“Ми – нація, сузір’я міліонів…”

Перегляди: 315

Цей рядок із вірша Юрія Липи, 120-річчя якого нині відзначається в Україні. Ще пару десятків років тому про цього письменника, філософа, одного із ідеологічних формотворців української державності, мало знали навіть у наукових та літературних колах. А між тим він бував у нашому краї і на матеріалі, спостереженому тут, написав оповідання “Рубан”, яке наприкінці 90-их опублікувала “Вечірня газета”.

І ось знову – ювілей. Важливо, щоб він п продовжив відкриття нашими земляками феномена Юрія Липи. Тим більше, що народився він зовсім поруч – в Одесі. Його батько – Іван Липа, був чільним діячем Української народної республіки, утверджував українську владу в південній столиці. Юрій за фахом лікар. Але з юності цікавився літературною творчістю. Хрещеним батьком в літературі йому став Володимир Самійленко. Юрій Липа – автор численних оповідань, віршів, історичного роману.

Крім літературних творів, він – автор фітотерапевтичного дослідження “Ліки під ногами”, де пише про цілющі властивості рослин. Вони не раз ставали в пригоді Липі, коли він в роки Другої світової війни лікував бійців УПА, зрозуміло, в умовах катастрофічного дефіциту медикаментів.

Як потрапив одесит Липа в УПА? Через польську еміграцію, де написав і видав свої найпопулярніші твори. Будучи діяльним патріотом України, зрозуміло, у той час, коли постала Українська Повстанська Армія, не міг бути в іншому місці – тільки в її рядах. Поразка УПА, прихід більшовиків у Галичину, не змусили Юрія Липу знову емігрувати. Він залишився в Україні.

Чи сподівався врятуватися? Хтозна. Але вже через кілька днів після арешту його по-звірячому закатували вірні ленінці-енкаведисти, закопавши живим у щебінь. Але він повертається до нас у своїх творах, стрижневим серед яких, на мій погляд, є політологічна праця “Призначення України”.. Цікавий, динамічний, з багатьма історичними екскурсами твір мав би бути прочитаним кожним свідомим українцем, щоб “…стерти з його душі порох провінційності, зішкребти з українських фресок пізніше мазярство”.

Валентин Мороз, ставлячи в один ряд “Націоналізм” Дмитра Донцова, “Націократію” Миколи Сціборського та “Призначення України” Юрія Липи, вважав ці твори триєдиним символом, який сформував українське “Вірю!” Воно було так потрібне після поразки українства в 20-их роках та глуму над усім святим в 30-тих. А чи менше воно потрібне нам, сьогоднішнім? Які без віри в себе й усвідомленої самодостатності, не можемо навести лад у державі? Так, нам катастрофічно не вистачає інвестицій, розвитку, нових ідей, але ще більше не вистачає політичної волі, чіткого бачення пріорітетів і в економіці, і в духовному житті. Організм нашої нації великий і розмитий, наша енергетика розсипається, як пісок за вітром, не концентруючись потужно у силі, не маючи єдиного доцентрового стрижня, який би перетворював кількість на якість.

Тільки через майже три десятиліття існування Української держави, відчувши на собі «братську» любов Росії у вигляді гарячої і гібридної війни, ми починаємо доходити висновку, що нам слід розраховувати лише на самих себе, тих, хто зуміє глянути на реальність зсередини свого національного “я”, не применшуючи й не перебільшуючи своїх можливостей, стати самим собою.

Не менш актуальним для нашого політикуму (а його позиція чітко і відразу проєктується на буденне життя українців) є теза Липи про моральність вождів народу та неможливість розходження між їхніми словами і ділами. Важливість цього кожен може оцінити сьогодні, виходячи з власного досвіду.

Пишучи політологічні та історіософічні статті, Юрій Липа жодного разу не опустився до примітивної полеміки між групами чи партіями. На сторінках його творів – злива імен та концепцій на рівні світових авторитетів. Він вірив, що призначення і порятунок України – в ній самій, якщо вона повернеться сама до себе, зуміє сконцентрувати сузір’я міліонів.

Світлана Орел

Уривок із «Призначення України», де йдеться про захоплення Росією Криму у ХУІІІст.:

«Зрештою, не оглядаймося на дуже давні часи. Ось як описує подорожний-очевидець Е.Д.Клєрк (Clarke), професор з Кембриджу, здобуття московською армією (Мініхом, Долгоруковим і т.п.) одної з найбагатших перлин античної цивілізації – Тавриди (Криму) в XVIII столітті. Ось москалі приходять до Херсонесу, повного тисячолітніх еллінських і римських будівель, статуй і храмів, не торкнутих досі ані татарами, ані навіть гунами. "Руїни Херсонесу ще були тривалі і скрізь були ще навіть двері. Як лише прийшли москалі, все було відразу здемольоване. Ці варвари зайнялися своїм улюбленим заняттям – плюндруванням. Перекидали, розбивали, закопували і нищили все, чого лише досягнули і що послужило б до висвітлення старовинної історії цеї країни" (Клерк, т. II). Росіяни, як описує Клерк, що бачив на власні очі, закладають міни під античні храми, гаками розтягують мармурові блоки. І то все роблять систематично, з наказу згори. Ось приходять до Бахчисараю, де були не тільки арабсько-татарські, але й готські, еллінські й руські (старокиївські) будівлі: "Росіяни задовольнили свою варварську насолоду руйнуванням, знищивши цілковито цю столицю. Місто було колись поділене на багато частин; грецька колонія сама займала цілу широку долину. Нові завойовники знищили її цілковито, не зіставивши каменя на камені" (Клерк, т. II). В Керчі, місті Митрадата Великого, Картагені Евксинського моря, повного пам'яток з тритисячолітньої історії, росіяни повелися найжорстокіше. Там, зустрівши стрункий мармур слави й величі, показали себе: "В Керчі, зрівнявши з землею п'ятсот будівель, вони дозволили збудувати серед руїн близько тридцяти вбогих бараків" (Клерк, т. II). П'ятсот античних будівель одночасно були знищені росіянами! Мимоволі в холоднокровного шотландця-глядача при нотуванні своїх спостережень виривається увага: "Коли б грецький архіпелаг потрапив під панування Росії, не зосталося б там теперішніх прегарних пам'яток старовинної Еллади. Зникли б Атени, і московитські наїзники не зіставили б і корінця, який би показав, де було це місто. В порівнянні з росіянами, навіть турки видаються освіченими і культурними" (Клерк, т. II).

Росіяни мусили це робити. Адже ж століття і тисячоліття дивилися на них з презирством з тих храмів, веж і будівель. Адже ж підбиті чи сфедеровані народи знаходили б у тих пам'ятках віру в себе, в свою давню велич і передусім у свою індивідуальність, в красу власного, органічного життя. І це було небезпечне для російської імперії».

Надрукувати