У одній із недавніх своїх статей я поглянув на наші взаємини з Росією через призму відповідальності української влади перед Україною. Дозволю собі навести з неї кілька речень: «У криміналістиці є таке поняття, як провокація злочину. Коли оглядаєшся на тридцятирічну історію української незалежності, то мимоволі приходиш до думки, що наша влада всі ці роки тільки те й робила, що провокувала Росію до ґвалтування України. Починаючи від розподілу союзного майна і закінчуючи бажанням «подивитися Путіну в очі».
Сказане можна доповнити багатьма прикладами, зокрема фактичною втратою Чорноморського флоту, який мав повністю, до останнього швартова, перейти у власність України, групи стратегічних бомбардувальників, які злетіли з українського аеродрому і назавжди приземлилися в Росії – Україна тільки втерлася, газовою угодою, підписаною під водохресні морози 2009 року, коли можна було ще кілька днів потерпіти, а потім уже сам Захід розмовляв би з Росією, Харківські угоди і так далі, аж до передачі Росії Володимира Цемаха та події, котра сьогодні ледь не цілодобово обговорюється на українських телеканалах і стала одним із факторів появи недовіри до нас із боку стратегічних партнерів, не зважаючи на те, яку б військову допомогу вони нам не надавали на сьогоднішній день. Так званий «вагнергейт», на якому тепер до смішного проколюється ідеологічна складова керівництва держави і який дає змогу національно-патріотичній опозиції «відірватися по повній», може, ні до чого суттєвого й не призведе, якщо кіноверсія Bellingcat не додасть якихось убивчих фактів. Але питання залишаться. І не тільки стосовно «вагнергейту», а й ряду подібних акцій, серед яких – уже оприлюднений провал операції із захоплення концтабору «Ізоляція» та звільнення звідти українських бранців і знищення там російських та місцевих садистів і катів.
Нічого не зрозуміло і Державне бюро розслідувань, яке вдарилося шукати не «крота» чи «групу товарищей», котрі на високому рівні «діляться» військовими таємницями з країною-агресором, а тих, хто «злив журналістам дані спецслужб», пов’язані з організацією затримання найманих убивць. Якого з одного боку ніби й не було, бо це «міф, маячня, детективна історія, що була вигадана від самого початку до кінця», «медійне зло, придумане росіянами», «спланована дезінформація», «точно не наша операція». З другого – наче й було, бо хтось таки злив дані спецслужб журналістам.
А поки наші детективи шукають сокирку під лавкою, я повернуся до початку цієї публікації – на продовження хронології провокації до зґвалтування. Очевидно, незабаром спливе на поверхню чергова офіційна версія, котра матиме якусь логіку. А саме: президент України напередодні домовився з російською стороною про велике перемир’я на Донбасі і не хотів його зірвати арештом російських джентльменів удачі. Єдина правдоподібна з усіх і яку можна сприйняти в якості робочої гіпотези. Хоч вона й не відповідає на питання штибу: «Кто вы, доктор Зорге?» і не виправдовує зриву операції «Авеню», кінець якої так само лягає в матрицю провокування до зґвалтування, тільки цього разу у вигляді не самого акту, а пропозиції.
Перемир’я – святе діло. Коли йдеться про реальні домовленості і чіткі гарантії їх дотримання. А що отримала Україна від цього «великого перемир’я»? Кількість обстрілів справді скоротилася, але вже за перші чотири дні тиші було здійснено одинадцять стрільб по наших позиціях, і загинув військовий. За рік від 27 липня 2020-го нас обстрілювали 2186 разів, 53 українські воїни загинули, 147 були поранені. Ми випустили з рук більше тридцяти махрових російських терористів, які могли б дати свідчення про злочини Росії проти України й світу, в тому числі й про збиття над Донецьком пасажирського літака, що здійснював регулярний рейс MH-17. Нейтралізували кращих військових розвідників та засвітили перед ворогом методи роботи нашої розвідки. А ще викликали великі сумніви у наших партнерів. У результаті вийшов гешефт по-українськи: «Годі, тату, торгувати, бо нема чим здачу давати»…
На цьому рядку я перервав роботу, виключив комп’ютер і поспішив до телевізора, де розпочиналася програма «Свобода слова» Савіка Шустера. Обговорювалося те ж саме питання – зриву операції «Авеню», й уже сам початок передачі показав, що влада вирішила за краще обрати позу страуса – запрошені на передачу представники від президента до велеречивої Ірини Верещук її проігнорували. Але це не той випадок, коли можна відбутися відосиками. Міфи від Банкової остаточно розвіяв генерал-полковник Василь Бурба – один із керівників операції, з яким телеведучий Савік Шустер завбачливо записав інтерв’ю зарані. Важко тепер передбачити, як влада виходитиме з цієї ситуації. Як виходитиме з неї Україна. Наскільки швидше українці почнуть позбуватися ілюзій про «Країну мрій» і усвідомлювати, що різниця все таки є…
Історія з провалом операції із затримки «вагнерівців», звичайно, не катастрофа. Хоча й відчутний удар по іміджу нашої держави і по й без цього слабенькій довірі українських громадян до державних структур, а відтак і тих, кого вони самі в ті структури делегували. Чи почнуть вони після цього думати бодай один раз на п’ять років?
Останнє запитання – не від мене, а від Савіка.
Броніслав Куманський