Наприкінці цьогорічного вересня виповнилося б 80 років видатному скрипалю Науму Кочку. Значна частина його творчого життя пройшла у нашому місті. На жаль, митець давно пішов з життя, але його думки про мистецтво, його роль у житті людей досі залишаються актуальними. Ось деякі з них, які скрипаль висловив у інтерв’ю журналістові Броніславу Куманському (із книги «Під зорею степової Еллади»).
– Ви довгий час працювали на педагогічній ниві, і на мистецькій, керуючи камерним оркестром. Тепер уже кілька років за кордоном. Отже, можете порівнювати ці сфери у нас, і на Заході. Наскільки те, що було, і що є, раціональне, що треба зберегти, а що відкинути, на що слід орієнтуватися з позицій цивілізованого світу.
– Я говоритиму головним чином про мистецтво. У всьому світі воно не може існувати саме по собі, але й не сидить на шиї у держави. Що це означає? Скажімо, Ля Скала, Гранд Опера живуть за рахунок приватного бізнесу. Держава тільки визначає пріорітети. Мерія того ж Мілана чи Нью-Йорка виділяє кошти хіба що на ремонт. Що ж стосується постановки спектаклів, запрошення виконавців чи диригента, для цього є артистичний директор, котрий планує всі ці речі, у тому числі гастролі. Там немає такого, щоб Паваротті співав місяць у Нью-Йорку. Люди послухали його у двох-трьох спектаклях, а потім хочуть чогось іншого. Там у мистецтві діє контрактна система, яка забезпечує динаміку виступів, чіткий графік чергування, таке інше.
Далі – інформація, реклама. Ось ви читаєте афішу. Назва спектаклю. Автор п’єси, режисер. І все. Чи обов’язково вас це зацікавить? Сумніваюсь. Вам потрібна така інформація про виставу, яку б спонукала вас купити квиток. Ця інформація на Заході поставлена дуже добре. В Україні її практично немає. Артистичний директор не боїться влаштовувати концерти на площі, на вулиці, він бере двох-трьох співаків, піаніста, йде на радіо, на телебачення – інакше мистецтво не виживе. Інша справа, коли грає, скажімо, Лондонський симфонічний…
– Але ж і він свого часу пройшов цей шлях.
– Саме так. Він теж починав з нуля. Ось вам такий приклад. Зараз Київський симфонічний оркестр гастролює в Англії. Фінансували його західні фірми. Вони заробили на цьому добрі гроші, оскільки наші музиканти грають не гірше за їхніх, а може й краще. Взагалі, наша виконавська школа там цінується досить високо, хоча платять нам набагато менше, ніж своїм артистам. Але повернемося до гастролей Київського оркестру. Масовий глядач прийшов його слухати тільки завдяки широко організованій рекламі.
Чому йдуть добре справи у Короткова? Бо він не лише талановитий балетмейстер, постановник танців, а й талановитий організатор. (…) На жаль, у нас багато талановитих митців, але мало організаторів. От і чекають, що держава їм допоможе. Особливо в самодіяльному мистецтві. Коли ви хочете вдома повісити якусь картину, ви що, звертаєтесь до держави? Так і тут. От у нас є театр, філармонія, є творчі колективи. Вони мають відповідний високий професійний рівень? Мають. Значить, їх слід підтримати. А якщо панчішна фабрика хоче мати духовий оркестр, то це її право і справа. У цьому й повинна полягати політика стосовно тих чи інших колективів.
– За радянського часу самодіяльність затикала ті дірки, куди не доходило професійне мистецтво. До того ж, воно виконувало ще й ідеологічну функцію.
– З точки зору здорового глузду, словоутворення самодіяльне мистецтво нелогічне. Бо самодіяльне не може бути мистецтвом, а мистецтво самодіяльним.
– (…)Однак, у самодіяльності є одна дуже важлива функція – виявлення талантів.
– (…)Це має бути спілкування людей, закоханих у пісню, танець, театр, без усяких там перших-других місць, без присвоєння звань, вручення дипломів. Це повинне бути всенародне свято – не заорганізоване, не зарегламентоване. У всіх країнах світу проводиться багато фестивалів. І їх супроводжує якнайширша реклама. А у нас що? Нещодавно у нашому місті тривав фестиваль народної музики. Хто про нього чув? Тож у залі сиділи в основному ті, хто за якусь хвилину сам має виходити на сцену, і навпаки. А можна було б зробити яскраве видовище, куди б люди йшли охоче. (…)
– Знову ми повертаємось до такого поняття, як реклама у ширшому розумінні цього слова…
– Так. І нам усім слід усвідомити, що без неї не буде шанувальників, не буде визнання. Якби батько Моцарта не розумів цього, то Волфганг-Амадей так і грав би для втіхи архієпископа. Як геніальний Бах. Хто його знав за життя? Та й потім? Геніальність цього композитора відкрилась людям через сто років по його смерті.
(…)Україна довгий час перебувала у пострадянському просторі, тому сліпо переймати західний досвід, навіть недавно соціалістичної Польщі, не варто, бо вона має інші традиції. Треба йти своїм шляхом. А яким – вирішувати вам.