Місто з гарматами, які ніколи не стріляли у ворога

Перегляди: 303

День міста – це не лише виставки, концерти, фейєрверк, вулична їжа, безкінечні привітання та святкова атмосфера. День міста – це також і історичні алюзії, які Кропивницький досі тісно пов’язують із фортецею так званої святої Єлизавети. Бо ж царицю, за наказом якої споруджувався цей фортифікаційний об’єкт, святою продовжують називати або відверті брехуни, або блаженні, яких навіки зачарував відділ Кремлівського ФСБ під кодовою назвою Московська церква.

Ясна річ, фортеця у нашій історії була і ніхто не пропонує її звідти викреслити. Важливо тільки розуміти, для чого її зводили і яку функцію вона виконувала впродовж століть та частково виконує й досі.

Приводом до цих роздумів стало фото Сергія Марцщака, де на купу складено макет фортеці, гармата і клейнод з козаком. Здається, нічого особливого – люди готуються до «АгроЕкспо», от і склали необхідний антураж. Але відразу згадалось фото у ФБ Павла Штутмана, який, до речі, цього року став почесним громадянином Кропивницького, із фортечними гарматами, нібито як із символом нашої слави і звитяги. І знову цю гармату (у даному випадку макет) витягли на світ Божий.

Страшенно довго поїли нас імперською ідеологічною отрутою, що ми й на сьомому році російсько-української війни ніяк не можемо збагнути, що фортеця будувалася виключно для того, щоб загарбати ці землі, де жили наші діди-прадіди, і ті гармати – найперше зброя проти нас. На мій закид про це у ФБ відгукнувся якийсь чоловік, схоже, із вигаданим ім’ям і заперечив так:

«Тут можна посперечатися. Фортеця дійсно ніколи не зіграла тієї ролі, задля чого вона будувалася. Але те ж саме можна сказати про багато інших фортець. Візьміть Тауер в Лондоні. Або гігантський фортечний комплекс навколо Антверпена. І фортеця дійсно була призначена не тільки для захисту, але й для подальшого захоплення нових територій. Велике питання, чи ці території можна називати виключно українськими. А турків та татар Ви спитали?»

Отака колотнеча у свідомості людини. Чи просто незнання? І те, що й досі у наших мізках присутній цей стереотип – фортеця була для захисту, – яскраве свідчення того, що вона якраз і зіграла ту роль, задля якої будувалася: перетворення нас на підданих Російської імперії, нав’язування нам вигідних їй уявлень. А значить – безперешкодне володіння усим, що нам належить. Зауважте – до зведення фортеці тодішній Росії не належало тут ні сантиметра наших земель, через сто років після – жодного сантиметра не було б, якими вона не могла б вільно рожзпоряджатись! Це точнісінько те саме, якби Путін захопив наш край, зумів утвердити тут поняття руського міра, а наші праправнуки називали його святим і розповідали, що, ну, от, треба ж було захищатись від наступу Заходу.

Тепер щодо Тауера і Антверпена. Не треба гортати історичні томи, Вікіпедія коротко й ясно все пояснює: «Заснування Тауера приписується римському імператорові Клавдію. Тоді це був дерев'яний форт, споруджений на південно-східному куті старої римської стіни. Після норманського завоювання Англії Вільгельм І почав зводити оборонні замки. Одним з найбільших і став Тауер. Дерев'яний форт замінили кам'яною будівлею — Великим Тауером, що являв собою чотирикутну споруду, розміром 32 на 36 метрів, висотою близько 30 метрів. Коли пізніше новий король Англії наказав побілити будівлю, вона отримала назву Білий Тауер, або Біла Вежа. Згодом збудували ще кілька башт різної висоти і два ряди міцних фортечних стін. Навколо укріплення викопали глибокий рів, що зробив вежу одним з найнеприступніших укріплень Європи». Так, з Тауером зв’язано багато кривавих подій, розправ, але усе те – внутрішні справи англійців. Що тут може бути спільного з нашою фортецею?

А що ж у Антверпені? «Фортечні вали навколо Антверпена почали створювати ще з 1859 року. Вони служили основою бельгійської оборонної системи аж до другої світової війни. Під час першої світової, в серпні 1914 року, слабка бельгійська армія була відкинута за річку Діль і стала відступати до Антверпена. 20 серпня упав Брюссель. Тим часом, німецькі війська намагалися оточити і знищити бельгійську армію, але значна їх частина встигла сховатися в Антверпені, потужному фортифікаційному комплексі, який був захищений з усіх боків кількома десятками невеликих фортів і укріплень, мав дві оборонні лінії».

Тобто те саме: фортечні укріплення будувались для захисту і використовувались для захисту. А що ж наша фортеця? Знову цитую Вікіпедію: «Єлисаветинська фортеця була головним поселенням (штаб-квартирою) Новослобідського козацького (згодом Єлисаветградського пікінерного) полку. Фортеця була одним з оплотів російського впливу в регіоні: протягом 1753-1764 вона була місцем перебування вищого російського командування на півдні України; у ній діяла слідча комісія у гайдамацьких справах (з 1756). Під час російсько-турецької війни 1768-1774, коли у межі Єлисаветградської провінції вдерлися татари, гарнізон укріплення закрився у фортеці і не вступив в бій з татарами, які безкарно пограбували і попалили навколишні села. З 1775 фортеця Єлисавети остаточно втрачає своє оборонне значення. У 1784 фортецю було ліквідовано, з неї було вивезено до Херсона всю артилерію. Повне скасування статусу фортеці Єлисавети здійснилося 15 березня 1805 року».

Що тут не ясно? Нас і не збирався ніхто захищать. Абсурдне ж твердження опонента про те, щоб запитати у турків і татар, чи наша тут земля, залишаю на його совісті.

Фортецю зводили на нашій землі, коштом наших же ресурсів, нашими ж руками (відомо, що більшість будівничих – козаки Цибулівської сотні) для захисту від нас же. Від того, що ми колись прокинемось від імперського дурману, як зараз, і почнемо розуміти – хто ж насправді наш ворог і у кого мали б стріляти ті гармати. Якби вони і 267 років тому стріляли у наших справжніх ворогів, то сьогодні, можливо, не було б ряду тих свіжих могил наших синів і дочок, що загинули від рук руського міра в останні роки.

Тим часом із фортецею пов’язана цікава ітсорія, яку сьогодні мало відома. Її описав дослідник Сергій Чанін, який детально вивчав гілки Тарасового роду.

Тут, у фортеці, проходили своєрідні переговори, як зараз Мінські, тих часів. Козаки не хотіли віддавати Москві ці землі, які по праву вважали своїми. Але тодішні царські чиновники, як і зараз кремлівські, про жодне дотримання права чи про партнерські переговори, коли враховуються інтереси обох сторін, не хотіли і чути. І якщо зараз Москва змушена таки оглядатися на дипломатичні умовності, то тоді про це не було й мови. Особливо докучав московитам писар війська Запорізького Андрій Товстик, дуже грамотний – знав кілька європейських мов, добре орієнтувався у документообігу запорожців. До того ж сміливий. «Не хочете чути аргументів, доведемо зброєю своє право», – казав. Якою могла бути відповідь московитів? Арешт. Андрієві вдалося втекти. І у своїх мандрах на тодішній Черкащині він зустрів жінку, яка стала любов’ю всього його життя – Фросину Шевчиху. Щоб краще сховатись від царських нишпорок, він порадив їй, аби вони обоє записалися під прізвищем Шевченко. Це був прадід нашого Кобзаря – Тараса Григоровича.

Світлана Орел

Надрукувати