Розкрити в людині дух правдивості і свободи

Перегляди: 245

Усе своє життя відомий львівський художник, ректор Української Академії дизайну, професор Валерій Марчак прагне повернутися на свою малу батьківщину в центр України, де батьки і діди сіяли хліб, вирощували ліс, і його залучали до таїнства землеробства та лісівництва… Одного дня він, школяр, разом із мамою, яка працювала в лісництві, посадив 500 молоденьких дубочків. То був їхній спільний рекорд і материнський урок завзяття й вибору мети та вміння досягати її. Тим дубкам вже скоро шістдесят літ. Корінням вони міцно тримаються своєї землі, а гіллям – свого неба. 

Дуб – священне дерево, дерево мудрості, могутності та довговічності. Причетні до творення лісів, гаїв стають вчителями, волхвами, покровителями роду і навіть провидцями. Валерій Марчак причетний до того, щоб між Красногіркою, де він народився, і Голованівськом, де виріс, буяв ліс. Ліс, який дав йому путівку у велике життя.

Простий хлопець із селянської сім'ї гарно малює й успішно навчається. Закінчивши Голованівську середню школу, вступає до Львівського училища прикладного мистецтва імені І. Труша, а згодом до Львівського інституту прикладного та декоративного мистецтва, де показує неабиякі здібності не тільки художника, а й вміння працювати з людьми. Тому й не дивно, що після закінчення цього закладу у 1977 році, йому пропонують в інституті викладацьку роботу. Тут він набуває педагогічного досвіду, розвиває організаторські здібності.

Людина високої честі, гідності він все здобуває своїми силами і талантом. Поряд із творчою та педагогічною роботою разом із сином Остапом – художником декоративно-ужиткового мистецтва і дизайнером – засновує Українську академію дизайну, головними напрямами навчальної підготовки та практичної діяльності якої є дизайн архітектурно-просторового середовища, інтер’єру, одягу та образотворче мистецтво.

Валерій Марчак досяг всього, що хотів, – виховав четверо дітей, заснував і спорудив Академію, підготував сотні фахівців із живопису та дизайну, заслужив славу художника, написав посібник з малярства. Не стояв осторонь, коли постало питання бути чи не бути незалежності України. На нашого земляка випала місія створення одного з перших на Львівщині осередку Народного руху України за перебудову. Сталося це 15 березня 1990 року в Інституті прикладного та декоративного мистецтва, в якому він працював. Йому і його друзям довелося витримати чималий тиск партноменклатурників та співробітників КДБ, які намагалися перешкодити створенню осередку НРУ. Літописці Народного Руху чомусь замовчують цей факт, а може не знають, а сам В. Марчак не любить наголошувати на цьому. Його любов до України не на словах, а в конкретних ділах. 

У вересні 1991-го він приїхав у рідний Голованівськ, де національно-демократичні сили були не такі міцні, як на Галичині, щоб взяти участь у мітингу на підтримку референдуму про незалежність. Не шкодуючи затрат коштів і часу, 2005-му приїздить з виставкою своїх творів на з’їзд Голованівського земляцтва…

Такий же енергійний, завзятий та наполегливий він і в творчості. Працює в станковому живописі і створює монументальні розписи. Зокрема, розписує стіни Львівського палацу творчості для дітей та юнацтва «Галичина» – один монументальний розпис називався «Еволюція і революція», інший – «Українські народні казки». Це був початок 1986-го. Саме цього року, 26 квітня на Чорнобильській атомній електростанції сталася аварія, яка потягнула за собою велику екологічну катастрофу. А верхня «революційна» частина розпису художника «Еволюція і революція» закінчувалася вибухом, спрямованим на землю. У ньому навіть вгадуються обриси атомного реактора. Коли сталася аварія, художник згадав свій розпис і злякався – невже це я напророчив?.. 

Утім життя триває і, певно, до кінця світу ще далеко. Мені особисто більше подобається інша річ, яка, як на мене, теж має пророчу суть, причому не сумну, а світлу й обнадійливу. Але про неї згодом.

Львів дав Валерію Марчаку все – учнів, творчість, визнання. Проте, незважаючи на успішне міське життя, його весь час тягнуло в рідні місця, в село. Для багатьох творчих людей, вихідців із глибинок, село – це втрачений рай. Для Валерія Феофановича село – це рятівний ковчег. Звідси все походить і сюди все повернеться. Це земля обітована, яка також потребує, певен він, митців, творців і навчителів. Недарма випускники його Академії дизайну захищають проєкти із забудови та побуту сіл у дусі трипільської цивілізації, в якій гармонія людини і природи втілена на найвищому рівні.

Таке розуміння села до нього прийшло не зараз, на сьомому десятку літ, а ще в 1980-х, коли приїхавши на гостини до матері, побачив в одному дворі стареньку доріжку домотканої роботи, приготовлену до вивезення на смітник. Це був виріб оригінальної народної творчості. Люди обживалися новими речами, з ужитку і моди виходило старе й викидалося. Валерій Марчак кинувся рятувати. Він об’їздив-обходив майже всі села району і зібрав чималу колекцію творів народного побуту: килимків, доріжок, рушників, глечиків, горщиків тощо.

Хтось на цьому заробив би чималу копійку, або, принаймні, здав у відомий музей і прославився, а В. Марчак складав і зберігав з мрією повернути зібране в рідний район, де справжній дім тих речей.

Сім років тому в селі Шепилове – за кілька кілометрів від села, де народився і виріс, поряд зі старовинним селищем Голованівськ – він купив просту сільську хатину, яку, як тепер стало відомо, перетворює в музей народного побуту Голованівщини. Душа художника – неймовірно закохана в Україну, в її історію та традиції. А тут і хатина, що будувалася за звичаєвими правилами з природного матеріалу, і сволок, до якого прикріплювалася дитяча колиска, і город до долини, і криниця з калиною біля хати...

Він полюбив це село і воно прийняло його як свого. «Ти не уявляєш, – каже захоплено мені Валерій Феофанович, – які тут чудові люди!».

Про своє творче кредо художник роздумує так:

– Я люблю Україну і мета моя прославляти її історію, природу, людей… Я син цієї землі і зобов’язаний робити все, що в моїх силах для її покращення. Щоб українці могли пишатися своїм великим родом. Тут, у Шепиловому, буде не тільки моя літня художня студія, а й мамина світлиця, куди зможуть прийти школярі і торкнутися речей, що творили їхні прадіди та прикрашали своє життя. Філософія цих предметів, їх художнє оформлення неймовірно глибока і мудра. Суть не в пишності і величині будови, а в її змісті, впорядкованості, зручності і душевності. Наші предки в невеликих хатинах вирощували по п’ятеро і більше дітей. Наші генії, такі, як, наприклад, поет і художник Тарас Шевченко, художник Іван Їжакевич росли в багатодітних сім’ях, у маленьких селянських хатинах, а яких висот досягли!..

Дійсно, українська сільська хата це справді щось сакральне. Недарма ж слова «хата», «мати», «тато» мають одну й ту саму основу «АТ», де «А» – початок, а «Т» – символ природи ділимої й неділимої, земне тепло та достаток.

Хата – то основа. В творчості В. Марчака вона займає особливе місце. Дві його картини зображують Матір-Берегиню, що тримає на білому рушнику оцей великий людський витвір – просту сільську хату. Для мене особисто це не просто Мати-Берегиня, це сама Неня-Україна з фантастичними птахами біля гнізда, у вінку з квітів безсмертника на фоні житніх колосків – символу української землі. Це образ життя, добра, процвітання, віри, надії та любові… Кожен може знайти щось для себе в цьому творі, настільки він багатий, розмаїтий і символічний. 

Глибокою змістовністю, філософським баченням і прозірливістю вражає триптих «Родина», ліва частина якого називається «Пращури», центральна – «Святе сімейство», права – «Шлюб». На першій картині зображено пращурів на фоні фантастичного, ніби вже відмираючого дерева роду. Але на ньому ще є плоди, ще дадуть вони нову поросль. Ноги пращурів ніби вросли в землю, вони міцно тримаються її, бо вона і вони одне ціле. В руках у них ікона Божої матері – символ, завдяки якому і тримався наш рід: мати, що продовжує життя. Невеселе тло, але чорний, оброблений ґрунт свідчить про те, що життя пращурів хоч і було нелегким, повне загроз та небезпеки, проте вони зуміли протистояти всім незгодам засіяти поле й зберегти Рід.

На другій картині триптиху художник намалював не просто святе сімейство, а щасливе сімейство. Це, певно, наші сучасники, що живуть у мирі й злагоді. Їхнє дерево розкішно буяє, вони мають вдосталь хліба, повну чашу молока, вирощують дітей, старший із яких уже приміряється, яку долю собі обрати, якого коня осідлати...

На третій складовій триптиху зображено шлюб майбутньої української сім’ї. У світлих животворчих фарбах художник провіщає, що майбутні покоління будуть жити щасливо. Мабуть, у них будуть інші символи, ніж у пращурів, проте автор вірить, що й вони триматимуться своєї землі, дерева свого роду. Що будуть такими ж стійкими, сильними, славетними та плодовитими…

Ще однією ділянкою творчості митця є педагогічна нива. Творення нової людини, творення митця з новим мисленням завжди була для Валерія Марчака пріоритетною справою. Вона також доволі успішна та врожайна. Недарма він «Відмінник освіти України». Валерій Феофанович підготував сотні художників, дизайнерів, має власну методику їх підготовки, а зовсім недавно видав навчальний посібник «Про малярство». В ньому автор робить спробу дати системний аналіз мистецького процесу та показати важливість розуміння формотворчих проблем у здобутті художньої освіти. На мою думку, він добре справляється із цим завданням, бо застосовує лаконічний, не нав’язливий підхід порадника й навчителя, а також величезний наочний порівняльний ілюстративний матеріал – 193 репродукції художників світової величини, серед яких десятки наших співвітчизників.

Вся багатогранна діяльність Валерія Марчака і різножанрова творчість пронизана великим болем до гірких сторінок з історії України, гордістю за перемоги і великою турботою за її майбутнє. Це неймовірно цілісна особистість: художник з ніжною душею, люблячий син, батько і дід, дбайливий господар, організатор виробництва і навчального процесу, викладач, патріот України. Він облаштовує своє сільське гніздо – майстерню і музей, де незабаром розквітне сад його мрій. Тут, у Шепиловому, буде його літня художня студія. Тут він планує проводити майстер-класи для дітей та для всіх охочих опанувати художнім ремеслом. Як людина, що знає, яку велику роль відіграє культура в житті людини і суспільства, він мріє, щоб його справа у Шепиловому перетворилася в школу формування нової особистості, бо ніяка політична чи економічна реформа не здатна змінити людину, створити з неї вартісну суспільну одиницю, як культура і мистецтво. Культура та мистецтво допомагають розкрити в людини дух праведливості й свободи, а отже усвідомити та розширити її творчий потенціал і можливості.

Сергій Піддубний

Надрукувати