Виставою «Марко Лукич» обласного музично-драматичного театру імені Марка Кропивницького відкрився минулого понеділка 55-й фестиваль театрального мистецтва «Вересневі самоцвіти» у Кропивницькому.
Цьогорічний фестиваль проводився під гаслом «Від Тобілевичів до сьогодення» присвячений відразу кільком визначним датам, пов’язаних з іменами видатних театральних діячів: 185-річчю від дня народження Марка Кропивницького, 180-річчю Івана Карпенка-Карого, 170-річчю Ганни Затиркевич-Карпинської та 85-й річниці дня пам’яті Панаса Саксаганського.
Фестивальна програма була насичена: прем’єри та покази вистав; концерти, творчі зустрічі та живі читання; літературні заходи, ярмарки, презентації книжок;мистецькі проєкти, пленери й виставки; традиційні події на «Хуторі Надія» та в заповіднику «Тобілевичі».
Однією з яскравих подій фестивалю стала вистава «Бояриня» Львівського першого академічного українського театру для дітей та юнацтва за твором Лесі Українки. Цей театр заснований у березні 1920 р. у Харкові як «Театр казки». У створенні театру брали участь мистецтвознавець і драматург О. Білецький, композитори І. Дунаєвський, Д. Ямпольський. Згодом у театрі працювала ціла плеяда вихованців та соратників Леся Курбаса: Михайло Верхацький, Леонтій Дубовик, Фауст Лопатинський, Володимир Скляренко, Борис Тягно. Після років Другої світової війни, які колектив у співпраці з трупою Київського театру юного глядача провів на Кузбасі, Казахстані, Узбекистані, у 1944 р. театр переводять до Львова у приміщення колишнього єврейського театру. У львівський період у театрі у різний час працювали такі відомі режисери як С. Данченко, В. Опанасенко, А. Куниця, М. Нестантінер, В. Козьменко-Делінде, А. Бабенко; тут розпочинав свій творчий шлях Р. Віктюк. У 1990 р. від театру від’єдналась група акторів на чолі з Я. Федоришином, зорганізувавшись у відомий нині театр «Воскресіння».
«Бояриня» – драма Лесі Українки, яка не публікувалася за радянського часу. Вперше її оприлюднив журнал «Прапор» уже за часів незалежності. Вистава позиціонується як тоталітарний хоррор. І хто не звернув увагу на це уточнення в афіші, вочевидь, був шокований контрастами та насиченістю безліччю символів (режисерка Ірина Ципіна).
Не хочу бути спойлером, але ж сюжет драми уже досить відомий: донька одного із козацької старшини вийшла заміж за сина такого ж козацького ватажка, але який присягнув московському цареві і з усією своєю родиною пішов до нього на службу. Сам текст цієї драми справляє враження контрастності українського і російського суспільств у побутових дрібницях, стосунках у родинах, співдіях між людьми і владою. У задушливій атмосфері страху і приниження Оксана з її вільним духом, маючи і люблячого чоловіка, і співчутливу свекруху, однак не витримує і гине.
У цій драмі, здавалося б на приземленому, побутовому рівні яскраво показаний той фатальний, по суті сатанинський вибір, який поставав перед нашими предками, які потрапили в залежність від росімперії: втратити честь і гідність або зберегти себе й дітей. Не дивно, що більшість обирали виживання власної родини.
Як на мене, досить було показати цю різницю в одязі, в побуті, в культурі спілкування і це справило б враження на глядача. Але молода режисерка показала справді хоррор: з одного боку абсолютно білі костюми із золотими застібками, шляхетність і повага, щедрість пригощань, плавність рухів, з іншого – залізні клітки, подертий чорний одяг із звірячими шкурами, химерні перуки, крик, гвалт, стукання залізними мисками по гратах. І люди майже не ходять. Тільки тоді, коли ніхто не бачить, у колі родини, піднімаються на дві ноги, весь інший час пересуваються на чотирьох.
Можна тільки уявити, скільки зусиль слід було прикласти, щоб відточити усю ту пластику. Бо вона у цій виставі – чи не головна дійова особа. А ще музика, в якій вгадувалися уривки з багатьох класичних творів.
Вистава викликала так само абсолютно неоднозначну оцінку глядачів – від сприйняття із захватом, на одному диханні аж до «півтори години жаху». Якби таке режисерське рішення було втілене років десять тому, воно могла б викликати спротив глядачів, частина їх просто покинула б зал. Ось як змінилося наше ставлення до «братнього народу».
Але попри весь спектр і кон’юнктурність теми, ця вистава викликає катарсисні відчуття, за режисурою і акторською майстерністю це мистецьке, неперехідне явище, яке, вочевидь, буде відзначене професійним журі фестивалю, до якого входять відомі особистості – драматург Неда Неждана, критик Ганна Веселовська.
Світлана Орел