Преамбула до спогаду. До 85-річчя з дня народження Віктора Погрібного

Перегляди: 510

Кінець липня й три тижні серпня – пора Левів. Особливий знак зодіаку, під ним народжуються люди творчі, енергійні, рішучі, але й уперті та марнославні. Цими п’ятьма епітетами можна схарактеризувати журналіста, письменника й громадського діяча Віктора Погрібного, якому 5 серпня виповнилось би 85. На жаль, восени мине три роки, як Віктора Олексійовича нема з нами.

Він був видатною постаттю краю. Не маю ні найменшого сумніву, що з часом побачить світ книга спогадів про нього і ми відчуємо реальніше, хто був з нами поруч. Відомо ж: значиме бачиться виразніше з відстані.

Він любив уживати епітет синівський, коли йшлося про любов до рідної землі, про відданість улюбленій справі. Погортайте його книги поезій, а особливо публіцистики, і ви часто натраплятимете на цей епітет. Синівську любов і відданість він виявляв усе своє життя: і коли квапився в рідну Матусівку, навчаючись в столичному університеті, квапився до матері-вдови (батько загинув на фронті), до сестри, до дядька Арсена, якого так колоритно виписав у своїх творах, до односельців; коли взявся фундувати історично-літературний заповідник у сусідньому від свого селі, яке дало світові неперевершеного і по сьогодні в українській драматургії Івана Тобілевича; коли на схилі віку фактично перебрався жити у батьківську хату і садив та доглядав біля неї сад-квітник. Тут, на одному з вигорів (теж улюблене слово письменника – висьчанський, можна сказати, діалектизм), і навічно схоронене його тіло за його ж заповітом.

Недавно газета «Народне слово» опублікувала два липневих розвороти спогадів Віктора Погрібного про заснування заповідника (це не першопублікація – слово в слово, лиш під іншою назвою «Живи, Арсенівко!» він друкувався тринадцять років тому в журналі «Вежа»), де депутат обласної ради щиро зізнається: його мрія, задумана по відходу у кращі світи внука Карпенка-Карого Андрія, здійснилася. І таких мрій творив у своєму житті Віктор Олексійович не одну та наполекливо простував до їх здійснень.

Він був закроєний для великих справ (за гороскопом – природжений лідер), але життя постійно ставило йому підніжки: в дитинстві ріс без батька, по закінченні університету потребував інтелектуального столичного середовища, але зачепитись не вдалося, молодим мріяв про письменницькі творчі хліби, а мусив ревно давати щоденні рядки у газети заради хліба насущного, кілька разів стартував у народні депутати, але виборці надавали перевагу іншим, навіть у своїй «Кіровоградці», якій він десятиліттями дарував усю снагу і талант, відмовили йому в керівництві й він це тяжко переживав. Леви люблять бути в центрі уваги, подобатись оточенню, похвала їм зміцнює віру в себе, а її було не дуже густо… Доба Погрібного, а юність і становлення його пройшли за влади комуністів, змушувала пристосовуватись і він це робив справно: непокірного редактора десять років на посаді комсомол не тримав би. Врешті, то були не найгірші часи для молодого й амбітного журналіста: і сьогодні газета «Молодий комунар» читається з цікавістю.

Та по-справжньому талант і вмілість Віктора Олексійовича розквітли таки за відновленої української Незалежності. Він, як ніхто, був і фахово, і політично підготовлений на той час виявити свої національні прагнення, але тут рішучість його (за гороскопом) пригальмувала: він не пішов ні до просвітянських, ні до рухівських структур, об які зачумлене комунізмом суспільство тоді витирало ноги, а вибрав «Зелений світ», малолюдний і безголосий. Зате набутий досвід кабінетного спілкування й друкарських можливостей краю подвигнули його на видавничу діяльність. Цьому сприяло іще й двадцятирічне беззмінне керівництво обласним літературним об’єднанням, яке то розгорялось, то затухало в міру приходу талановитої молоді. Погрібний заснував фонд «Степу» і на зібрані благодійні кошти видав цілу низку книг: Ярослава Бабич, Антоніна Корінь, Леонід Безпалий, Петро Селецький… І я був у тому ряду, і сам видавець-редактор із запізнілою на два чи й три десятиліття книгою «Напис на шибці». Здається, він уже почав було й забувати про себе як поета, а українська воля йому це нагадала. Літературно-видавнича творчість його почалася майже з пенсійним віком. Але й за цей час він встиг зробити багато.

Просторіше напишу пізніше. (Пригадую, коли в мене народилась дочка, він привітав, обійнявши мене ніжно, зворушливо, з чого я відчув: так може любити справжній батько). Я знав і спілкувався з Віктором Олексійовичем понад тридцять років і відповідаю за кожне своє мовлене слово про нього. І про непомірне навіть для Лева його марнославство також. Це не найбільший гріх – творці як правило ним інфіковані (нинішній час – розквіт честолюбства). Але Погрібному цей невільний ґандж самому вадив і в стосунках із друзями, які наблизившись, відходили, і з чиновниками, які нерідко хіхікали в кулак… Та ще й знаходилось чимало таких, що використовували його неусвідомлену рису самолюбування… Я ж од того мав лише прикрощі. І казав, і прощав, і просив прощення. Усі ми неоднакові, але хочеться бачити в найближчих – найкраще, непоказне…

Дрібне і малосуттєве забувається. Хай забувається. Лишається велике й неповторне. Його в житті Віктора Погрібного було багато.

Василь Бондар

Надрукувати