. Виникатимуть своєрідні конфлікти серед різних еліт, шукатимуть якогось престолонаслідника. У такому контексті, без сумніву, посиляться всі відокремлюючі тенденції. Невідомо, де це почнеться – чи на Кавказі, чи в Сибіру. І невідомо, як закінчиться. Але це дуже-дуже можливо.
Чому я переконаний у цьому? Бо гіперцентралізація режиму, гіперцентралізація держави врешті-решті не спрацьовує. Вона посилює саме ті тенденції, які так прагне приглушити, замовчати. Це ми бачили і за часів Радянського Союзу, і в інших авторитарно-тоталітарних країнах.
Отож, я передбачаю, що за 10-25 років у Росії почнуться досить-таки дестабілізаційні тенденції, які можуть призвести до розпаду Російської Федерації, до відокремлення певних частин. Це дуже-дуже можливо. Я би навіть сказав, що ймовірно.
– Чи можлива трансформація Росії без каяття і визнання помилок?
– Росія та росіяни мали би перепроситися перед різними народами, державами. Є безліч людей, перед якими росіяни мали би перепроситися, –
починаючи ще з монголів і татар, і закінчуючи українцями. Схожа дискусія була за часів гласности. Вона, звичайно, не вибухнула раптово. Це відбувалося повільно. Якщо пригадуєте, спочатку почали питати: а чому саме період застою? Це, мабуть, мало щось до діла з Хрущовим. Потім: а чому
Хрущов? Це, мабуть, мало до діла зі Сталіним. Ну і тоді, накінець, прийшли до Леніна, почали говорити про революцію, Маркса і навіть про імперію.
– Чому такої дискусії немає зараз?
– Моя відповідь полягає в тому, що тоді, 30-35 років тому, коли вибухнула гласність, ще булла імперія. Люди особливо нічого не знали про минуле, не відчували якоїсь особливої травми, не відчували себе особливо скривдженими. Звичайно, економічно ситуація була кепська. Політично – було незадоволення. Панувала пиятка. Але не було травми.
Сьогодні ситуація – інакша. Радянський Союз розвалився. У 1990-их
роках росіяни пережили серйозну, глибоку травму, і різні кризи… До речі,
не тільки вони. Але для них це сприймалося як дуже особисте, бо саме вони
мали цю імперію. І раптом величезна суперпотуга зникла – без війни, без
нічого. Просто: була – і раптом немає. Це ганьба для народу такого. Люди пережили цю кризу, і в 1998-1999 роках до влади прийшов Путін. Що він їм обіцяв передовсім? Що Росія знову буде великою, знову буде славною, міцною. Звичайно, обіцяв і добробут, але на першому місці – велика потужна Росія.
Путін, до певної міри, їм це дав. До певної міри. Зовні це виглядає, що
Росія знову стала великою і потужною. Звичайно, з цієї точки зору росіяни
задоволені тим, що мають. Але одночасно вони далі переживають через 1990-ті роки, через цю травму і кризу. Вони дивляться на радянську історію: як же ставитися до Сталіна? Як ставитися до Великого терору? Шукають способи, щоб це з’єднати з теперішнім образом Росії як великої, потужної держави. Вони наголошують на великій перемозі у „великій вітчизняній війні“. Сталін? Звичайно, були злочини – але вони не аж такі страшні; а тим більше, іншої альтернативи тоді не було. Договір Ріббентропа-Молотова – звичайно, це не зовсім добре, але ви нас до цього примусили...
Думаю, це не тільки дія пропаґанди, а й вплив менталітету, який успадкували росіяни після тих важких 1990-их років. Дуже слушним є порівняння з німцями у 1930-их роках. Імперія розвалилася. Культурний хаос, економічний хаос, політичний занепад. Кінець світу! І от приходить до влади великий лідер на білому коні й обіцяє перетворити Німеччину на потужну країну, відновити гордість і самопочуття. Точно те сааме відбувалося в Росії з Путіним. Якщо продовжити це порівняння, то, вважаю, точно так само, як Гітлер привів Німеччину до повного краху, те саме зробить і Путін. Маємо надію, що не буде світової війни, що це іншим способом закінчиться. Але я особисто передбачаю, що тенденції будуть подібні, як у Німеччині. Люди повертатимуться до питання: зачекайте, хто тут винен у цих всіх трагедіях, хто за них відповідає? До якої міри російська влада, до якої міри російський народ? От тоді відновиться ця дискусія.
Росіяни пережили шалену, глибоку, надзвичайно велику травму. Колись Київська Русь була Росією – а тепер, можливо, ні. Київ був „мать городов русских“ – а тепер, здається, теж ні. А коли ж тоді починається російська історія? Чи, правильніше сказати, московська історія? Мабуть, у Москві. Але Москва – село. Може, в Новгороді? Але вони знищили Новгород… Це величезна проблема для росіян! Виходить, що вся ця велика славна потужна історія, всі ці поняття, які пов’язані з самопочуттям росіян, просто зникають, розвінчуються, їх нема. І треба все починати від нуля. Звичайно, все радикально змінилося. Думаю, що частина росіян, принаймні інтелектуали, це відчувають. Вони знають, що все пропадає. Вони дивляться на сусідські
країни і бачать, що ситуація виходить з-під контролі. Це не тільки Естонія, це Казахстан, це Центральна Азія. Російська мова пропадає. Її не використовує стільки людей, як це було 20-40 років тому. Все це видно. Москва намагається дати тому раду, тримається за те, що є. Сильно тримається. Але їй це, звичайно, не вдасться, бо це вже минуле.
Це минуло. Об’єктивно, цього вже немає. Імперські наслідки ще залишаться на 5-10 років, а тоді повністю розійдуться. І тому я навіть співчуваю росіянам. Колись була славна історія – але перетворилася на пшик. Її немає, залишилися тільки злочини. Ну, це жах. Дійсно жах.
– Чи Росія може собі дати з цим раду?
– Коли приглянутися до того, як нації, держави, країни поводяться з
травматичними моментами минулого, то в загальному їх якось замовчують,
або прикрашають, або вставляють їх у такі наративи, котрі якщо й не виправдовують ці моменти минулого, то принаймні їх якось пояснюють.
Є, звичайно, приклад Німеччини, яка перетворила всі травми, всю цю вину – за Першу і за Другу світову війни, за Голокост – на складові елементи
власної національної ідентичности. Це, мабуть, єдиний приклад, коли країна свідомо перетворила вчинений злочин на ядро своєї ідентичности. Бо переважно країни беруть для цього якісь перемоги або навіть поразки. Але не злочини. Я не певен, чи росіяни підуть цим шляхом. Думаю, вони волітимуть
замовчати. Втім, у постпутінській ері неминуче будуть голоси, які про це
говоритимуть. І коли воно набере певного розгону, то перетвориться на серйозну, глибоку і, можливо, ще травматичнішу дискусію, ніж та, що
була в кінці 1980-их і на початку 1990-их.
– Що важить для Заходу – демократія і права людини чи геополітика і торгівля?
– Коли приглянутися до зовнішньої політики Америки, Европи чи будь-яких европейських країн – я маю на увазі демократію за останні 50-60 років – то вони в основному робили наголос на геополітичних інтересах. І рівночасно говорили про права людини, вимагали певних змін. Переважно вони тиснули на країни слабкі, в яких не мали власних геополітичних чи економічних інтересів. Там, звичайно, ми є славними захисниками прав людини і демократії!
Та коли йшлося про Радянський Союз чи про Китай – там ситуація була радикально іншою. Якщо приглянутися до зовнішньої політики Заходу від 1991 року, то вона не змінилася радикально. Так, тепер більше говорять про демократію. Бо це пасує до дискурсу. Це булла частина риторики у 1990-их: Захід, західна демократія перемогла, тепер ми всі маємо бути такими... Але
врешті-решт, коли доходило до критичних рішень, то економічні інтереси
все-таки переважали.
Тобто, я не бачу особливої зміни. Інколи трохи більше наголошувалося
на правах людини, інколи трохи менше – але вони завжди були на
задньому пляні.
– Що змінилося?
– Україна, Естонія, Польща залишилися заручниками тієї евфорії, що
панувала в 1990-их роках: Захід переміг, демократія перемогла, захід підтримає демократичні устрої. Або: якщо буде війна, то НАТО та ЕС нас
врятують, і все буде гаразд. Так думали европейці й американці у 1990-их
– українці так думають тепер.
Я прихильник того, щоб Україна прямувала до НАТО і колись стала
членом альянсу. Але я не маю ніяких ілюзій. Ні за що не можу уявити, припустимо, найгірший варіянт – якусь маштабну війну чи з Україною, чи з Естонією. Невже хтось дійсно собі уявляє, що німці прийдуть на допомогу?
Хтось дійсно це уявляє?! Або, наприклад, італійці, голяндці, а тим більше, французи? Навіть якби вони хотіли прийти, навіть якби були переконані, що це обов’язок, то стан їхніх армій є жалюгідним. Тому навіть якби прийшли, то багато би не допомогли. Або поки прийшли б – за два місяці – то війна закінчилася б.
Україна має прямувати до Заходу, Україна має робити все, щоб бути
сильною демократичною країною. І коли вона буде сильною демократичною країною, тоді й стане необхідною і привабливою для „того гнилого Заходу“. Тільки тоді. А до того часу: Путін, газопроводи – будь ласка; а ви – на другому місці. Не маю тут жодних ілюзій.
Звичайно, як кажуть американці і европейці: „Ми б вас дуже хотіли. Але, вибачте, у вас корупція“. І то грають постійно на тій ноті – „корупція“,
„корупція розцвітає“. Хоча, коли подумати: що має до діла корупція з НАТО? НАТО – йдеться про захист. Країна може бути корумпованою – але не в тому річ. Захист країни залежить від військової спроможности себе захистити, а не від рівня корупції.
Публікацію підготував Володимир Семків, газета «Свобода»