Таких людей більше не буде (ну, може років через 200). Микола Зеров володів двадцятьма мовами! А передусім любив Україну і українців. Наприкінці нинішнього квітня його 135-річчя. Він за життя написав немало: кілька томів літературно-критичних праць, сотню оригінальних сонетів, переклади численних творів світової літератури. Я, готуючи цю статтю, натрапила на книжку «Безсмертні. Збірник спогадів про Миколу Зерова, Павла Филиповича і Михайла Драй-Хмару», видану його братом Михайлом Орестом аж у далекій Австралії в 1963 році. І, в спогадах, всі згадують зеровську любов до України і лекторське мистецтво…
…Капітану Михайлу Матвєєву 16 жовтня 1937 року було видано розпорядження розстріляти 1116 осіб в урочищі Сандармох. Виїхав. Зробив. Особисто. За п’ять днів… Засуджених "готували" у трьох кімнатах барака. У першій кімнаті – перевіряли особу, роздягали та обшукували. У другій – зв'язували. У третій – голих і зв'язаних оглушали ударом дерев'яної колотушки по потилиці. Потім вантажили в машину, чоловік по сорок і накривали брезентом. Після прибуття на полігон людей скидали по одному в заготовлену яму, на дні якої стояв Матвєєв. Він особисто стріляв кожному в потилицю. Так він здійснював смертні вироки – людей по 200-250 за день…
Розстріляв Матвєєв не 1116 осіб, один якось невдало помер, а чотирьох було етаповано до слідчих в'язниць. Він розстріляв 1111 чоловік за п’ять днів. Михайло Родіонович Матвєєв з формулюванням «за успішну боротьбу з контрреволюцією» був нагороджений орденом Червоної Зірки…
До 20 річниці перемоги більшовиків вирішили розстріляти «контрреволюціонерів», «буржуазних націоналістів», «троцькістів» і іже з ними… А на Соловках була купа їх, засуджених, але ще живих. Особливою трійкою НКВС Ленінградської області їх всіх скопом присудили до розстрілу, без пояснень, без права на помилування… Та навіть не повідомили в’язнів, що їх чекає смертна кара! Був серед в’язнів і Микола Зеров, поет, перекладач, літературний критик… Він помер 3 листопада 1937 року. Третього листопада прийняли смертну кару в урочищі Сандармох Лесь Курбас, Микола Куліш, Валер’ян Підмогильний, Павло Филипович, Григорій Епік, Олекса Снісаренко, Мирослав Ірчан, Марко Вороний, Клим Поліщук… І це тільки українці, і тільки пов’язані з літературою…
«Надзвичайно начитаний юнак»
Народився Микола Зеров 26 квітня 1890 року в містечку Зінькові на Полтавщині, старшим серед семи дітей вчителя місцевої школи Костя Іраклійовича. Троє з них стали визначними постатями: Дмитро Зеров – ботаніком, академіком АН УРСР, Микола і його молодший брат Михайло — поетами і перекладачами (останній відомий під літературним псевдонімом Михайло Орест).
Кость Іраклійович Зеров, який сам був з Брянщини, розмовляв у родині російською. Українською ж розмовляла мама, Марія Яківна, котра була з-під Диканьки, з роду козацького. Так і жили вони все життя, один одного розуміли, говорили, як кому зручніше було. У Зіньківській школі його однокласником був іще один майбутній класик української літератури – Павло Губенко, більше відомий під псевдонімом – Остап Вишня.
В 1903 році Костя Іраклійовича призначають інспектором Переяславського міського училища і вся сім’я переїжджає до Києва. Відразу Миколу Зерова зарахували до Першої Київської гімназії, серед його однокласників виявилися двоє майбутніх членів Центральної Ради – Олександр Шульгин та Олексій Гольденвейзер. У цій же гімназії вчився товариш Зерова по неокласиках Освальд Бургардт (Юрій Клен), Михайло Булгаков.
«Сміятися всім нам у ті часи було легко, але здається, що Зеров був найвеселішим, хоч знову додам: на вигляд. Ми з ним завжди товаришували, але близькими не були. (…) Що для нього було характерним — це незвичайна начитаність. Учитись йому було легко, і весь вільний час він носився з книжками. Навряд чи хто-небудь з його товаришів у гімназії стільки читав. Уже тоді він любив поезію і знав її. Він був не тільки здібним юнаком: у нього була просто дивовижна пам’ять. Ми проробляли з ним такі тести: давали прочитати при нас сторінку богослов’я і, згромадившись коло нього, стежили за рухом його зіниць (була умова, що текст має бути прочитаний лише один раз). Потім ми підручник забирали, і він повторяв прочитане слово в слово. А текст ми вибирали трудний». (Олександр Шульгин «Микола Зеров – юнак»)
Українофільство дійсно захоплює Зерова від початку 1910-х, коли він став студентом історико-філологічного факультету Київського університету імені Святого Володимира. «Костянтин Іраклійович «до українства свого старшого сина (а за старшим у цьому йшли і менші)» ставитиметься терпимо. Не схвалюватиме тільки фонетичного правопису, вказуючи, між іншим, на «незручність… літер «і» та «ї», для яких треба часто відривати руку від письма». Така аргументація проти українського правопису не могла, звичайно, відхилити Миколу від українства» (В. Панченко, «Кільця на дереві»). Після закінчення Київського університету Микола Зеров їде у Златопіль.
Гуляйпіль
Златопіль – це частина Новомиргорода. А були окремі міста, їх об’єднали тільки у 1959 році. На початку ХХ століття Златопіль (колишня назва Гуляйпіль) був єврейським та польським містечком Чигиринського повіту Київської губернії. 28 серпня 1914 року сюди і приїхав викладати в гімназії латину та історію Микола Зеров.
Віктор Петров (Домонтович) писав у своїх спогадах «Болотяна Лукроза» там, де мова йде про Зерова: «Опинитися в Златополі – це значило опинитись поза життям, за бортом життя в цілковитій владі степового безкрайого простору, зазнати поразки, добровільно викреслити себе зі списка живих, без жадної сподіванки на порятунок. (…) Миколі Костевичеві нелегко далися ці кілька років перебування в Златополі. Тут він втратив майже всі свої зуби й примушений був лікувати нерви в київських водолікарнях».
Чи так уже погано було Миколі Зерову в Гуляйполі, невідомо. Проте Володимир Панченко стверджує, що там він вперше закохався, і доводить це низкою віршів, що були написані у Златополі. Закохався він у вчительку французької мови Валерію Арсеніївну Перговську. Але щось між ними не склалося…
Панченко взагалі описує Миколу Зерова періоду 1914-1917 років не так, як Віктор Петров (Домонтович): складається враження, що, якщо він і не був щасливий, то був цілком задоволений собою. «Учитель латини і історії Зеров був блискуче начитаним та мав дивовижну пам'ять. Мав він і те, без чого годі і сподіватися на педагогічний успіх, – чар особистості, те саме зеровське внутрішнє сяйво, яке запам’яталося багатьом» (В. Панченко «Три літа в Златополі»).
Лукроза
З 1917 року Зеров викладає латинь у Другій Київській гімназії ім. Кирило-Мефодіївського братства. У 1918–1920 роках читає українознавство в Архітектурному інституті, працює редактором бібліографічного журналу «Книгарь». Микола Зеров увійшов до групи діячів української культури, що сформувалася довкола Георгія Нарбута. У 1920 році вийшли підготовлені ним «Антологія римської поезії» та «Нова українська поезія».
В 1920 році Микола Зеров одружився із Софією Лободою. Із охопленого голодом та розрухою Києва подружжя їде до Баришівки. Туди Зерова запрошує Освальд Бургардт (Юрій Клен). За вчителювання в Баришівській соціально-економічній школі платили продуктовим пайком! Крім Зерова і Клена у соціально-економічній працює Павло Филипович, частенько навідуються Михайло Драй-Хмара та Максим Рильський. «Пʼятірне гроно» саме і тут і склалося! Пізніше їх будуть називати – неокласики. Неокласики позиціонували себе як естетів, їх об’єднувала любов до культури і зокрема до античної класики. Вони відгороджувались від так званої пролетарської культури.
Лукроза (від лат. lucrum – прибуток, бариш) – латинізована Миколою Зеровим назва села Баришівка! Неокласики писали ніби для себе, свої вірші часто збирали у рукописні збірки, й цього їм було достатньо. Усі вірші його збірки «Камена» (1924) написано саме в Лукрозі. Також Зеров зробив багато перекладів, написав низку сонетів.
Професор Київського університету
З осені 1923 року Микола Костьович – професор української літератури Київського інституту народної освіти (КІНО). Водночас він викладає і в Київському кооперативному технікумі та другій торгово-промисловій школі. Це був той час, коли про Зерова-оратора ходили легенди. Його слухали не лише студенти філфаку, але й величезні аудиторії з інших внз і технікумів. І кожна лекція його закінчувалася оплесками.
Саме у ті часи він отримав прізвисько «Богоявленний патрицій». «Лекція подобала на суцільний надхненний потік. Він любив пересипати свою мову дотепами і прислів’ями, зокрема латинськими і грецькими, часом уживав у викладі слова тієї чи іншої західної мови. Маючи феноменальну пам’ять, він декламував, немов держачи перед собою розгорнену книгу, величезні уступи з «Енеїди» (Марія Лещинська). «Невеликого росту з білим — в тон з волоссям — обличчям, з тихим, зрівноваженим голосом, Микола Зеров здавався на перший погляд малопомітною і дуже скромною людиною. Звертали на себе увагу лише вдумливі, розумні, спостережливі очі. Але як же змінювалися його постать і враження від нього, коли він сходив на катедру і починав свою лекцію! Глибока ерудиція, логічна послідовність і неперевершено блискуча форма викладу відразу вас насторожували, а далі — захоплювали. Ви здивовані багатством української літературної мови, ви заполонені нею. Але це не все. Весь виклад Миколи Зерова був забарвлений почуттям живої і безконечної любові до України, і це почуття викликало у вашім серці відповідне співзвучання. Ви, у кого національний комплекс був, можливо, приспаний чужими впливами, віднаходили себе» (Л. Вакуленко, «Зустріч з М. Зеровим»).
У Миколи Зерова народжується єдиний син – Костянтин. Микола їх називав «Соник» (Софія) і «Котик», безкінечно, мабуть, вони були йому дорогі. І усе життя, навіть на Соловках, починав кожен свій лист «Мой любимый Соник»… Віктор Петров (Домантович) згадує: «Нездари, графомани й початківці, відчуваючи свою творчу слабкість, слушно використовували політичну ситуацію, щоб зберегти за собою монополію і не пустити до літератури поетів, які здавалися їм небезпечними конкурентами. Саме в цій атмосфері й розгорнулася «літературна дискусія» 1925-1927 рр. Це дискусія в основному навколо Зерова. Програма, виголошена Зеровим, сходила до двох засад: культури і європеїзму. Він закликав: «Освоюймо джерела європейської культури, бо мусимо їх знати, щоб не залишитися назавжди провінціялами». (…) Уже тоді більшовицька партія розцінила гасло «до Європи» як антибільшовицьке, як тезу в основі своїй, мовляв, антирадянську, що підлягає запереченню. Неоклясиків плямували, як «реакціонерів» і «реставраторів». (…) На всю літературну діяльність Зерова, як поетичну, так і критичну цією постановою був накладений інтердикт. Сучасність для нього була заборонена. Для нього лишалась тільки одна ще ділянка: галузь історично літературних студій. На ці позиції Зеров і сходить в другій половині 20-их років з кінцем “літературної дискусії”» (Віктор Петров (Домантович) «Неоклясики»).
Віктор Петров помиляється, для дискусії 1925-1928 років (а саме за такими термінами ми її знаємо) поштовхом стала стаття Миколи Хвильового «Про „сатану в бочці“, або про графоманів, спекулянтів та інших просвітян», яка була спрямована проти низькопробної «червоної графоманії». Микола Зеров єдиний, хто підтримав Хвильового, принаймні у пресі. І влада не вибачила йому цього…
Чорна смуга
Софія Зерова закохується. У того самого Віктора Петрова (Домонтовича) – близького друга Миколи Костьовича. Микола Зеров про це знає і розуміє її. Син Котик – хворіє скарлатиною. Микола і Софія його доглядають. Софія теж занедужала скарлатиною. Й ось 1 листопада 1934 року помирає його десятирічний син. Софія залишалась в лікарні, їй навіть не сказали, що син помер, настільки у неї був важкий стан. Ховав Микола Костьович сина на самоті. Театрознавець Абрам Гозенпуд, який ходив на похорон, розповідає, що над могилою нещасний батько виголосив довгу промову латинською мовою. Микола зауважив: «Вам здалося це недоречним? А хіба не можна зрозуміти, що я ховаю не лише Котика, але й самого себе? Що я звертаюся до мертвого сина, бо перед живими мені вже виступати не доведеться?»…
Софія повертається до Миколи Костьовича, і вони удвох горюють, втішають один одного, зцілюють одне одного коханням… Миколу Зерова звільняють із викладацької роботи в університеті, а через два місяці йому забороняють займатися й науковою працею. У Києві більше нема куди податися…
Контрреволюційна терористична група Миколи Зерова
11 січня 1935 року Микола Зеров їде до Москви. Він намагався одержати замовлення на переклади, влаштувався на сяку-таку службу по лінії кіно. Йому це не вдається… Наприкінці квітня 1935 року його заарештували. Підставою для арешту стало свідчення письменника Сергія Жигалка, що він був на квартирі Максима Рильського за кілька днів після розстрілу Григорія Косинки на «траурному зібранні». Серед присутніх було назване й ім’я Миколи Зерова. Під час обшуку чекісти знайшли «речові докази» – книгу «Політика» з дарчим написом Григорія Косинки та історичний роман «фашиста» Пантелеймона Куліша «Чорна Рада».
В обвинувальному висновку було записано: «Входив до складу керівництва контрреволюційної організації, що ставила собі завдання повалення Радянської влади в Україні та створення буржуазної незалежної української республіки. Протягом кількох років активно проводив роботу з виховання та підготовки контрреволюційних націоналістичних кадрів з метою збройного захоплення влади та відторгнення України від СРСР. Свою роботу проводив під гаслами та з метою фашизації України, був натхненником ідей терору, організував терористичні групи з метою здійснення терористичних актів над керівниками Комуністичної партії».
«Групу Зерова» слідча група визначила в складі шести осіб: Микола Зеров, Павло Филипович, Ананій Лебідь, Марко Вороний, Леонід Митькевич, Борис Пилипенко… Зеров, як «ідейний контрреволюціонер», дістав десять років. Покарання він відбував на Соловках.
Василь Мисик, поет, перекладач так згадував: «В нашому приміщенні з’явився новий прибиральник – професор Зеров. Вечорами повертаючись із трапезної, він заходив до мене в барак і читав нові сторінки перекладу «Енеїди», вивіряючи на слух їхнє українське звучання. Працював він багато – до самозабуття. І коли читав переклад, мені здавалося, що оточення наше чиясь вигадка, марення хворої людини, а дійсність прекрасний переклад Зерова вергілієвої «Енеїди»… Коли він прощався забирав із собою чудесне враження душевної свободи, почуття незалежності від зовнішніх обставин, властиве тільки людям, що свою працю ставлять понад усе і понад своє життя».
Переклад «Енеїди» так і не був знайдений. А 3 листопада 1937 року його, голого і зв’язаного, приниженого розстріляв Михайло Матвєєв, «вершитель судеб»…
Миколу Зерова було реабілітовано у 1958 році. Постанову особливої трійки УНКВД по Ленінградській області від 9 жовтня 1937 року скасували, справу припинили «за відсутністю складу злочину». У приписі значилося: «Перевіркою встановлено, що колишнього співробітника НКВС УРСР Овчинникова, який брав участь у розслідуванні цієї справи, за порушення соціалістичної законності засуджено, а колишнього співробітника НКВС Ліхмана за фальсифікацію слідчих матеріалів з органів держбезпеки звільнено за фактами, які дискредитують звання офіцера». За «перевищення службових повноважень» 1939 року до 10 років таборів був засуджений і капітан Матвєєв. Але Матвєєв виявився незамінним кадром і незабаром був звільнений з табору, продовживши роботу «за фахом». А потім зробив вчинок, несумісний зі високим званням чекіста. Одружився з естонкою. І був звільнений із органів. Михайло Родіонович Матвєєв дожив до похилого віку, помер у 1971 році.
А Софія Зерова таки вийшла заміж за коханого Віктора Петрова аж у 1957 році, але це зовсім інша історія…