От і знову вороги вкотре атакували Лубни! – квітуче старовинне містечко на древній річці Сулі. Знаю, що це вже вкотре Лубни потерпають, а серце ж болить…
…У часи своєї лейтенантської юності я орендував у Лубнах приватне житло – крихітний акуратний симпатичний будиночок на затишній вулиці Садовій. Власницею лейтенантського прихистку була Баба Маруся – маленька згорблена сухенька старушенція з безжурним і добрим характером. Здаючи мені в оренду квартиру, вона самітньо мешкала в будинку неподалік. Щороку навесні старенька фарбувала свій цегляний будинок. Вона повністю вкривала його олійною фарбою, самостійно: «шоб виглядав не хуже, як у доброго хазяїна». Баба Маня все робила сама. Як тяжко би їй це не було! Колись вона розговорилася, і я почув цю неймовірну історію.
… Влітку 1941 року гітлерівський наступ блискавично наблизився до Лубен.
Розквартирована в місті 25-та Чапаєвська дивізія панічно тікала кіньми, кидаючи напризволяще багаті квартири «комсостава», солдатські казарми, гармати, снаряди і всіляке військове майно. 16-річна Маруся – ще зовсім підліток – тихо жила собі сиротою. Серпневої ночі постукала до неї у вікно молода жінка у військовій формі. Була простоволоса, розпатлана і заплакана, на руках тримала крихітне немовлятко в пелюшках:
– Добрая девушка, спасите моего сыночка! Нам надо срочно уехать!!! Мой муж – полковой комиссар… Мы евреи, немцы нас убьют! Девушка, спасите моего ребеночка!!! Его зовут Йоселе, Йося. Я за ним вернусь! Если выживу.., – молодиця рвучко тицьнула дитинчатко ошелешеній дівчинці в руки і зникла в темряві.
…Так юна Маруся почала доглядати й виховувати чужого крихітного хлопчика. Видавала його за власного сина-безбатченка. Привчала Йосю до нового імені: Вася. Дитятко було чорнявеньке, але без зовнішньо-типових семітських рис. Маруся співала йому українських колискових пісень; годувала, купала його, колисала і ростила як свого, рідного.
Про таємниче «раптове народження» дитини підозрював лише Марусин дорослий сусід, який знав дівчинку з дитинства… У 1942 сусід став поліцаєм, пішов служити окупантам. Осінньої ночі він прийшов до Марусі й жорстоко згвалтував її, погрожуючи видати окупантам «комунячого виродка»... Так дівчинка-підліток стала в очах людей «поліцайською підстилкою з німецьким байстрюком». Це було гидко і боляче, але можна було жити якось далі без страху за дитинку. Маруся мовчки змирилася. Ночами гірко плакала і далі терпіла...Щоб прогодувати «синочка», юній Марусі доводилося заробляти, де попало!
Вона влаштувалася на залізниці: за німецький продпайок ночами прибирала і вимивала вагони: теплушки, товарні, скотські, пасажирські… Відпрацювавши нічну зміну, вранці бігла підзаробляти домашньою робітницею в багатих офіцерських родинах. Спочатку працювала в німців, а з 1943 року – в заможних місцевих партійців-комуністів та офіцерів-«визволителів». Влітку пасла чужих корів, сапала людям городи... Взимку працювала, де прийдеться: мила підлоги, чистила гній з-під худоби… Важко гарувала вдень і вночі, аби заробити шклянку молока і скибку глевкого хліба маленькому Йосі-Васі. Сама недоїдала, жила впроголодь…
Отак минали довжелезні роки: 1942, 1943, 1944, 1945… У тих голодних воєнних роках хлопчик Йося-Вася виріс здоровеньким і рум'яним. Юна мама-Маруся уберегла його і від воєнного тифу, і від голодного дитячого рахіту…
…Влітку 1946 року до Марусіного злиденного двору під'їхала велика блискуча автомашина. З неї вийшла та сама молода жінка з пам'ятного серпня-1941. Тепер молодиця була вже не у військовій формі й розпатлана, а в шикарному квітчастому платті, з модною зачіскою-кучерями. Дама була вагітною, важко підтримувала великого живота:
– А вот и я! Здравствуй, добрая девушка! Я таки вернулась за моим Йоселе…
Жінка гаряче заціловувала Йосю-Васю, хлопченятко нічого не розуміло і голосно плакало.
А Маруся збоку заздрісно оглядала квітчасте плаття з небаченої тканини. В житті дівчини ніколи не було таких гарних нарядів! У неї взагалі НІКОЛИ не було НІЧОГО й НІКОГО, окрім маленького Васі-Йосі… Дама майже силоміць всадила хлипаючого хлопчика до лімузину та й поїхала собі. А Маруся лишилася сама. Довіку.
…Йося ж навідався до неї лише раз – у 70-х роках. Став красивим плечистим мужчиною Іосіфом, з гарним чорним кучерявим волоссям. Він урочисто вручив Марусі велику круглу медаль «Праведника народів Миру» і маленький конвертик з незнаними «ненашими» грішми. Але мамою Марусю жодного разу так і не назвав…
– Ото так я заробила собі ту медаль, шо в бухветі лежить. А за ті гроші хату желєзом перекрила і перший раз масляної краски накупила! – з гіркою усмішкою закінчила свою невеселу розповідь Баба Маня. І старечими добрими очима озирнулася на дах свого будинку.
…Чотири роки страшної голодної війни; гірка й важка доля згвалтованої матері-одиначки. Довге самотнє життя, бездітна й безрадісна старість. І велика кругла медаль у буфеті та кілька шматків оцинкованої жерсті – за врятоване Життя.
Щовесни Баба Маня привозила важкі банки з олійною фарбою з базару тачкою. Згорблена бабуся звично запрягалася в тачку і терпляче волокла її сама…
…Баби Марусі вже давно нема. Але коли серед ночі на Лубни налітають люті зграї дронів-шахедів і падають із небес ворожі ракети, я згадую фарбований цегляний будиночок Бабусі Марусі. ЧИ Ж ВИСТОТЬ?!.