Писар УНР і невідомий художник – брати з Братолюбівки – нащадки дипломата гетьмана Хмельницького?

Перегляди: 1070

Є всі підстави вважати, що родина, про яку розповімо, веде свій родовід від відомого чигиринського полковника Федора Коробки (сер. 17 ст.), дипломата і урядовця, посла гетьмана Богдана Хмельницького до османського султана, шведського короля, князя Московії тощо. Як відомо, за козацькою традицією сина записували з приставкою -енко, наприклад, син Сердюка писався Сердюченко, у цьому випадку син Коробки – Коробченко (до речі, традиція ще існувала в 1-й пол. ХІХ ст.). Є багато збігів між Коробченками, про яких мова нижче, і полковником Коробкою, у тому числі часові і географічні, але напевно зможу це довести після відкриття архівів.

А поки що – історія його ймовірних нащадків. І починається вона, як у казці – жили-були і горя не мали і все у них було…. Але якщо казки, як правило, закінчуються цими словами, то в цій історії все навпаки.

Трапилася вона в першій половині ХХ ст. у степовій Україні, в містечку Братолюбівці. Не віриться, що нині занедбане людьми село Братолюбівка колись було багатолюдним містечком з двома школами, земською лікарнею, аптекою, поштово-телеграфним пунктом, торговими рядами різноманітного краму, частими багатолюдними ярмарками і базарами, шинками, церквою, синагогою, паровим млином Соколовського і вітряками.

У метричних книгах братолюбівського Свято-Духівського храму за 1900-1918 роки вразила наявність великої кількості міщан з усіх усюд: Херсону, Чигирина, Умані, Харькова, Одеси, Черкас, Тифлису, Гомеля та інших міст, Орловської, Віленської, Курської, Кам'янець-Подільської, Мінської, Самарської, Пермської, Радомської, Уфимської, Ліфляндської та інших губерній. Іноді трапляються навіть германсько-, австрійсько– і турецько-піддані! Це пояснюється просто – на межі XIХ-XX століть на теренах Херсонської губернії м. Братолюбівка була значним ринком найму працівників різного роду. Багато чого було до так званої революції...

У 9-й книзі серії “Господні зерна” відомого письменника Григорія Гусейнова міститься лист Аліни Григорівни Чабаненко, пенсіонерки з Кривого Рогу, де вона з теплом згадує Братолюбівку, свого діда і прадіда з роду Коробченків, лісопромисловця Шапошникова, чиї землі і маєток були поблизу с. Баштине (нині село Петрівського р-ну). Згадує також і свого дядька, Григорія Коробченка, який, як вона пише, був художником, а його картини виставлялися в музеях.

Як виявилося, ніхто з музейників району і області про нього не чув, як і в художніх музеях сусідніх обласних центрів. Звичайно, можна було б цю, на перший погляд, безперспективну справу залишити, бо, здається, неможливо знайти людей, які б пам'ятали чоловіка, який жив і творив ще до 1920-х років. Але, як кажуть, audere est facere, і таки пошуки почав.

Спочатку довго нічого не траплялося... Якось сянула думка поставити питання про Григорія Коробченка в одній з криворізьких груп в ФБ і це дало неочікуваний результат – відізвалася племінниця Аліни Чабаненко!

Ось що вона, пані Наталія Іванченко (Супрун) з м. Кривий Ріг, розповіла:

“Коли Григорій Гусейнов збирав матеріали для своєї серії "Господні зерна" він дав оголошення на місцевому радіо про це і просив поділитися споминами. Моя тітка Аліна Григорівна Чабаненко запросила Гусейнова до себе. Вони довго розмовляли (вона була дуже рада, що може поділитися спогадами) і дала згоду на публікацію матеріалів.

Григорій Трифонович Коробченко був їй дядьком (рідний брат матері). А мені двоюрідним дідом (мій дід його рідний брат). Григорій був художником. Помер він до мого народження (серце). Кілька портретів виконаних Г. Коробченком висіли в одному зі шкільних музеїв міста – портрети підпільників, учасників руху спротиву окупантам 1941-1943 р.р.

Тільки я взяла в руки олівець, як всі в родині вирішили, що я повинна стати художницею. Що й вийшло. А його родина досі живе в побудованому ним будинку в парку на Гданцівкі. Живі його невістка, онука, праонука.

Аліни Чабаненко давно немає в живих, але жива її донька Олександра. Вона багато пам'ятає з історії родини, має фотографії”.

Вдалося кілька разів поговорити і з донькою А. Чабаненко, Олександрою Григорівною. Крім іншого, розповіла вона наступне: "Про Шапошникова (ім'я, по-батькові не пам'ятаю). У нього і мого діда були доньки, які вчилися в одного домашнього вчителя. Уроки проходили дома у Шапошникових. Він був гарним поміщиком, добре платив людям за працю. Прабабуся розповідала, що перед Великоднем від Шапошникових приїзджало дві підводи повні всього їстівного – чого там тільки не було!”

Також стало відомо, що Шапошникови мали власні ліси в Київській губернії, Чигиринському повіті. Згодом вирішили влаштувати свої склади в степовій частині країни, де лісу, як відомо, майже немає, а найближчий до с. Баштине діловий центр був у Братолюбівці, тож відкрили склад і торгівлю тут. Звісно, управляючим поставили надійну людину з родини, яку добре знали. Цією людиною був Трифон Коробченко, батько якого Назарій працював у лісах Шапошникових поблизу с. Калаборок лісничим.

Коробченки фігурують у метриках храму Різдва Пресвятої Богородиці с. Калаборок (Чигиринський пов., Київська губ., нині затоплене водами Кременчуцького водосховища) в сер. ХІХ ст. У цьому ж селі Калаборок, згідно спогадів пані Чабаненко, у Шапошникових був маєток.

Назарій Коробченко

Ріс біля батька і допомагав йому в справах син Трифон ( нар. в 1876 р.). Відповідно, і ліс знав, і деревообробну справу. Тринадцятирічним його пан Шапошников забрав до себе і невдовзі зробив діловодом, а через певний час підвищив до розпорядника складу в Братолюбівці.

Уже в Братолюбівці 21-річний Трифон одружився з херсонською міщанкою Акилиною Гнатівною Сарницькою. Згідно запису в метричній книзі, вінчання відбулося 12-го листопада 1899 року в місцевому Свято-Духівському храмі.

Пізніше в Братолюбівці з'являються і брати Трифона – Тимофій і Йосип, з родинами, а також їхній батько (ймовірно, переїхав до рідних доживати свій вік і допомогти, чим міг).

Справи йшли дуже добре, тоді тривав економічний підйом, степовики будувалися. Поруч росла залізнична станція Долинська (дивіться книгу В.Г. Маруценка. “Боковенька 2020. Долинська”). Шапошников допоміг побудувати для родини Трифона Назаровича дім (на той час у того було вже троє дітей), а потім і власний склад.

Родина Коробченків, 1911 р.

Трифон Назарович і Акилина Гнатівна жили добре. У будинку на стінах висіли картини сина Григорія. “А те, що нас чекає далі, ніхто й уявити не міг…” – це слова зі згаданого вище листа А. Чабаненко.

Після поразки українських визвольних змагань і більшовицької окупації почався терор – вбивства, відбирання майна, репресії зі засланням на Соловки, голод тощо.

На першому етапі тим, хто під час війни не чинив відкритий спротив більшовикам, поталанило в тому, що головою Братолюбівського ревкому став колишній дворянин Микола Владиславович Добровольський, який, як відомо, допоміг врятувати і Давидівський парк і домігся повернення самого М.Л. Давидова. Можливо, він і був тією людиною, про яку згадують нащадки і яка дала добру пораду Коробченкам. Вони кидають все майно, за копійки продають те, що можна продати, і переїздять хто в Долинську, а хто далі – у Кривий Ріг.

Збереглись згадки і про долю Шапошникових. Олександра Григорівна згадує: «Після “революції” жінка з донькою Шапошникова, Аліною, виїхали за кордон. Сам пан, після того як відібрали все майно, поїхав працювати бухгалтером на кар'єр в Ново-Данилівку. В 1932 році, його як неблагонадійного звільнили і він,не маючи рідних, якимось дивом добрався до Кривого Рогу. Йому вдалося знайти доньку Трифона Коробченка – Наталію (бабуся Тася, я її пам'ятаю, ми жили через стінку). У ті роки вона жила біля Центрального міського ринку, а чоловік працював на руднику і отримував продуктові картки.

Ринок якось, але працював, і вони могли купувати щось із продуктів. Коли вона відчинила двері, то була шокована. Шапошников, від якого залишилась одна тінь, хапав з смітника картопляне лушпиння і швидко їв. Він залишився у них на добу. Потім сказав, що повинен йти, бо він "неблагонадійний" і у них можуть бути через це неприємності. Згодом хтось повідомив, що він кудись їхав на потязі, в якому помер, ймовірно від голоду".

Пізніше вони з Кривого Рогу переїздять у Долинську, де мешкав їній син Дмитро (народжений ще в Братолюбівці). Жили в будинку на вул. Транспортній біля залізничної станції.

Старший син – Володя – вчився у Бобринецькому училищі, був при УНР писарем, вболівав за вільну Україну, згодом ув'язнений більшовиками і вбитий у в'язниці ЧК. А були ще доньки – Наталія (нар. в 1905 р.) і Олександра (1907 р.). Трифон Назарович помер на початку 1950-х років, похований в Долинській, як і його батько Назар.

Другий син подружжя Коробченків – Григорій, народжений у Братолюбівці 10/01/1902, також вчився в Бобринецькій ремісничий школі, але на художника. На жаль, відсутність більшості документів цієї школи в обласному архіві (ДАКрО) не дозволили знайти якихось подробиць про навчанню Григорія. Знайшовся розклад занять школи, де, як бачимо, малюванню і кресленню приділялося багато уваги:

Розклад занять Бобрінецького ремісничого уч-ща 1911-1912 рр.

Після одруження з Катериною Зіновіївною Дяченко (також з Братолюбівки) і кількох років поневірянь Григорій Трифонович проживав з родиною в Долинській, де викладав у школі малювання. Потім родина переїхала в Кривий Ріг. За словами онучки, Г. Коробченко був членом Спілки художників України.

Григорій Коробченко з дружиною

Григорій Трохимович любив писати портрети. Нащадки зберегли його автопортрет і портрет сина у військовій формі в повний зріст.

Портрет сина (фрагмент)

Також в родині зберігається майстерно написані копії полотен відомих дореволюційних майстрів живопису, наприклад Пєрова “Охотники на привале”. У ті важкі часи треба було виживати, годувати родину (буквально – рятувати від голоду), тому художники писали те, що мало попит: портрети “вождів”, копії відомих полотен. Григорій Коробченко не був винятком, він навіть розмальовував сірі солдатські ковдри під килим для продажу їх на ринку. Відомий і майстерно виконаний ним портрет Сталіна (полотно, олія). Це дозволило не лише вижити великій родині (на руках подружжя було шестеро малолітніх братів і сестер дружини), але і побудувати власний дім.

Наймичка, копія Г. Коробченка відомої роботи Платонова

Як згадано вище, в одному зі шкільних музеїв Кривого Рогу зберігалося кілька портретів учасників руху опору часів окупації, виконані Григорієм. На жаль, зараз їх знайти не вдалося, хоча вчителі їх пам'ятають.

Син Григорія, Олександр, малював для душі. Праонука ж Григорія також мріє стати мисткинею, наразі вона навчається на худлжньо-графічному факультеті в Кривому Розі.

По шляху брата свого діда пішла і Наталія Супрун, яка виявилася цікавою співбесідницею, яка гарно володіє українською мовою (це приємно здивувало, бо народилась вона у тому ж Кривому Розі). Вона мисткиня – пише чудові картини і гарні ікони, наповнені світлом. Більше того – її донька також художник, живе і працює в м. Прага (Чехія). Гени чигиринського полковника?

Григорій Трохимович був затятим мисливцем і рибалкою, під час риболовлі художник і помер ще досить молодим у 1955 році. Похований на Широківському цвинтарі (Кривий Ріг). Відповідно, у цьому році 65-та річниця його відходу в інші світи.

Онуки та правнуки Коробченків дбайливо зберігають численні старі світлини пращурів, які зроблені до 1918 року у фотомайстернях Кременчуга, Олександрії і Братолюбівки. Кілька з них вміщені тут.

У процесі написання цього тексту приємно було почути від нащадків Коробченків: “Ви вже зробили добру справу – звели нас до купи. Чекаємо на статтю!”.

Виникла ідея домовитися з нащадками художника і родичами-митцями про виставку робіт вихідців з роду Коробченків на їхній малій батьківщині – у м. Долинській.

Владислав Сердюк, історик-докторант

Хотілось би висловити вдячність за допомогу в написанні цієї статті Дмитру Колеснікову, Наталії Іванченко (Супрун) та іншим родичам і нащадкам Коробченків, з якими вдалося поспілкуватися.

Надрукувати