Виповнилося 250 років з дня народження видатного українського бджоляра, основоположника раціонального рамкового бджільництва Петра Прокоповича.
Цього року мені вкотре пощастило побувати в Івано-Франківську. Нарешті, потрапив і до колишнього Палацу Потоцьких. Збудував його ще 1682 року як власну резиденцію краківський каштелян та польський коронний гетьман Андрій Потоцький. Згодом Потоцькі його втратили через борги, і він став військовим шпиталем. Понад два століття тут лікували австрійських, польських, радянських та українських військових, аж поки у 2004 році його не приватизував у Міноборони мільярдер Олег Бахматюк. Наразі від стародавнього палацу залишилася, по суті, лише парадна брама, яка належить до визначних історико-архітектурних пам’яток міста. Усі інші споруди, то будівлі колишнього шпиталю. Після приватизації вони поступово руйнувалися, навіть брама похилилась. Під тиском громадськості бізнесмен її реконструював. А 2017 року те, що досі називають палацом, вдалося повернути громаді. Комплекс будівель у ньому почали відновлювати. Торік тут уже відкрили музей „Місто і зброя”. Тепер колишній палац є мистецьким простором, в якому реґулярно проводять різні фестивалі і концерти. Звісно, виникає запитання: навіщо я все це розповів у зв’язку з ювілеєм Прокоповича?
Річ у тім, що поруч з палацом, на тій же вулиці Шпитальній, стоїть пам’ятник Петрові Прокоповичу, що і нагадало мені про його ювілей. Буквально неподалік нього археологи проводять розкопки. Цікаво, що П. Прокопович народився невдовзі після спорудження палацу у тодішньому Станіславові, ще у й рік ліквідації Запорізької Січі. Тепер палац і видатний український бджоляр поєдналися не лише в часі, а й у просторі. Історія створення пам’ятника П. Прокоповичу не менш цікава, ніж і минуле древньої споруди. Адже погруддя постало на кошти вчителя-пенсіонера, вихідця з Івано-Франківщини і колишнього жителя США Володимира Войцюка. Відкрили його 2002 року, і він є одним з перших в Україні, присвячених цій видатній особі. Варто зауважити, що пам’ятник П. Прокоповичу – це тільки один штрих у величезній благочинній діяльності В. Войцюка. Учитель математики з Єзуполя працював на схилі літ у США двірником і майже всі зароблені кошти віддавав на допомогу землякам і розвиток української культури, за що й був нагороджений Папою Римським Бенедиктом XVI орденом Лицаря Святого Папи Сильвестра. А мешканці його рідного Єзуполя ще за життя встановили йому пам’ятник. Цікаво, що пам’ятники Шевченкові та Франку, які теж постали за гроші Войцюка в Єзуполі, він спонзорував як свідомий українець і громадянин, а погруддя Прокоповичу в обласному центрі – насамперед, як бджоляр, адже 55 років життя присвятив роз– веденню працелюбних комах. Так він вирішив ушанувати вчителя українських пасічників.
Узагалі, Прикарпаття здавна славиться бджолярами. А ще – гірським медом, який бездоганний і лікувальний, бо в цьому краї чи не найчистіше в Україні довкілля. Хвойний мед узагалі є порятунком для людей, котрі мають захворювання дихальних шляхів чи щитоподібної залози. Тож не дивно, що Спілку пасічників Прикарпаття очолює учень пасічни камольфара Іван Юсько з Делятина, який кочує зі своїми вуликами Карпатами, збирає здебільшого гір– ський мед. І завжди добрим словом згадує П. Прокоповича, котрий створив перший у світі розбірний рамковий вулик, завдяки якому можна вилучати мед, не винищуючи димом бджіл, як це практикувалося в ті часи. Нині цією рамкою оперують мільйони пасічників у всьому світі. Ще один визначний винахід Прокоповича – дерев’яна перегородка з отворами, через які проходять тільки робочі бджоли, що дає можливість отримувати в рамках чистий мед.
Та народився ювіляр зовсім не на Прикарпатті, а в селі Пальчики біля Конотопа. Батько П. Прокоповича – священик-шляхтич, представник старшинського козацького роду, з якого був знаменитий Феофан Прокопович. Тож і Петро в 11 років став студентом Київської духовної академії, де провчився вісім літ. Досконало знав грецьку, латину, німецьку, польську, угорську, фран– цузьку. За порадою тата подався до військової школи Переяславського полку. Після її закінчення на посаді кресляра розбудовував Одесу. Чотири роки прослужив у війську, брав участь у персидській та кавказькій війнах, його вміння відзначав Олександр Суворов. Він був призначений ад’ютантом генерала Боура, але невдовзі 23-річний поручник несподівано подав у відставку. Вихідної допомоги, отриманої при звільненні, вистачило на придбання трьох десятин землі та 37 вуликів. Його син Степан боявся дивитися, як для вибирання меду бджолині сім’ї в колодах обкурюють сіркою, плакав, коли від цього гинули бджоли, відмовлявся їсти мед.
П. Прокопович 1814 року побачив уві сні розбірний рамковий вулик. У 1828 році П. Прокопович заснував у селі Митченки на Чернігівщині першу в історії світу школу пасічників з дворічним терміном навчання. Викладання велося українською мовою. А ще написав 60 праць, серед яких „Грамота бджоляра”, „Школа бджолярства”, розробив термінологію для Східньої Европи. Його бджільницьке господарство було найбільшим у світі, налічувало близько десяти тисяч сімей. Він мав великі поля нектародайних квітів, найчастіше сіяв медонос синяк, який дуже любив. У 1830 році школа була перенесена в село Пальчики. За роки існування у ній вивчилися до тисячі бджолярів, пасічників-інструкторів.
П. Прокопович став знаменитістю: до нього приїздили у гості Микола Костомаров, Михайло Максимович. У 1843 році Тарас Шевченко перебував у гетьманській столиці Батурині та заїхав у Пальчики, побував у домівці вченого, в школі. Про цю зустріч Кобзар писав: „Там, коло Батурина, живе наш великий пасічник Прокопович”. У Прокоповича Шевченко зробив малюнок „На пасіці”, зобразив чоловіка, який довбає вулик-дуплянку. Пасіку Прокоповича відвідав також імператор Микола I, після чого наказав укласти угоду про постійні поставки меду до царського двору. П. Прокопович мріяв про власну друкарню для видання своїх праць, але отримав відмову. Після смерті його учні видали лекції вченого російською мовою, які одразу ж були перекладені німецькою, французькою, польською. Його син Степан (відомий під прізвищем Великдан) продовжив справу батька, впродовж 29 років утримував школу. Онук В’ячеслав був головою уряду УНР, згодом редактором тижневика „Тризуб”.
У 1879 році помер Степан. Школу Прокоповича було пограбовано – разом зі зрубаними липами та зниклими пасіками загинули рукопис невиданої книги П. Прокоповича й навіть його портрети. Але пам’ять про нього живе – у вуликах, за які йому вдячні пасічники всього світу, в чистому меді, в назві Українського інституту бджільництва в Гадячі, і в пам’ятникові у Івано-Франківську. Бо бронзовий пам’ятник роботи відомого скульптора Генадія Єршова, який 2008 року встановили на його могилі в Пальчиках, невдовзі вкрали мисливці за кольоровими металами, які, без умовно, теж їдять мед. У тому, що сьогодні Україна – один з найбільших експортерів меду у світі, величезна заслуга саме Прокоповича.
Олександр Вівчарик, «Свобода»