Кілька слів про авторку цього змістовного, зворушливого і повчального епістолярію. Галина Берізка (Галина Спиридонівна Шарандак у дитинстві й юності, в одруженні Бровченко) народилась 17 вересня 1920 року у селі Могильному Гайсинського повіту Подільської губернії (нині Голованівський район Кіровоградської області), закінчила десятирічку, вступила на філологічний факультет Одеського університету імені І.Мечникова.
Під час Другої світової війни жила й працювала у рідному селі, вступила в осередок Організації українських націоналістів, восени 1943 арештована німецьким гестапо, перебувала в ув’язненні у Первомайській тюрмі, вивезена на територію Молдови, втекла з полону й добралась у рідні краї. Відновила навчання в Одесі, на третьому курсі була заарештована 20.03.1946 НКДБ, засуджена 7.06.1946 трибуналом військ НКВС Одеської області до 10 років ув’язнення у виправно-трудових таборах з позбавленням громадянських прав на 5 років. Покарання відбувала за полярним колом, у місті Норільську Красноярського краю, Росія. З заслання повернулась у 1958-ому, кілька років не могла ніде влаштуватись на роботі, з 1960 вчителювала у школі рідного села. Реабілітована 2.08.1991 Кіровоградською облпрокуратурою. Померла 14.09.2007, похована у Могильному.
Вірші писала з початку 30-их років, авторка поетичних і прозових книг, які виходили у Києві, Слов’янську на Донеччині, у Кропивницькому. Член Національної спілки письменників України з 1999 року, лауреат літературних премій імені Валерія Марченка (1998) та імені Євгена Маланюка (2005).
З Галиною Спиридонівною я листувався майже десять років. Восени 2000-го разом з кореспондентами обласної телерадіокомпанії Миколою Хомандюком і Володимиром Мощинським одвідував її в рідній оселі – та зустріч надихнула нас на створення телефільму «Конвалії на граніті» й нарису-спомину «Як берізка ніжна і незламна».
Усі листи Галини Берізки, а їх 81, кілька років тому я передав до меморіального музею імені І.К.Карпенка-Карого. Пропоную читачам кілька вибраних епістол незабутньої поетеси й патріотки.
Василь Бондар
№2
21.07.98.
Вельмишановний Василю Васильовичу!
Дякую Вам за такого щирого, теплого листа.
Зір у мене недосконалий і я не можу гарно писати, то обмежусь основним.
Ви хочете мене бачити. А мені соромно й на люди показуватись.
З шестирічного віку, коли моя мама повезла мене вперше до Грушківської (Ульянівської) тюрми з передачею для батька, я вже не була дитиною, забула про забавки, знайшла порятунок від туги в книжках, в роботі по господарству, в старанному навчанні. Підросла і залишилась сиротою без Батька. Бачила все, що діялося, як спотворили наш народ. Наша мама тяжко працювала в школі, щоб нас утримувати. Сама пиляла, рубала, сіяла жито, доглядала пасіку.
Далі – війна, гестапо, Сибір. Зів’яла, не розквітнувши, юність, змарніла молодість. І прийшла старість; убогий, змарнілий суб’єкт, який не радує ока. Ви пишете про мою скромність (я не давала про себе знати). Мої сини не хотіли і не хочуть, щоб я хоч як-небудь себе популяризувала.
По-перше, я не вірю, що все змінилось, чи зміниться завтра. Адже суспільство залишилось тим самим, лише люди поміняли маски, яскравіше окреслили свою хижацьку суть. Коли я інколи з’являюсь на пошті, в крамниці, на базарі – мені кидають обвинувачення відвідувачі: «Це ви за таке життя боролися!» Мені зостається кидати їм: «Такі йолопи, як ви, оце й зробили таке життя». На Фастівщині, де я щорічно зимую, я нікому про себе не розказую. Там дуже поганий настрій у людей в цьому відношенні. І мій син не мав би авторитету через свою матір. Отже, краще жити мовчки і чекати свого кінця в самотині.
На літо їду додому, де свої люди. Тут морально легше. Вже двадцятий рік живу сама в зеленій старій садибі. Високі дерева, пишна трава!
Закінчую. Всього Вам найкращого! Ще раз дякую Вам за синівську прихильність.
Г.Б.
№3
23 липня 1998 р.
Вельмишановний Василю Васильовичу!
Після ранкової зарядки по боротьбі з бур’янами примостилася в своєму «непівському» ґаночку і продовжую свого, минулого разу недокінченого листа. Прочитала дві книжечки з с[ерії] «Реабілітовані історією». Відкрила в душі старі рани, стару тугу.
Ви цікавитесь, чи знала я Василя Корнійовича Миколюка. Аякже! Він був видатним учнем Могильнянської гімназії для дорослих (1918-1922); мій батько Шарандак Спиридон Карпович (1888-1942) викладав всесвітню історію, рос[ійську] й укр[аїнську] літературу; син Тимофія Бордуляка – Тит Тимофійович, юрист, – німецьку мову й право; Лев Петрович Машкевич – батько Олега Машкевича (1925 р.н., видатний художник України), – викладав малювання, Ступак – фізику, Грицак – математику; Костюк Григорій Силович (видатний вчений-психолог) був після Грицака зав[ідувачем] цієї гімназії.
Василя Миколюка в 32-річному віці я бачила востаннє на св[ятого] Спаса у нас на пасіці. Я поралася щось біля грядки з барвінком і підслухувала розмову Василя про хвилю арештів в Одесі. Кучерявий, молодий, стривожений… І більше в селі його не бачили. Через пів року дізналися про його трагедію.
Його біографа І.М.Дузя я добре знала. Він ходив у нашу кімнату №2 на Аркадійській, 22 (гуртожиток) до своєї товаришки по Волочиській школі. Згодом вона вийшла заміж за Олексія Чикрія, мешкала в Сатанові на Хмельниччині. Син її Аркадій – відомий вчений-кібернетик у Києві.
Гарні, хвилюючі нариси увійшли в кн[иги] «Реабілітовані історією». Але в теперішньому нашому суспільстві малий відсоток людей розуміє й цікавиться цією темою.
В селі – раби виживання й невтомної роботи без зарплати; пенсіонери на городах від зорі до півночі; вбогі торгівці, що гасають по базарах, аби дати раду малим дітям; нероби, злодії, наркомани, розпусники. Тепер у багатьох немає на хліб. За шість місяців не виплатили пенсії (курцям ніхто не дає «на пачку сигарет»). Я належу саме до таких. Газети, журнали, ліки – все через від[діл] соцзабезпечення. Мій син і його сім’я на Фастівщині (збудували за 16 років хату, а тепер і він, і дружина без зарплати). Чи хочуть вони, чиї діди однаково загинули, тривожити те страшне минуле? Люди, що виростали після поліпшення суспільної атмосфери в 1956 р[оці] і більш-менш легкого життя до Чорнобильської аварії, в більшості не вірять в страшне минуле, гадають, що споконвіку було, як в тому 30-літті від 1956 до 1986 р[оку]. Розповіді про минуле, про розкуркулення, Соловки, 1937 рік та й 1947 – це все «вигадки старих бабів».
Усвідомлюючи це все, невелика частина, що пам’ятає страшне минуле, вже й не вірять у вдячність нащадків до тих, хто на своїх плечах ніс тягар і тортури 20-го віку.
Що ж, закінчу свого листа. Адже все прочитала, воскресила в пам’яті.
Ще одно: якщо Ваше бажання побачити мене зв’язане з метою розслідування діяльності ОУН на Гайворонщині, то це все буде заслуга тільки Ваша. Я вперто мовчала, нічого Вам не сказала, бо ж я в 1946 р[оці] цим мовчанням врятувала десятки молодих від розправи й дала присягу завжди мовчати.
№4
8.09.98.
Вельмишановний Василю Васильовичу!
Отримала Вашого листа від 3 вересня.
Добре все обдумала, працюючи на городі. Вирішила: мій брат Павло Шарандак (1919 р[оку] народж[ення], кол[ишній] редактор вид[авництва] «Радянський письменник»), я – рядова людина без жодних заслуг, мої сини (старший – інженер колгоспу на Фастівщині, молодший – музикант), мої обидві невістки, мої внуки не бажаємо будь-яких публікацій про наш рід, про його незагойні рани. Ми козацького роду, тугу ховаємо в серці.
Досить з нас того, що минуло і невпинно ятрить душі.
Часи зовсім не змінилися. Все відбувається по-звичному, лише під іншими назвами і трохи зміненими гаслами.
Я б дуже хотіла Вас побачити, знайду можливість це зробити так, що Ви й не здогадаєтеся. Зустрічатися нам не треба, бо я про ОУН на Гайворонщині Вам вирішила нічого не сказати: не вистачить у мене жорстокості потривожити дорогий мені прах тієї юної громади. Вони своє зробили і всі вони вже померли. І свідки всі лежать в землі, залишивши свій ганебний приклад нащадкам.
На прощання вітаю Вас з великою нагородою премією В.Винниченка. Бажаю Вам добра, щастя, успіхів в здійсненні задумів.
Якщо такі кандидати невигідні для Кіровоградської організації СПУ, то напишіть мені негайно.
Г.Б.
№5
14.10.98 р., день Св.Покрови.
Вельмишановний Василю Васильовичу!
Я знаю, що Ви на мене розгнівались… Але вважаю, що я маю рацію: тепер не час піднімати з забуття мучеників 1937-42 рр. Маю на увазі «загибель від епідемії тифу в північних концтаборах ув’язнених 1937 р.». Див. «Колима-38», – «Серпантинка», – Ів.Ів.Іванова. Помер у м.Боярці (посм[ертна] ст[аття] Ігоря Малишевського).
У травні (15-го) 1941 р[оку] мені батько пише листа про надію на звільнення, а 22 червня – війна!
1941 р[оку], коли німецька армія стояла під Москвою, їх усіх стратили. Посмертна реабілітація – 1956 р[ік]. Чи ж можу я тепер пережити відновлення цього всього хоча б в уяві? Це буде явний параліч. І чи потрібне таке відновлення сучасному нашому суспільству? Адже всякий патріот України – це бандера…
Живу в глибинах, де крах моралі й совісті не дає дихати чесним людям, які працюють на трутнів без зарплати, без надії на будь-яку винагороду.
Навіщо людям здалися давні трагедії, коли їх мовчки нищать сьогодні?.. Моя точка зору – для мого роду. Інші, може, мислять по-іншому.
Мій лист не переслідує ніякої мети. Пишу лише з тих міркувань, що я надто різко Вам відповіла.
Крім того, Ви мене запитували, чи знала я родину Василя Миколюка. В Гайвороні мешкає рідний племінник Миколюка по лінії матері – Сивак (Сівак) Микола Платонович, пенсіонер, недавній працівник ред[акції] «Гайворонські вісті». Він дуже хворий, недавно овдовів. Гарно писав прозою (в осн[овному] нариси).
В нашому селі живе його племінник по сестрі – тракторист колгоспу Віктор Лисак (60 р[оків]) – внучатий племінник В.Миколюка. Є в селі ще одна родичка – стара племінниця Миколюка. В м.Кривому Розі ще недавно мешкали три дочки рідної племінниці Василя Миколюка – Євгенії Федорівни Миколюк (1920 р.н.). Вона померла кілька років тому. До речі, її зробили свідком в моїй судовій справі. Але вона дуже страждала від цього. Після мого повернення з Сибіру завжди до мене приходила, приносила гостинці моєму синові. Молодший мій син 1963 р[оку] народження. Вчився в Кіровоградському музичному училищі, потім – у Київській консерваторії. Закінчив аспірантуру в Києві і вчився в Берліні.
Так, я ніби на все Вам відповіла. Бажаю Вам всіляких благ і доброго морального самопочуття. Хай Вам щастить!
Мій син дуже задоволений моєю поведінкою щодо пам’яті моїх друзів.
Г.Б.
(на берегах листа): а) Ще одно: той «історик», одеський «космополіт», що писав доноси на мого батька в 1937 р[оці], перебрехав факти: мій батько переховував євреїв в час погромів – сім’ю Гоголів.
б) Відповідати чи ні на цей лист – це Ваша справа. Я пишу лише про те, що зв’язане з нашим коротким листуванням.
№6
16 жовтня 1998 р.
Вельмишановний Василю Васильовичу!
Не встигла відправити Вам листа від 14.10, як мені принесли Вашого. Я й не чекала вже від Вас нічого, тому, не бажаючи зоставатись перед Вами в боргу, ще дещо додала до попередніх своїх листів.
Причини мого небажання побачити публікації про мого батька. По-перше, я не переживу відновлення цієї рани. Якщо й зовсім не впаду, то стану моральним інвалідом. Мої сини мають багато своїх турбот, труднощів; ніхто морочитись зі мною не буде. По-друге, для моїх нащадків не вигідно, навіть дуже шкідливо в сучасному хижацькому суспільстві постати на виду у всіх. Ті, що нам співчували, уже сплять вічним сном. Молоді ж засуджують: «Це ви за таку Україну боролися!» Що ж до молоді, яка діяла в час німецької окупації (маю на увазі ОУН), то я ще тоді дала перед Богом Всевишнім присягу, що ніколи ні живих, ні мертвих їх не продам, що захищу їх своїми муками, своїм життям від жахів неволі… від страти. Адже ж мене мучили безсонням, карцером, кидали в холодний підвал, де лежали мерці, забиті до смерті на слідстві, примушували довгий час стояти босоніж в холодній воді, капали на голову воду з інтервалами, під час яких можна було збожеволіти. Мене били чобітьми уже після слідства тільки за те, що я не хотіла підписувати протоколи на своїх товаришів. І це все були свої рідненькі, лише один слідчий єврей Болдов мене і не ображав, і не бив. Бо у нього було велике горе: німці розстріляли його жінку й дітей, а він зробив благородний вчинок – одружився з морячкою – вдовою, всиновив двох її дітей.
Мої товариші – оунівці – вже померли, але майже в кожного з них лишились діти, внуки, в декого живі ще дружини. Я не маю жодного права розпоряджатися чужими біографіями. Все те, що я сховала від слідства, зосталось при мені, їхнім дітям я нічого не розказувала.
Серед моїх товаришів були видатні, багатообіцяючі натури і поети, художники, вчені, учасники Великої Вітчизняної війни.
Якби навіть тепер мені довелося пройти через тюремні карцери, то я б сказала: «Були вони, ті хлопці, воїни, інженери, поети, художники, директори заводів, редактори газет, – а ви собі створюйте їхні образи й пишіть про них. Жодного з них я вам не назову, бо не можу зламати присягу перед Богом, бо не знаю, що буде завтра, які сили в суспільстві візьмуть верх і до чого воно дійде з цими всіма партіями, що вийшли всі з одної – жорстокої, безбожної, терористичної, яка все будувала й тримала на доносах, продажності і стелила перед чесними людьми одну-єдину певну дорогу – на Сибір!»
Я гадаю, що Ви, дорогий Василю Васильовичу, мене добре розумієте. Зустрітись з Вами я соромлюсь: я бідна, дуже змарнована важким життям, не можу достойно прийняти такого гостя. В хаті у мене холодно, бо я копаю город і ніколи мені займатись теплом, хоча такого-сякого палива й наносила з свого садка. Вдарять морози – подумаю про тепло. Та й поїду через місяць [до сина Андрія на Київщину].