Як нас зробили «руськіми»

Перегляди: 244

Це був початок 80-х. Донецьк, філфак, фольклорна експедиція… У всіх літо як літо, а тебе з однокурсниками везуть в якесь село на Донеччині, заселяють в старий клуб і дають завдання – 100 одиниць фольклору. Хоч частівки, хоч пісні, хоч казки. Хоч мікс… Не поїдете з села, доки не здасте ті 100 одиниць.

Літо стояло таке, що не хотілося виходити зі старого прохолодного клубу, увішаного портретами кремлівських старців і молодих доярок з віршами Гете в руках… Але сидіти в селі не хотілося ще більш… і пішли ми з касетними магнітофонами «Весна» донецькими селами. Люди працювали в полі, косили сіно, солили огірки, і мало хто погоджувався все кинути і співати нам пісні. Нас пригощали яблуками, медом, пирогами і йшли до своєї роботи.

Але були такі селяни, що жаліли нас і виділяли час. І от тут ми зіштовхнулись із серйозною проблемою – люди розмовляли і співали українською. Виключно українською! А ми ж – російське відділення! Нам потрібні тільки російські одиниці фольклору! А взяти їх ніде! Наші колеги з українського відділення швиденько все позаписували і поїхали додому, а ми залишились…

І тут комусь прийшла в голову геніальна ідея – піти пішки в Ростовську область! Це хвилин сорок… Натхненні і веселі ми приходимо в ростовське село, яке розташоване на кордоні з нашим Амвросієвським районом. Але і тут нас спіткала невдача – усі мешканці російського села на кордоні з Донеччиною розмовляють українською! Усі! А село називалось Вареник...Точніше хутір. Хутір Вареник.

Зараз ті українські села, де ми збирали фольклор, окуповані Росією.

Тетяна Малахова

Надрукувати