Це інтерв'ю з паном Андрієм Парубієм відбулося наживо на нашому каналі у лютому 2023 року, якраз на роковини кривавих подій на Євромайдані. Я вирішив його викласти окремо, саме для того, щоби нагадати, якого саме патріота і українського державника ми втратили, і про те, що Росія і далі вбиватиме українських патріотів, і це треба пам'ятати.
– Давайте поговоримо про ті події, оскільки, мабуть, у кожного з нас якісь власні асоціації. От для мене ці дні і ночі з 18 по 20 лютого у пам'яті, вони не розділені якимсь чином.
– Для мене там немає днів, немає ночей. Це якийсь просто такий один великий потік інформації. Я добре пам'ятаю той шок, коли наші журналісти приїжджали з Майдану, але саме 18, 19 і 20, це були просто найстрашніші кадри, які були.
– Ви скажіть, ви за ті пару днів хоч поспали, хоч трошки? Ну, саме 18, 19 і 20?
– Ви знаєте, ті ночі мені не довелося спати. Кілька годин я лежав під крапельницями, коли був поранений 18 числа, але фактично ці дві ночі я не спав, такої можливості просто фізично не було. Це справді були два дні як один калейдоскоп подій.
Я пам'ятаю той сонячний ранок 18 лютого, коли ми вирушили з Майдану, з самобороною Майдану і поставили наші блокпости і на Липський, і на Садовій, але головні сили були сформовані в Маріїнському парку. І пам'ятаю, звичайно, початок атаки. І ця атака була для нас дещо несподівана, бо на той момент привезли з Москви нові вибухові пристрої, гранати, ви погадуєте, і світлошумові, і газові гранати.
І якщо до тих газових гранат, які до того нас атакували, ми вже звикли, мали там мінімальні елементи захисту, то ці гранати, які були привезені 18 лютого, вони були набагато жорсткішої дії. І, звичайно, коли тими гранатами почали закидати нас, то величезна кількість бійців самоборони отримали, власне, не просто поранення, бо опіки це було вже звична річ, а отримали дуже жорстке отруєння газом, і, на жаль, частина людей потребували негайної госпіталізації. І я пригадую той бій, я з Маріїнки проходив. Коли я отримав і опіки, і отруєння, тоді мене бійці самоборони завезли в швидку допомогу, кілька годин під крапельницями, і знову на Майдан, і, звичайно, тієї ночі було неможливо заснути.
Так само, я пригадую ранок 20 лютого, тоді на Майдан приїхав тодішній міністр закордонних справ Польщі Сікорський, і о сьомій ранку ми з ним зустрічалися на Майдані, а о восьмій годині, коли закінчилася зустріч, і я підійшов до сцени, я почув, як у бік Майдану лунають постріли, як зі снайперських винтівок. І, власне, тоді почався головний бій.
І коли почали постріли йти по наших позиціях, частина бійців з оборони Майдану рушили в напрямку Жовтневого, хтось крикнув, що стріляють з Жовтневого. І, власне, кілька сотень ринуло тоді до Жовтневого просто для того, щоб ліквідувати ці вогневі точки. І тоді, 20-го числа той час, і почався той вирішальний бій, який, зрештою, привів до нашої перемоги, до втечі Баркута, до втечі всіх силових структур, які оточували Майдан.
Це був вирішальний ранок. Нас було набагато менше. Я вже не кажу про те, щоб проти нас стояли до зубів озброєні спецпризначенці.
Але, власне, завдяки духу, завдяки волі, незламності в той вирішальний день, в той вирішальний бій, ми здобули перемогу. Це був бій в тій же війні, яка триває зараз. І той бій фактично вирішив, якою буде Україна, що Україна буде незалежною державою і європейською державою.
І, звичайно, ці дні і ночі неможливо забути. Ми ніколи про це не забудемо і завжди будемо ці дні шанувати і згадувати те, що ми робимо, в принципі, і зараз.
– Пане Андрію, ми пам'ятаємо ваші виступи зі сцени як команданта Майдану. Тоді неможливо собі було уявити перемовини, особливо після вбитих Сергія Нігояна, Михайла Жезнєвського та Юрія Вербицького, між режимом Януковича та Майданом. Але ми розуміємо, що тоді лідерам Майдану хотілося, щоб жертв було якомога ж менше. І це важливо. З ким і як ви вели ці перемовини?
– Ви знаєте, коли пішов Майдан, я для себе вирішив не брати участь у тих перемовинах. До мене виходили представники від адміністрації президента, від Януковича, які гарантували безпеку, які пропонували зустрітися. Але я тоді не вважав це можливим, особливо після смертей наших бійців і Нігояна, і Семенка, і багатьох інших, я вважав це неможливим.
Я не вірив в переговори, я не вірив, що можна домовлятися з Януковичем. Він втратив повністю свою суб'єктність. Я вже тоді розумів, що він став повністю маріонеткою Путіна, що він, власне, і є тим інструментом, за допомогою якого Путін хоче взяти певний контроль над Україною.
І для мене було зрозумілим, що ця людина вже і нічого не вирішує, і тому домовлятися з ним є неможливим. Звичайно, лідери політичних партій постійно вели переговори, і, звісно, у всіх було бажання, щоб було менше смертей, і намагалися щось узгодити. Але я в це не вірив, і тому, звичайно, жодної участі в тих переговорах не брав, і тепер час підтвердив мою правоту.
– А коли ви зрозуміли, що режим Януковича впаде, це було раніше, ніж ці події, які ми згадуємо 18-го, 20-го лютого? Чи саме ці події остаточно переконали, що Янукович більше не буде президентом України?
– Важко назвати якийсь один момент. Звичайно, був переломний момент, коли Беркут побіг, коли вони втекли. І це був дуже вирішальний момент.
Я пам'ятаю, 20-го лютого, коли вже вони почали відступати, зі мною зв'язалися посли Великої Сімки через американського посла. І я зустрівся з послами Великої Сімки. Це було десь о четвертій годині, недалеко від Майдану, коли вже головні бойові дії завершились. І тоді вони спитали мене, що буде далі. Я тоді трошки перебільшав, сказав, що зранку оголосив мобілізацію на Майдан. І на вечір в Києві будуть сотні тисяч бійців. І сказав тоді, що Януковичу слід піти, щоб вони передали по всіх інформаційних каналах, комунікаціях, які вони мають з адміністрацією президента.
Переломний момент був, коли фактично спецпризначенці почали втікати. А потім були знову важкі дні і ночі. І я нагадаю, що в цей період правоохоронних органів фактично не було на вулицях Києва. І нам після важких боїв 18-20-го лютого доводилось охороняти всі урядові будівлі. І адміністрацію президента, і Верховну Раду, і кабінет міністрів, і управління міліції, де знаходилась величезна кількість зброї. Але я тоді усвідомлював, і, до речі, говорив про це зі сцени Майдану, що Путін не зупиниться. Я був переконаний, що будуть наступні дії. І наші сотні переформатовувались у батальйони.
І прямо з Майдану поїхали на фронт, як ми казали, на дальні барикади. На барикади під Дебальцево, під Слов'янськ. І тому якогось такого визначального моменту, коли можна було сказати, що ми перемогли, важко знайти.
Ця боротьба тривала, були потім наступні бої. Але цей бій, бій 20 лютого, він фактично був вирішальним, який фактично уможливив наступний опір і наступні перемоги України і нашої армії.
– Пане Андрію, Україна перемогала і в той момент, я маю на увазі, коли ми були на Майдані, ми всі думали тоді 20-го, що все, ми вистояли, все закінчиться, ми вільні, все буде добре. Але у вас було таке відчуття, що Путін не зупиниться. От як ви оцінюєте, як буде далі, скільки це все може тривати? Ви собі могли б повірити, що буде повномасштабне вторгнення за вісім років, що на Донбасі будуть точитися стільки часу воєнні дії? От наскільки у вас було відчуття, що цей дощ надовго, що ця війна надовго і що Путіна нам зупиняти буде дуже-дуже, вкрай складно? Ви це тоді на Майдані вже розуміли?
– Ну, знаєте, ніякий проведець не міг би передбачити, як будуть розгортатись ті події. Під час Майдану, а я там провів всі ночі і всі дні, підходили люди, питали, як буде. Я завжди говорив, що не можна передбачити всіх подій. І в нас є одне головне завдання – стояти на баракадах і тримати їх.
І якщо стояти твердо, якщо стояти рішучо і відбивати ці напади, перемога прийде. І фактично ця формула є чинною і сьогодні, як була чинною і тоді – захищати наші рубежі. Захищати, як ми захищали на Майдані наші баракади, як потім захищали наші кордони і як сьогодні наші бійці, наші побратими захищають наші кордони і наші рубежі.
Стояти твердо і ворог однак побіжить і перемога буде за нами. Неможливо було передбачити, як довго траватиме ця війна, якою важкою буде ця боротьба. Важливо бути готовим, бути рішучим, стояти твердо.
І я думаю, що в цьому є формула успіху і формула перемоги. Звичайно, я не хочу такого сценарію, я його ніколи не уявляв. А якби тоді Майдан не вистояв і лишився б Янукович, що було б з Україною? Якою б вона була от тоді, 13-го, 14-го, і так далі року? Якою б була б зараз Україна? Ми були б Білоруссю, як ви думаєте? Звичайно, мені дуже важко передбачити.
Перед нами є приклад держави Білорусь, яка фактично узурпована Путіном через такий сценарій, через який він хотів узурпувати Україну. Коли номінальний нібито президент країни є не президентом суверенної країни, а є маріонеткою Путіна, який виконує всі його забаганки. Фактично, Білорусь на сьогодні перебуває в повній залежності від Путіна, від його імперської політики.
Якби ми не вистояли тоді, така сама доля була б і в України. І тому боротьба на Майдані – це була боротьба за українську незалежність. Це був, знаєте, такий черговий етап національно-визволної боротьби.
Тієї самої, як триває сьогодні. Але, власне, те, що ми не стали Білорусю, визначив Майдан і визначив бій 18-20 лютого. І, власне, перемога в тому бою визначила цивілізаційний напрямок розвитку України і нашого майбутнього.
Знаєте, я хочу сказати, що ми зазвичай на роковини Майдану ми згадуємо про справи, які розслідуються вже там 8-9 років. І навіть цього року, попри те, що в країні війна, ми так само згадуємо наших героїв, завдяки яким вистояв Майдан. Але мені досі не зрозуміло, чи будуть колись закінчені ці справи. Чому ми і досі не можемо назвати поіменно всіх, хто винен у тих смертях на Майдані? Ви знаєте, я ніколи тим питанням не займався безпосередньо, бо після подій на Майдані я був секретарем РНБО. І, власне, це був калейдоскоп подій, продовження нашої війни, потім головою Верховної Ради. Але завжди, усі часи, на всі допити, які мене викликали, я приходив, давав свідчення.
Я знаю, що прокуртура провела величезну роботу стосовно Януковича і багатьох його поплічників. Те, що всі справи не завершені, це також мій великий сум і також мій великий біль. І як депутат Верховної Ради, член Комітету безпеки і оборони, зроблю все можливе, щоб законодавчо дали можливість прокуратурі продовжити ці справи, які не завершені. І суспільство має знати не тільки героїв наших, а має знати і тих вбивців, які розстрілювали людей на Майдані, беззбройних, беззахисних.
Розмову вів Сергій Мамаєв