Людиною відродження називають особу, чий досвід охоплює значну кількість різних предметних галузей. Саме таким і був наш земляк Василь Леонтійович Завгородній. Співак, заслужений артист України, соліст Державного академічного українського народного хору імені Григорія Верьовки, художник, різьбяр по дереву, прозаїк, що писав оповідання і мемуари, поет. Цієї осені Василю Завгородньому виповнюється 100 років.
«Мій хутір»
Народився Василь Завгородній 26 жовтня 1925 року в селі Водяне у Компаніївській селищній громаді Кропивницького району (до 17 липня 2020 року – у складі ліквідованого Компаніївського району) на Кіровоградщині. Батько незабаром після народження сина залишив сім’ю.
«Пройшла чутка, що можна варити суп із коріння рогози, якої у нас у березі було вдосталь. Навитягали ми з болота того слизького коріння, і заходилися варити щось таке, ніби кисіль. Накинулися їсти. Сестра щось таки змогла проковтнути, а мене одразу ж вирвало. Зникла надія на рогозяний рятунок. Від вареної присоленої води мав я великий рахітичний живіт на тоненьких ніжках і вже майже не міг ходити…» – пише Василь Завгородній у своєму автобіографічному оповіданні «Дяка Лелеці». У 1933 році вони втрьох (мама, сестра Катерина та маленький Василь) перебралися на хутір Сергіївка, рятуючись від голоду. У мемуарах я читала, що Леонтій Завгородній був у складі «буксирних бригад», тобто відбирав хліб у таких самих, як Василь та Катря…
«Мати кінчає поратись біля печі. А із-за гори викидає свої руки-промені сонце, силкується вилізти з-під землі, аби скоріше подивитися на нашу нову хату-домівку. Навколо нас жили переважно бідні переселенці-подоляни та свої водянські люди, половина з яких були материними братами та сестрами, а нашими тітками та дядьками. Появився давно не бачений хліб, родила городина – і зажили люди, ніби заново відроджені після тяжкої смертельної хвороби. Зажили весело, дружно, з важкою, до десятого поту, працею.(…) Ось таким закарбувався в моїй пам’яті назавжди наш маленький степовий хутір Сергіївка. Маленька, зовсім непомітна крапля в безкрайому степовому морі, майже в самій середині безлісся та безріччя. Була вона спасінням та надією нашою. Непридатна для пляжів та курортів, нецікава для поетів та художників, неприваблива для істориків та археологів земля моя була створена для вічної праці трударя, праці без оглядки і віддиху, з кожного досвітку і до заходу сонця, земля солона від поту та гаряча від спеки влітку і беззахисна – замерзла від дошкульних морозів та злих заметілей взимку. Земля, щедро даруюча та й багато потребуюча, земля непоказна та горда безцінними дарами своїми» («Мій хутір»).
Ходили у школу в Ганнівку. Співали (ще прабабка Ганна вчила Василя чумацьких та козацьких пісень) і малювали. Треба сказати, що і мама, і рідний брат мами – дядько Іван всіляко це підтримували. Уявіть собі, тільки закінчився голод, дядько Іван поїхав в місто і привіз йому справжній набір кольорових олівців! Василь мріяв стати художником. Портрети Пушкіна та Шевченка, написані Василем Завгороднім у чотирнадцять років, прикрашали стіни школи! В 1941 році він переміг у районній олімпіаді з образотворчого мистецтва, готувався до обласного конкурсу – здавалося, зараз усе, про що він мріяв, і розпочнеться…
А розпочалася війна. Разом з однокласниками він поїхав у Дніпропетровськ на призовний пункт. Але йому було відмовлено, як такому, що ще не досяг 17 років. Повернувся пішки у село. Повертався шість днів, «не мав, як то кажуть «ріски в роті», окрім тих соняхів з лушпинням»…
«Багатий чоловік»
Потрапив Василь на фронт у 1944 році, брав участь у боях на території західної України, Румунії, Угорщини та Австрії, служив кулеметником. «До малювання я повернувся після війни. Наш гвардійський протитанковий полк стояв в Угорщині, у лісі, неподалік озера Балатон. Найближче місто було Секешфехервар. Його я добре запам’ятав, оскільки ходив туди пішки за фарбами. Там, у лісовому таборі ми змонтували клуб зі сценою, який я оздоблював транспарантами і прикрашав портретами Леніна та Сталіна (про що навіть збереглось фото), а також писав лозунги і всю потрібну агітпропаганду.
По переїзду нашої частини на Україну працював до кінця служби (1950 рік) художником армійського корпусу, що базувався в м. Конотопі. То була дуже велика і тяжка робота: як оформлення сцени великого актового залу до свят, так і все художнє оформлення в межах корпусу» («Спів, малярство та різьбярство»).
Василь, тільки-но звільнившись зі служби, приїхав у Кіровоград та відразу прочитав об’яву «Музично-драматичному театру ім.Кропивницького потрібен художник». Не поїхавши в Сергіївку, Завгородній попрямував у театр. І його взяли! Без освіти, без рекомендацій – зараз таке важко уявити. Але взяли! Втім, його приємний баритон, абсолютний слух не залишилися непоміченими. Спочатку його взяли на роль Миколи в опері «Наталка-Полтавка», на роль Остапа в опері «Тарас Бульба». А там, за сценарієм великого режисера життя, його спів випадково почув корифей українського опери – Іван Паторжинський. Так молодий співак потрапив навчатися до Київської консерваторії.
У 1952 році він знайомиться з майбутньої дружиною – Оксаною Васильєвою. «Тут помирає Сталін, треба було «скорбєть», а в нас не виходило, – розповідає Оксана в інтерв’ю Олексію Губку. – Ми ж кохали, були щасливі, часто не могли стримати радості, сміху. Від цього нам самим було ніяково. В 1954 році народжується дочка Іринка. Василь закінчує консерваторію. У нас немає житла і не передбачається. Василя запрошують в Казахський державний хор. В Алма-Аті (нині Алмати – О.С.) нам дають прекрасну двокімнатну квартиру. Василь співає, їздить з гастролями. Я викладаю в інституті іноземних мов. В Алма-Ату ми приїхали вже вчотирьох – з нами Василева мати і маленька донечка. З матеріального, побутового боку наче все добре складалося, але ми страшенно занудьгували за Україною, стали шукати шляхи повернення. Народжується друга донька (1958). А через пів року ми їдемо на батьківщину».
В 1960 році Григорій Верьовка запрошує Василя Завгороднього як соліста до Українського народного хору. Тут він одержав звання заслуженого артиста України, тут він об’їздив весь світ, тут було місце саме для нього. На початку 70-х Ніна Матвієнко написала про нього: «Чорне з сивиною волосся, а очі – терен коло хати. А він – молодий, його рухи видають у ньому юнака, ось тільки не сховати зморщок у куточках губ… На сцені він сповнений шляхетності, сили і гордої постави. Він ніби увібрав у себе цілющу силу народу і свого нелегкого покоління… Співає широко, над серце, з якоюсь невимовною тугою поміж нотами… Малює скрізь, де їздить, ходить. На природі увесь в собі, як соловей. Отож і на мольберт передається настрій. Добре бачить людину, небагатьох штрихів досить, аби вийшов характер… З корчів робить маленькі дивосвіти… Уважний, спостережливий, ліричний і добрий душею. Пише вірші, оповідання, новели… Про сім’ю розповідає, як про своїх кращих друзів… Одне слово, багатий чоловік!»
В «youtube» і зараз можна знайти пісні, у виконанні яких солістом був Василь Завгородній. https://www.youtube.com/watch?v=gHOBkpll5Qg&list=RDgHOBkpll5Qg&start_radio=1
«Щоб малювати, ти маєш заплющити очі та співати»
Цей вислів належить Пабло Пікассо і означає: закривши очі та «співаючи», художник звертається до внутрішнього світу, а не до зовнішнього, що дозволяє йому малювати так, як він відчуває, а не як бачить. Я про цей факт дізналися, шукаючи статті про Василя Завгороднього. Стаття прямо так і називалася «Щоб малювати, ти маєш заплющити очі та співати». Пабло Пікассо не був знайомий з Василем Завгороднім (принаймні даних про це не збереглося). Але як же точно!
Василь Завгородній малював для себе. Проте неймовірно плодовитий художник. Намалювати портрети з хору Верьовки – та легко! 120 портретів і в кожному відчувається характер. При чому він дарував все, що малював. Якось мені трапилася стаття про те, що він подарував музею в Нечаївці більше ста своїх робіт. Та і його донька Олена Завгородня теж – на дев’яносторіччя Василя Леонтійовича вона запросила співробітників Музею Мистецтв до себе і дозволила їм брати все, що вони вважають за потрібне! Вони взяли 148 робіт! І повірте мені, все це якісні роботи… Взяли і кілька різьблених робіт Василя Завгороднього. Я закохалася в різьблені скульптури Завгороднього: тепле дерево з гарною структурою, бажання художника зберегти форму корчів і характер…
«Так от, ідучи понад річкою, раптом угледиш, що лежить чи плаває у ній геть вилита мавпочка. А там, дивишся, лежить на мілководді, викупується у теплій водиці, перевертається з боку на бік та зі спини на животик, геть зчорніла-загоріла до чорноти африканської, дівоча статурка. Та ще й які, майже класичної форми ніг і стегон, і всі інші нарости, вгадані природою, знаходяться там, де треба. (…) Так оця хвороба ні в яке порівняння з іншими не йде – тяжка і абсолютно невиліковна недуга до кінця днів твоїх. Бо місія цієї, так званої, несподіваної знахідки на цім уже не закінчується. Ті форми та округлості, з їх текстурними барвами, уже нуртують твою кров, уже тягнуть тебе за руки…» («Спів, малярство та різьбярство»)є
До Олени Василівни Завгородньої звернувся і літературно-меморіальний музей І.К.Карпенка-Карого – вона переслала нам книги «Клич із вирію» (оповідання) і «Мій хутір» (оповідання та поезії), і що особливо цінно – рукописи. Новели Василь Завгородній писав так само, як створював картини: здавалося б, нічого особливого, але досить небагатьох штрихів… Замислюєшся, розмірковуєш, і ще довго не відпускає це оповідання. Серед них стоїть особняком «Мій хутір». Надзвичайно довге (25 сторінок), що для Василя Завгороднього нехарактерно, подробиці вулиць, перехресть… В останніх абзацах цього оповідання, він пояснює: «То чи має право наша, принаймні, пам’ять забути усе це, ніби викреслити із книги буття цих прекрасних у своїй звичайності людей, доля яких виявилась настільки неласкавою, що навіть зітерла із лика землі слід їх земного існування? Я пам’ятаю їх і не забуду. Нехай хоча б на папері, принаймні, деякий час поживуть їхні відлетіли у вирій душі!»
Хутір Сергіївка зник в 70-х роках минулого століття… Без сліду. Василь Завгородній дожив до 2009 року. Дійсно, був «багатий», у тому розумінні, як це сказала Ніна Матвієнко, дійсно, щасливий… Але як же йому боліло це все… У рукописах я знайшла лист (автор невідомий):
«Добрий день, дорогі наші д. Вася, т. Оксана та Лена з дівчатами. (…)Д. Вася відповідаємо на ваші запитання, як можемо і що знаємо.
- Чоловік Ксені Сашко Середа.
- Діда Бойка жінка Пашка.
- …»
І так до 14 номерів (я припускаю, що Василь Леонтійович питав, саме для того, щоб працювати над оповіданням «Мій хутір», принаймні, вони там зустрічаються). «Мій хутір» – це краєзнавча розвідка, написана так, що не відірвешся. Я підозрюю, що там все абсолютно точно… Нехай поживуть! Я буду згадувати і хутір Сергіївка, й Онисію Завгородню, й Катрю Завгородню, і Марусю, Савву, Віру і Настю Стоянців… І ще багато інших, перерахованих у творі «Мій Хутір».
І ще одне сонце, і ще один ранок.
І ще одна днина, і ще одна мить.
Я вийшов на ганок, на небо поглянув –
О світла година, як хочеться жить!