У сорокових роках в Південній Україні тимчасово з’явився «сталевий» чоловік. Правда, прізвище його перекладалося як «Людина-камінь». Це був видатний німецький воєначальник Еріх фон Манштейн (1887–1973). Той самий, що влітку 1942 року, завдаючи головного удару від Форосу, зламав оборону міста-героя Севастополя і був за те нагороджений спеціальним орденом, придуманим Гітлером у єдиному екземплярі – золотим орлом, більше двадцяти сантиметрів діаметром і вагою до кілограма. Відзнака міцно кріпилася на радіаторі іменного автомобіля, а за фельдмаршалом ходила містична слава.
Вважалося, що напрямок того удару проходив уздовж лінії підземних пірамід, в яких ніби накопичується якась таємна енергія, що надає снаги тим, хто знаходиться над ними. Манштейн ніби знався, як гадали, з потойбічними силами.
Він, випадково чи ні, навіть свої спостережні пункти влаштовував над піками згаданих пірамід. Як це не дивно, переможний визвольний наступ радянських військ на Севастополь також вівся тим же маршрутом, яким штурмував твердиню Манштейн. Отже, можна припустити, що німці звідкись знали про благотворний вплив підземних акумуляторів загадкової енергії. Можливо через «Аненербе». І про них же знали радянські спецслужби. Хто тільки не згадував про ті піраміди! Екстрасенс Барченко під оком ЧК-ГПУ-НКВД їх досліджував, доки його не розстріляли. Уже при незалежності науковець Григорій Шнейдерман видав книгу "За горизонтом осознанного мира", де науково обґрунтовував різні паранормальні явища. Та й сьогодні "остров Крим" пнеться притягнути туристичний інтерес якщо не пляжами, то хоч містикою.
Відразу після захоплення Криму Манштейн через гауляйтера Таврії Альфреда Фрауенфельда закликав бригаденфюрера СС фон Альвенслебена, полковника Калька і капітана Баумельбурга з їхніми хлопцями з «Аненербе» походити містичними стежками, що фашистські майстри білої і чорної магії майже два роки й робили. Упродовж усієї східної кампанії ця група пошуковців була приписана до штабу Еріха фон Манштейна і консультувала його.
І якщо ставка фельдмаршала наприкінці 1943 року певний час перебувала у Кіровограді, то й названі фахівці багато чого винюхали в нашому місті та області за період окупації. Гітлерівська Німеччина була на порозі створення власної атомної бомби, і тому вкрай гостро потребувала радіоактивних матеріалів. А тутешні надра ними якраз і щедрі. Бурильники з «Аненербе» брали тут проби ґрунтів для вивчення подальшої експлуатації родовищ. Крім користі, так би мовити, у перспективі, німецькі дослідники намагалися не обділити себе і в повсякденному житті. Зокрема цікавилися радоновою водою в межах Знам’янки та в аварійному кар’єрі Оліївки неподалік Олександрії. І не лише цікавилися, а й регулярно приймали оздоровчі радонові ванни. Мабуть завдяки місцевій чудодійній воді у поєднанні з кримськими й тутешніми, на курганах, моціонами з підзарядкою космічною енергією Еріх фон Манштейн і прожив таке довге, цікаве, насичене подіями життя. Дивно тільки, що наші партизани і підпільники, яких, за їхніми ж спогадами, було більше, ніж дерев у лісі, не підстерегли незваного чужинця. Тим паче, що потужне авто в нього було дуже вже прикметне зі своїм золотим пізнавальним знаком.
А ось морський піхотинець, «король» севастопольської розвідки Іван Дмитришин, ледь не перервав удатну кар’єру німецькому полководцю. Якось ще під час оборони Севастополя розвідник мав у останній момент повставляти запали в закладені на підступі до Сапун-гори потужні вибухові пристрої. Одягнутий у німецьку форму, з перев’язаним закривавленим бинтом ротом, ніби поранений (Іван не говорив по-німецьки), він підповз до дороги. Випростався. Уже зняв санітарну сумку з детонаторами. Аж тут із-за скелі виїхав величезний легковик. Зупинився. З приступки зіскочили два німецькі офіцери. Ну, не будеш же у них на очах вкручувати запали! А по тому, хто сидів у броньовику, із «шмайсера» стріляти безглуздо. Тут і граната не допомогла б, якби й була. Іван глухо бубонить крізь пов’язку, на мигах намагається щось пояснити. Високому чину набридло з’ясовувати обстановку і автомобіль з офіцерами сховався за уступом. Раптом почувся гуркіт танків. Дмитришин швидко вставив два-три запали – цього досить, щоб здетонувало все – і скотився з косогору. Через пів хвилини пролунав потужний вибух. Коли Дмитришин доповідав про виконання завдання і описав автомобіль та зовнішність головного пасажира, командир бригади морських піхотинців генерал-майор Євген Жидилов аж пожалкував: «Ех, Іване, Іване, якби вибух прийшовся на пару хвилин раніше, ми вже у Героях Радянського Союзу ходили б». Цей відступ наведений для того, аби показати, що й наші місцеві месники вповні могли б запопасти собі Золоті Зірки. Але, як кажуть, їхній гороскоп не склався.
У 1942-1943 рр. ще одна група спеців із «Спадщини предків» активно проводили розкопки на руїнах готських міст Криму та стоянок Північного Причорномор’я, сягаючи аж зони Лісостепу. Експедицію, відправлену Гімлером в липні 1942-го очолив один з кращих у світі знавців культур готів і вікінгів доктор Герберт Янкун. Метою був пошук залишків матеріального світу давнього королівства Германаріха. Ідеологи та практики рейху планували Крим і південь України повністю заселити й колонізувати лише німцями. А ще особисто Гітлер дуже хотів перетворити Крим у «німецьку Рів’єру». Майбутня колонія, куди потрапляла й частина Кіровоградщини, повинна називатися Gotengau (готська округа), в честь готів, котрі, як вважав Янкун, були предками нинішніх німецьких «арійців». Кіровоград же мав відіграти роль такого собі цивілізаційного центра на зразок Лас-Вегаса, де елітарна публіка після морських моціонів могла б відтягнутися по повній програмі. Але до цих планів Еріх фон Манштейн не мав ніякого стосунку, бо вже вперто освоював південно-східний напрямок наступу, що для німців сумно закінчився під Сталінградом.
Майже шістдесятилітній вояка не цурався й чисто побутових життєвих розрад. Полюбляв добре поїсти, випити (особливо високо цінував український самогон). Відпочити, якщо траплялася така нагода. Його кіровоградське оточення в офіцерській залі Soldatenhelm’у складали заслужені вояки. Особливо шанував фельдмаршал компанію пілота-штурмовика Руделя, єдиного, нагородженого Лицарським хрестом Залізного хреста із Золотим дубовим листям, Мечами і Діамантами, та знаменитих льотчиків-винищувачів Ралля, Гартманна і Баркхорна, котрі тільки втрьох збили 894 літаки противника. Якраз стільки, що якби служили у Червоній армії, то стали б п’ятнадцятиразовими Героями Радянського Союзу. Бо відомо, що у нас присвоювали звання за кожні 20 ворожих літаків, відправлених у тартарари. Знавці військової історії заперечують такі високі цифри. Мовляв, у фашистських стерв’ятників і в наших пілотів були різні системи підрахунку повітряних перемог. Але як не крути, а тільки два радянські аси удостоєні трьох золотих зірок. Це в той час, коли кілька десятків пілотів мали послужні списки, з більше ніж сотнею збитих противників, воювали якраз у Люфтвафе. До речі, Гартманн, розбишакуючи тільки два місяці в небі Кіровоградщини, трохи не дотягнув до «героя», заваливши всього сімнадцятьох червонозорих соколів.
А Манштейн, мало того, що знаходив час для спілкування в чоловічому товаристві, навіть трохи наслідив і в жіночому колі Кіровограда, залишивши тут свого нащадка. Молода, хоч і не дуже вродлива панянка подарувала фельдмаршалу хлопчика, котрого той заповів чомусь назвати на англійський манір Едуардом. Забрати обох – не забрав, адже пологи відбувалися на межі вирішальних для обласного центру 1943-44 років.
Наприкінці листопада Сталін ще тільки цікавився у Конєва, як його фронт діятиме у грудні після жовтнево-листопадових боїв під Кривим Рогом, де проти радянських військ (п’ять загальновійськових і одна танкова армії) досить вдало майже три місяці оборонялася лише 8-а загальновійськова і частина 1-ї танкової армії фашистів. Треба сказати, що вся Манштейнова група армій «Південь» складалася з цих двох та ще 4-ї танкової армії.
А перед Новим роком каша на кіровоградському напрямку вже заварилася неабияка. Сталін вимагав від 2-го Українського фронту убити одним пострілом двох зайців – у взаємодії з 1-им Українським оточити й розгромити Манштейнову групу армій «Південь», розірвати німецьку оборону ударом на Первомайськ і лівим крилом завершити разом із 3-ім Українським оточення групи армій «А». Однак сказати нове слово у воєнному мистецтві нашим стратегам на цей раз не вдалося. Командувач німецької групи армій генерал-фельдмаршал Еріх фон Манштейн аж ніяк не нагадував безпомічного зайця. Під Кіровоградом вчинив такий опір, що про ніяке оточення не могло бути й мови. У своїх мемуарах Манштейн згадав дуже коротко про тодішні події у смузі 2-го Українського фронту: «Хоча фронт 8-ї армії був відтиснутий дещо на захід і нам довелось залишити Кіровоград, противник поки що не міг здійснити рішучого прориву з метою оточення наших військ у Дніпровській дузі».
Перебіг воєнних дій груднево-січневого періоду чомусь напрочуд стисло відтворений і в «Записках командуючого фронтом» Івана Конєва: «У грудні 1943 року війська фронту, прорвали укріплену смугу противника по ріці Інгулець, оволодівши містом Олександрія і великим залізничним вузлом Знам’янка, але, зустрівши запеклий, що все зростав, опір ворога, в другій половині грудня припинили наступ і закріпились на досягнутих рубежах. Командування фронту ясно уявляло, що Кіровоград – один з найважливіших вузлів залізничних і шосейних шляхів, промислових центрів Правобережної України – стане для наших наступаючих військ серйозною перешкодою. Надаючи великого значення його утриманню, противник направив туди значні піхотні і танкові резерви. А в останніх числах грудня навіть зробив спробу завдати від Кіровограда удару проти центру нашого фронту в напрямку від Знам’янки на Новгородку. Але ця спроба наступу успіху не мала». Здається, тут Іван Степанович трохи випередив події. Відомо ж, що Новгородка визволена від фашистів аж 10 березня 1944 року. А це ж на схід від обласного міста. Отже спроба німецького наступу частковий успіх все-таки мала.
* * *
На початку «застійних» сімдесятих «бойовій подрузі» фельдмаршала якось вдалося налагодити контакт з престарілим бонвіваном і той по-лицарськи підтримав несподівану рідню коштами, що були використані при спорудженні на Балашівці двоповерхового приватного будинку для цієї неповної слов’яно-німецької родини.