Антоніна ЦАРУК
***
Коли не кров, а сум в тобі тече,
і кожен подих – як відкрита рана,
весняний світ байдужістю таранить
і... жалістю тих слів, що із печер.
І ти мовчиш, заскочена зненацька:
нема стіни, обпертись на яку.
Лиш складку брів дошкульно говірку
тобі вділила доля нежебрацька.
Сади цвітуть так болісно-жагучо,
що погляд затуманює сльоза
і обіймає, як «Бесаме мучо»,
коли вже нікому про почуття сказать…
18.04.2025
***
Мені без тебе мачухою – сонце
й зухвалий осміх мандрівних доріг.
А марення вертає знов у сон цей:
духмяний вітер, запашний моріг.
І доторки, мов таїна причастя
до перших нот у білому саду.
Ще тихо так, що завмирає щастя,
аби розлуки розпізнать ходу.
18.04.2025
* * *
Степе мій, небес правічне море...
Зграйки цвіту, хвилі ковили,
парус полинової золи
під крилом, як тремоло прозоре.
Мліють в льолях одчайдушних трав,
що тримають міцно оборону
на землі, в яку себе хоронять
без оркестрів, сальв і без забрал,
мідносяйні на вітрах ланіти,
впевнені усміхнені вуста –
на внімілих од скорбот гранітах,
на крихких од вічності гранітах,
на рожевих од офір гранітах...
щоб весніла памолодь густа.
28.06.2025
* * *
Був сірий ранок, і сіренькі плани
плелись край стежки в їжаках стерні.
І полиново так було мені,
й колючо так, що око не прогляне.
Звернула стежка в цноту буйства трав,
де цвіт ромена й роси – наче душ.
Фазан, мов жар, щось прокричав чимдуж –
і вартовий у чагарях пропав.
Збудилась річка при вербі старій.
І раптом, сірий освітивши ранок,
навстріч мені, немов казкова панна,
явилась чапля візією мрій.
Не може бути! Тут, у середмісті,
де ненаситні кубляться дими
й не випасти із невода юрми,
мені явилась чапля – наче істина.
Звичайна містика.
1.07.2025
* * *
Усе б нічого... На усе перехворію.
І вистою. Якось переживу.
Та тільки жаль: кохати не посмію
так, ніби з кручі, – в безогляд-жагу.
Пробачу друзям у відлунні тиші.
Подякую за вірність ворогам.
За гарт уроків, що можливі лише
любові Божій завдяки і, звісно, вам.
Бо що таке самотність? Шлях свободи
робити вибір, і тримать удар,
і слухати вино, що в серці бродить,
щоб причастити аркуша пугар.
Перехворію важко на завію,
мовчання музи як безмежжя тиш.
Лиш про одне укотре пожалію,
що ти затято так мені мовчиш.
5.07.2025
* * *
Ви знаєте, як розцвітає дуб,
ви бачили дубовий цвіт на вітах?
Тоді калина ніжно-буйним цвітом
зриває пісню з солов’їних губ.
Ви знаєте, де місячні галяви
і чудодійне зілля на Купала?
На росяний обрус стежа лукава
розкине карти в лісові портали,
і позове на щастя чи на згубу
шукати сліпма неземну раїну,
і заведе у світлячків країну,
в терпкі обійми мовчазного дуба.
Великий Віз його тримають плечі
і пращурів Чумацького Шляху.
О, бачить Бог, як груди недоречно
спинили блискавицю полохку...
Він має мрію з неземним корінням,
що квітне в неосяжній вишині.
Слова незграбні на межі прозріння...
Немає цвіту, ближчого мені.
18.07.2025
***
Поети згасають не в пошуках хліба легкого,
не в згубних обіймах лукаво-підступних похвал –
в самотній катівні, на сповіді з аркушем-богом
шепоче сумління про твій особистий провал,
бо світ ні на йоту не зміг ти змінити на краще.
Химерна межа, коли людство на пам’ять сліпе.
Ти знав опір слова і привид примарного щастя,
що слово приборкати – винайти велосипед.
Поети згасають на грудях серпневого неба
у пошуках слова, що відає істини слід,
як пломінь і вітер… Та варто піймати – амеба
й німа траєкторія жару пера Персеїд.
Поети згасають – і з ними відходять епохи,
де вічне кохання і перемагає добро.
Такі романтичні й такі непрактичні, як лохи.
Й такі неповторні, як Роська, Десна і Дніпро.
14.08.2025
***
Все було. І кажуть, все ще буде.
Чи на цьому світі, чи на тім.
Поки мріють – не минають люди,
сенси добувають у житті.
Поки сила волі – все ще буде:
тихі води і ясна зоря,
й вітер змін впаде тобі на груди,
щоб за сумнів ніжно докорять.
Буде пісня, ніби човен в морі,
що блукає степом серед трав,
і обійми блискавиць суворі,
і тепло руки серед заграв.
Буде даль, що кличе у дорогу.
Буде час, що стрімко витіка.
Буде віра: все підвладне Богу.
Буде бій, що в сутінках спіткав.
Стане друг, як місяць за спиною.
Прийде пес, що вірний до кінця.
Й випадковість зустрічі зі мною.
Буде щастя серцю до лиця.
22.08.2025
МОНОЛОГ МАРІЇ
А все могло би скластися інакше.
Аби ж то юність мудрою була…
Сердечний досвід в бунті – не найкращий
Порадник, щоб усе почать з нуля.
Чому, скажіть, на солод в серці, ненько,
Сльоза скотилась, як невтішне «ні»?
Чому, скажіть, вкраїнський соловейко
Такий самотній у травневу ніч?
Такі роди зріднитися могли би,
Якби коханню в серці волю дать…
Чуття шукають співу як молитви,
Бо тільки в пісні – Божа благодать.
Чи завело б кохання у неволю?
Не вільні ми від звичок і жадань.
Страшна залежність – проростати з болю
І гартуватись у вогні страждань.
…А батько снив синами-генералами.
І серце їв на буковці дворянства.
Якби він знав, що Україна марила
Театром корифеїв на Знаменській, тринадцять.
Якби почув – нізащо не повірив би:
Безсмертний рід не рангами, медалями,
А у служінні правдою і вірою
На мовнім фронті, де киплять баталії.
Ніщинський. Вечорниці в «Назарові Стодолі».
Завмер глядацький зал і жереб Мельпомени:
Вчорашня гімназистка розпочинає соло:
Не ноти – самоцвіти народжує на сцені.
Була б вона Шевченкова Марія –
Листів коханого чекала б із війни.
Приречено нічну самотність міряла б
До грому тиші, зойків сивини.
Від Йосипа ні звісточки немає.
Подейкують, в шпиталі десь помер.
Бунтує серце. Й попри все співає.
І рветься із галопу у кар’єр.
І хоче досконалості такої,
Що тільки від природи і бува.
Вчив італієць – ніби долю кроїв.
Макітрилась від планів голова.
Душа безгрішна, як дівча із крові й плоті.
Та збожеволів світ в любовній круговерті:
То співу вчить Марі, немов гарцює з смертю,
То п’є з пелюсток уст Микола Барілотті.
Майнув, як маків цвіт, короткий вік дівочий.
Таланту щедрий дар муж міряв оперетками.
Забудь, казав, про хист. І щось таке торочив...
Що жар сердечний став розмінними монетками.
Покликав рідний край з мандрівочки далекої.
Тут солов’ї в садах вночі втрачають голови.
І Місяць обіймає гніздо з старим лелекою.
А матінка не вічна. Торкнися неньки голосом…
Верталась, мов із вирію, на цвіт весняний груші.
У той садок, де мріялось так високо і чисто.
Верталась, ніби прощена, в росі омивши душу,
І піснею молилася Ісусу і Пречистій.
Вона ж тепер – як дерево з влучанням блискавиці.
Такі беруть на скрипку, щоб чарувала голосом.
Далекосяжні плани на неї в Кропивницького,
Де ролі і гастролі афіш вертілись колесом.
...Знаєш, треба нам погомоніти
Очі в очі, без сторонніх вух.
Я не знаю, що таке софіти,
Але знаю, як осяє дух.
Не підкажеш: є жіноча дружба?
Щоб без шпильок і без нарікань.
Щоб печалі випрати подужала
І ні слова світу – як ріка.
Як не знати? Легшенько на людях
І вмирати, і тримать удар.
Та нічна самотність тисне груди,
І того, що не збулось, шкода.
Все відходить. Ну, і це минеться.
Ліпше мати ближче ворогинь.
А на чому обпеклося серце –
Не забудьмо, сцено, й не покинь!
О, скільки доль жіночих її душі сповідались!
Скільком душевним драмам вділила щедро серця!
Їй заздрили, плітки плели, але того не відали,
Що слава примадонни народжується в герці
Із ніжною жіночністю, яка жадає ласки,
Із мокрою подушкою в самотності чекання.
Коли твій кат улюблений, вернувшись од любаски,
Вганяє слово в лузу, як інструмент знущання.
Дві жінки – як дві зірки в яскравості змагаються.
Зірки блищать на сцені і плачуть в самоті.
Не гріють крила оплесків – відлуннями лишаються.
Долоні не зустрілися оті, що золоті...
У нього вина – ріками, про неї ж просторікує:
Яка з актриси матір? Зозуля – та й усе.
А донечки – мов кралечки. Колишній думав вкрасти їх.
Дворянські витребеньки, коли пропито сенс.
Вона живе надією. Не розучилась мріяти,
Хоч іграшкою серце дісталося ферзю.
Співай же бездоганно, кохання безталанне,
Щоб доням залишити сніп сонця на стезю!
Чому, чому партнери
Не ладять без антрепренера?
Чому удруге на своїм віку
Ти маєш увійти у ту ж ріку,
Де Бахус легковажить почуттями
Й не здатен цінність справжнього затямить...
Навіщо шлюбні міряєш окови?
Задля дітей. Щоб звали батьком Мову.
Він день і ніч гулятиме, з похмілля продаватиме,
Мов писанки, костюми й світлини золоті.
А ти під злив овації в сценічних декораціях
Зітхнеш і роль останню дограєш у житті.
А все могло би скластися інакше...
Жіноче щастя у ціні, як завше...
Хай серце солов’їне б’є нотами у груди!
І сповідальна пісня неволю відспіва.
На цій межі-остуді фантоми співу – всюди.
Заповідаю пісню – віват, життя, віват!
м.Кропивницький
Михайло БУДЖАК
…А Осипа не вірить
оповідання
І сумно, і лячно Осипі, як вечір чорними фанами закриває вікна, а сам він – німий і тихий, без «доброго вечора» пропихається за двері; по закутках розкладає чорні торби, сидить – не рухається і з темряви блискучими очима обпікає жінку:
– То що, – здивовано викруглює їх, – ти знову сама?
А Осипа не має що на те йому відповісти. Бо й направду одна у чотирьох стінах.
– Хоч би, – покликається: сама не знає до кого, – з кимось перекинутись словом, бо сиджу, як пітьмак. А то нема з ким…
Чоловік гойний попався – ще замолоду поїхав до Одеси за довгим рублем і там його попутало лихе: потягнуло за жіночими спідницями; не вернувся. А єдиний син Микола – виріс високим, статним, із довгим та чорним, як у тата волоссям і добрими очима – мала від нього поміч по господарству: чи дров нарубати, чи води принести – довго не треба було просити; як у Києві закрутилася кровава веремія, беркутівці пішли штурмом на безборонне студентство, яке не захотіло жити по-старому, взялося із міністерських кабінетів виганяти «комуну», то й Микола втратив спокій: цілий день непорушно сидів перед телевізором, довго курив – втягав і випускав з рота дим: змалку не навчений у зубах тримати цигарку; а зрання, як у видолині, побіч асфальтової дороги та стіни без накриття – слугувала за автобусну зупинку, перший рейсовий бусик уже обкутувався сизими клубами диму – збирався рушати, то поскидав у рюкзак кросівки, куртку, вискочив за сінешні двері, а як оглянувся з вулиці, аби сказати: «Бувайте здорові» – такий звичай; і увидів, що в Осипиних очах скручується сльоза, – не по душі їй було відпускати сина з дому, то сказав коротко і тихо:
– Там без мене не обійдеться.
– А як же я? – чайкою кигикнула Осипа; навіть не вчула свого голосу. – На кого лишаєш самотину?
То замість відповісти, Микола лишень гучніше пристукнув пластиковими дверима:
– Без обговорення.
Відтоді Осипа не знала, де її син. До пізньої ночі сиділа перед телевізором, надіялася: увидить, або щось вчує про свого Миколу – як йому там, у Києві, між своїми і чужими людьми. Чи хоч має що з’їсти та де переночувати? Бо як день, так ніч у тривозі билося її серце. А то і радіо, і телевізор, як би змовилися зі всім світом: мовчали. Верталися зі столиці хлопці, що стояли з ним на майдані плече-в-плече – один без ноги, двоє – без очей, ще троє із перебитими руками. Та і від них не багато звідала: ніби бачили Миколу на барикадах з фанерним щитом, і на крок не підпускав розперезану беркутню. Та як перестрашена «київська кліка» накивала п’ятами, а донецька гопота почала відступати – повертатися на Схід, то разом із добровольцями, у кросівках та джинсах, і Микола поїхав боронити той Донбас, що уже загорявся червоним полум’ям.
– Та ж він не навчений ні воювати, ні стріляти, – Осипа, як уміла – словами боронила сина, – навіть одного дня в армії не був.
Але Петро Власюк, Миколин шкільний товариш, не давав надовго розчулитися її плачам:
– Там, на фронті, нанашко, – похитував головою, – усього навчать. Тільки б любив Україну і хотів за неї постояти.
Відтоді кожного дня – з весни до осені, як починало смеркати – у селі на чотири години вимикали світло, Осипа запалювала свічку, досягала з-під церати білий конверт, у нижньому його кутку виводила: станиця Луганська, …і її кулькова ручка застигала над вимальованою крапкою.
– Хто там буде дочитуватися: з м’яким знаком, а чи без нього, як поштарі не знають мови?
Чула: розривають листи, цілими їх мішками викидають на смітник, спалюють. Хіба допитаєшся правди? Виводить російською: «Станіца…». А вище рядком великими буквами викарбовує прізвище – Кузьмин.
– Хто як хоче – хай так і читає, – видихає з полегшею, – тільки б, аби мої слова дісталися Миколі, – і у верхніх клітинках учнівського аркуша виводить звичне, невідомо коли та ким вигадане: «У перших словах свого листа повідомляю тебе, сину, що я жива і здорова, чого і тобі бажаю...».
Ручка у Осипиній руці трясеться – наздоганяє думки, бо ті зіштовхуються між собою, поспішають першими втрапити на папір, але надовго зависають над долонькою свічки, що розтинає темінь, а відтак, ніби дощівка із ринви, виливаються на розправлений аркуш. І від того стає Осипі ще смутніше, бо уже ні стримати, ні впіймати ті свої думки, бодай їх по-материнськи приструнити не може. Багато хоче сказати – і новинного, і наболілого, а то на листок, вирваний із шкільного зошита, поміж слова скочуються сльози і те, найважливіше, виведене Осипиною рукою, розмивають.
– Мабуть, – жінка стріпує з очей набухлі каплі сліз, – вони, окаянні, знають мою журу: про невисапані городи, бо серед травня унадилися дощі – не відступали, розбурхані ціни на ринку – на олію, цукор, а на цибулю – аж удвічі, про хлопців, що їх у домовинах привозять з Донбасу, а московські попи не пускають до церкви, але не хоче, аби і там, в окопах під Донецьком, Миколу під серцем поколювали ті мамині тривоги.
– Бо хіба цим, пустим, – Осипа по кілька разів на день, а більше вночі свариться зі своїми думками, – треба синові забивати голову, як там і своїм бідам тісно.
Не один раз чула, ніби то на нулі і снарядів бракує, вояки за дронами попитують – не один раз усім селом скидалися грішми, передавали; бо москалі без передиху і з моря, і з неба б’ють, лізуть, як саранча. Ненаситні, – то і те, що виривалося на папір, але не домите сльозою, ще довго замальовувала; витинала ножицями …
Але й на ті, удруге обкоцані Осипині листи, Микола не відзивався. Дарма щовівторка (лишень цього дня до села привозять пошту) вона перепиняла серед вулиці круглолицю поштарку Василину – як у місті закрили завод, з двома маленькими дітьми вернулася до маминої хати, взялася розносити листи; відтоді і лице її вкрилося смутком, як домотканим полотном. Бо кому за радість нести до чужих хат тоненькі листи, помічені не знайомими, писаними, а друкованими літерами ще й обтикані квадратними печатями замість адреси відправника. Холодом і смутком віяло на Василину від тих листів. І вона, колись весела й усміхнена, що не день, то більше ховала очі від людей, на дорозі не ставала до розмови, а спішно завертала у бічну вуличку. Та Осипа і там її підстерегла. Ні про що не розпитувала, лишень, мигнувши бровами, показувала очима на зашморгану торбину, накинуту через плече:
– Чи щось маєш для мене?
Але Василина, не піднімаючи голови, лишень розводила руки хрестом:
– Пишуть, нанашко, – і скоренько йшла.
За це Осипа не тримала на поштарку образу. Бо про що їй, бідній, говорити? Добрі вісті із фронту не приходять у поштарських сумках. Вони коротенькими стрічками виблимують у віконцях телефонів та планшетів: «Усе, – мовляв, – добре, «плюс-плюс». А як поміж тими словами у трубці і дзижчать – свистять кулі та гепають снаряди.
– То це, – їхнє виправдання, – бджоли у нас висвистують…
А от «тихі вістки», помічені чорними хрестами і сама поштарка не любила брати до рук, не чути за плечима нестримні зойки та плачі, але мусіла нести: яка не є, а все ж робота. На чверть окладу. На кращу в селі, у часі війни годі сподіватися. Василина й не чекала. Зрання, поки ще під оббитими бляхою дверима пошти не збиралася купка людей за пенсіями, переказами та виплатами, відбирала із чорних целофанових мішків фронтові листи, підгинала їх подовжені окраїни і зачаєну в них чужу біль та смуток переклала у нові паперові осердя – переписувала адреси і до самого вечора ховала на дні своєї дерматинової торбини. А як з-за настовбурчених смерекових мантій зсувалася темінь і засипала сади та провулки ще чорнішим від попелу цвітом, то й у Василини починалася робота: ходила по селі, у шпарини поміж дошками на воротах, – аби не заскрипіли, не тривожили небо і людей, затикала ті, помічені жалем, новесенькі листи. А сама, закривши долонями очі, аби втримати набіглі на них сльози, голосно покликалася до неба:
– Боже, за що мені така кара, – і чимдуж, не чуючи під собою дороги, бігла додому.
Не до серця Василини були ті фронтові листи. Не любила їх. І в поштарській сумці, і під тоненькою кофтиною чула тягар. І Осипа знала про це. То як у вечері, при засвіченій лампі, ставала перед образами до молитви, не на поштарку, а на Миколу нарікала. «Черкнув би на листку кілька слів – живий, здоровий, не журіться, мамо»; і то б легше було перебути день до вечора. Але син ні першого, ні другого року, як пішов з дому, не подавав про себе вістки. А старенький кнопковий телефон всоте – чи не по два рази на день повторював одні і ті ж слова: «Абонент заходиться за межами досяжності, …не може прийняти ваш дзвінок».
– Та чому не може прийняти, яка ще межа… – не дослуховувала, гарячими сльозами вистукувала по лутці телефонної трубки Осипа. – Я ж мама. Дайте мені хоч учути голос сина…
…Не достукувалася. В густій темряві хати монотонно попікували короткі гудки, а ляк і сум блискучими очима ще більше обпікали жінку.
-- Ти знову сама?
А на своє домагання: «Де мій син?» – відповіді не чула.
Не багато дізналася Осипа і від братів Івасюків. Вони ще від березневих морозів разом із Миколою тримали лінію фронту під Станицею Луганською, а оце на тиждень-другий стали втіхою до родини – приїхали у відпустки.
– У нас, на Донбасі, нанашко, усе добре, біди нема. Не журіться, – говорили навперебій, ніби повторювали їй загодя завчену табличку множення, – бачимося з Миколою. Він у нашій роті один з кращих кулеметників.
Навіть великими цифрами виводили на альбомному аркуші паперу його новий номер мобільного телефону: 068…
…не знала чи колись так бігла додому; чи колись так плакала – гірко, аж схлипувала словами:
– Нарешті, …вирву із серця.
Та розмова із сином була короткою:
– Не дзвоніть, – холодним, ніби аж металічним голосом обізвався він у трубці, – тут сепари кожне слово прошивають градами. Краще пишіть у листах…
– Та я пишу, – Осипа заледве упхала своє тремтливе слово у ту телефонну тріскотню, – чи хоч доходять, …читаєш їх?
Але замість звичного Миколиного «окей», у трубці щось голосно заскреготіло, ніби п’яний монтер скручував проржавілі дроти, а їх обломки розліталися і жалісливо ценькали по асфальту: пінь-пінь. Тільки їм знаною мовою нагадували Осипі:
-- Пишіть. Воякам потрібні мамині слова і молитви.
…Відтоді не чекала, поки вечір чорними фанами закриватиме вікна; за чиєюсь вигаданою примхою погасне прикручена аж під самою стелею лампочка, підкручувала електродну лампу. Писала, переписувала, ножицями обтинала розмиті сльозами слова... А зрання, ледь небо встигало натягати на вікна своє біле покривало, бігла на пошту і до рук Василини віддавала новенького листа.
– Та ви не журіться, – поштарка легко, аби не зранити Осипину надію, витискала на ній подовгуватий штампик – «замовлений» і клала на поличку, поверх купки таких же, прошитих материнськими сльозами і надіями конвертів, – він ще нині буде в дорозі.
– Та добре тобі, Василино, говорити, – разом з оплатою жінка залишала на ляді ті слова і бігла додому. Закривала ворота, хату на два замки, фіранками заслонювала вікна: сідала коло стола і ніяка інша робота її не бралася, інші думки не трималися голови, як:
– Боже, я знаю, що ти усе знаєш… Де мій син? На землі чи на небі?
– …Та то війна, - розганяли її невимовний смуток сусіди. – Усе може статися. Губляться і листи, і люди. Треба чекати.
Чекала. Довгими осінніми вечорами стояла коло вікна, крізь застояний у виярках туман видивлялася, чи, змучений дорогами, але із промінцями сонця в очах не йде її Микола; коло саду не сідає на межу – не оглядає молоденькі яблуні й вишні, що посадив, а уже третю весну з них білою піною спливає цвіт, а крислате гілля чекає – не дочекається ножа…
– Обіцяв же, а нема…
…А то якось, як верталася з кінця городу – не дочекалася сина із останнього рейсового, то поміж жовтими списами кукурудзи, що на них розлягалося на спочинок ще не вистигле, розчервоніле небо, помітила тінь поштарки. Осипа не відразу зловила: звідки, куди пішла. Та за хвостиком конверта, що визирав зі шпарини у воротах, здогадалася: є вістка. Як би білим ножем не поміж дошки, а в самі груди вдарила: від кого? Чи не рахунки за світло, газ – руки їх не болять писати. Аж то із позеленілої шпарини поплавцем визирав квадратик конверта без цяцькованої марки – «з війська». Осипа розклеїла зашморганий язичок, витягла з-під нього маленьке сіре осердя, і з перших, рівненько друкованих слів: «Командування військової частини номер… повідомляє…» зрозуміла: нема Миколи. Штабний писар, по куценьких рядках видно: змучений щоденною писаниною, перераховував медалі «сержанта Кузьмина», «його геройство», ніби то «до останнього патрона стримував ворога», «прикривав взвод», «...але, – на тому місці і в писаря забракло слів, бо поклав тоненьку кому, – прилетів ворожий снаряд» – і решту невигадливих, але болючих слів-штампів розчинилися в сльозах; світ у них перевернувся і своїми міцними, ковальськими кліщами ще дужче стиснув жінку коло горла – ні крикнути до світу, ні вихлюпнути із грудей клекітливу біль; хіба, що витиснула з себе:
– То не мій син. Микола живий. Я знаю. Обіцяв вернутися. Він ніколи не брехав…
Запхала листа під поріг – ще з весни від дощів розтріснутий, бо хто таке горе ніс би до хати. А зрання, як лишень скрипливим рипом обізвалися поштові двері і блимнули до неба блискучим оком, Осипа подала поштарці листа, аби повернула за знайомою адресою до Станиці Луганської.
– Шкода хлопця, теж чиясь дитина. Але то не Микола. Він живий, ще вчора мені снився.
…а то як у затінок відходила ніч, ранні птиці перековували для неї коней, увиділось Осипі ніби якась тінь і справді стоїть коло її вікна, під рукав – при матері ніколи не курив, попихкує цигаркою, але переступати поріг хати не відважується.
– Та ж заходь, – Осипа опустила ноги з постелі, припала до вікна, – двері не замкнені.
А вчула як його голосом скрипнула дошка:
– Ще не пора, – і відійшов у темінь.
Осипа долонею протерла шибку:
– Та куди ти, сину? Хоч би посидів коло стола. Давно тебе не виділа…
А то чорними фанами зблимнула ніч, а до шибки чорним хрестом зсунулася подовгувата тінь.
– То ви, Семенихо, вдома? – у люстерку скла білими крилами змахнула хустина сусідської Одарки. – Гості за вами попитують.
– Гості, – вирвалося у Осипи, – так рано?
А то з-за її худеньких плечей показалося молоденьке дівчисько у накрохмаленім білім халаті та двоє військових:
– Маємо звістку, що син ваш пропав безвісті. Збираємо кров на аналіз ДНК.
– А у мене два роки вістки нема.
– Але ж, – розклали перед нею аналізи, підписані якимось розмашистим почерком, – усе сходиться. Ваш син…
Але Осипа лишень встигла вимовити:
– Він живий… – і непритомна падала на підлогу.
Не знала, доки лежала, що говорила, та як відкривала очі, то знову бралася за ручку, писала…
Поміж листами на плямистій автівці приїздили військові, крізь прочинені двері просували медалі «За бойові заслуги», «Золотий хрест».
– Ще їх ні разу не одягав, не любив показувати.
…але Осипа не узяла.
– Не їх треба, – слова розбивала плачем, – а сина.
На кілька слів просили телевізійники.
-- Він бо, – казали, – у нас герой.
Але Осипа і їх відправляла за поріг:
– І у мене такий. Але більше слів нема. Усі виплакала. Як вернеться Микола, сам скаже.
А як долягало коло серця, то до опівночі говорила до темені, що непорушно сиділа в кутку:
– Де він?
Але темінь мовчала.
– А видиш, – Осипа, – і я не знаю.
…По небу і серці різала прощальна «Плине кача», на одне коліно, як перед Богом, приклякало село, а люди спішно осінювали себе хрестом перед великою фотографією Миколи, що пробивалася поміж синьо-жовтими та чорно-червоними прапорами. Але Осипа не підступала. Крізь голі пасма дерев дивилася, як чорна хвиля, чомусь подібна на знак запитання, облягала цвинтарну яму, говорила про подвиг і патріотизм, а відтак чіпляла скляну дошку із знімком Миколи на стіні школи. Та Осипа у те не вірила.
– То, – повторювала, ледве ворушила сухими листками губ, – не мій син. Я щовечора говорю з ним, дочікуюся листа.
А як Василина не повертала, вечір у тоненькі коси заплітав своє чорне латаття, то Осипа стиха – аби не скрипнути хвірткою та не зашелестіти висохлим споришевим огудинням, йшла на притишене шкільне подвір’я. Вимацувала на сірій стіні біля вікон учительської табличку із фотографією вояка у військовому однострої, із мережкою медалей, а внизу великими буквами підписану: «Наша гордість. Микола Кузьмин. Герой-кулеметник». І серце її аж виривалося з грудей: нібито і синові очі, і ніс з ледь помітною чоловіковою горбинкою, навіть коло носа викруглена глибока зморшка…
– Але ні, – Осипа аж захрипіла грудьми, – не вірте, люди. Микола повернеться, – і кидала каменем у скло.
І вона писала, …до останнього рейсового бусика, поки заспаний у виярках туман не розстелювався по дорозі, стояла на стежці. А як вечір без «доброго вечора» пхався за двері, по закутках розкладав свої торби і дивився на неї блискучими очима так, що ставало їй і сумно, і лячно, то замість молитви витискала з себе:
– Де ти, сину? – аж допоки ті її останні сподівання сльози не топили у люстерку долонь.
…чорними сльозами плакала ніч.
м.Калуш Івано-Франківської області
P.S. Оповідання Михайла Буджака «…А Осипа не вірить» цьогорік зайняла 4 місце у VІ Міжнародному конкурсі короткої прози імені Василя Портяка.
Василь БОНДАР
МЕРЕЖАНІ ЗАКЛАДКИ
(читацький щоденник 2025 року, лютий)
4 лютого
♦ На дошці оголошень нашого під’їзду наклеєно півтора десятка різних реклам та оголошень – і жодного російською мовою. Колись я про це міг тільки мріяти.
♦ Вчора минуло 16 років, як помер Павло Загребельний. Це він заборонив публікувати свої щоденники двадцять років по його смерті. А чоловік він був дуже категоричний, різкий – це знали всі. Отже, заради того, щоб прочитати щоденникові записи Павла Загребельного, варто прожити іще 7-8 літ.
♦ Майже щодня навідуюсь у наш маркет «Vdalo» (раніші назви «Авоська», «Varto»), але тільки раз бачив жіночку з пакетом розчинної кави індійського цикорію (моє улюблене питво), а щоб хтось купував книгу, то ні разу. Правда, й сам я ніколи тут не брав – переважно зарубіжне чтиво незнайомих мені авторів або книги української класики, які я перечитав ще в юності. Та зупиняюсь перед яткою чи не щоразу. Одного дня я навіть поцікавився на касі, чи підходили покупці з книгою, то касирка скривилась: було, мовляв…
7 лютого
Десять місяців не дожив до свого сторіччя Анатолій Кривохижа (1.12.1925-29.01.2025). Своїм життям і діяльністю знаменитий хореограф уславив нашу серединну область. Його знала Україна і знав світ… В середині 90-их, коли я працював у «Вечірній газеті» і розпочав цикл інтерв’ю зі знаковими постаттями краю (співачка Антоніна Червінська, хоровий диригент Юрій Любович, письменник і науковець Микола Смоленчук), мене покликав на розмову (не я попросився, а він сам вирішив сповідатися) Анатолій Михайлович – прямо в автомобілі, «Жигулях», здається. І було це не раз, але я так і не написав тієї розмови, бо говорив він так плутано і з недомовками, що втрачалась і послідовність розповіді, і зміст, і глибина. Він не був щирим, пробував мені, рухівцю, розказати про компартійний прес, якого він зазнавав роками, поривався виявити свої національні почуття, але тут же починав виляти, ухилявся від конкретики… Складалось враження, що він чогось боїться, хоч воно йому й пече. А мене цікавили оті знамениті гастролі «Ятрані» в Америку, які винесли його талант на небачену висоту, про спробу КҐБ дискредитувати українських танцюристів… Він чи не був готовий до зізнань, чи й не міг про це розказати так, як відчував і пам’ятав. Розмова не склалась. Пізніше він давав інтерв’ю журналістам, зокрема й Світлані, але рідко. А Микола Цуканов навіть цілу книгу про Кривохижу написав: треба буде знайти її в науковій бібліотеці – та чи побачу я там те, про що від нього домагався в середині 90-их? Земля пухом великому таланту!
А ще жалкую, що не взяв інтерв’ю у Семена Климовича. Коли нагадував йому про бажану зустріч, то він відмахувався: «Та нема про що розказувати! Ну посадили, ну втікав не раз, блукав у тайзі – нічого не те що героїчного, а й цікавого, чоловіче…» І бив себе долонею правої руки в груди на підтвердження сказаного. А мені думалось: колись пізніше розпитаю – він же вічний, цей Сорока! Два коротких інтерв’ю зробили з ним В.Панченко (в газеті) й В.Левицький (на радіо). А ще багато світлин залишилось… І меморіальна дошка В.Френчка. І звання почесного громадянина міста.
11 лютого
♦ Ще десь перед Новим роком у телефонній балачці повідомив мені Сашко Вертіль, сумну новину: помер Іван Іваницький. Як же це: він і молодший від мене, і таким бадьорим завше здавався? Окуляри його сміялися невтомно навіть на фотографіях, не те що в розмовах, яких у нас, правда, було не густо, якщо не рахувати студентських років. Вчився він трохи на стаціонарі, а потім перейшов на заочне. Одружився з кореспонденткою газети «Правда Украины» Валентиною Бондаренко і – і став киянином. Я про це довідався лиш тепер із двотомної книги «Всі дороги ведуть до Козаровичів» (Київ, «Журналіст України», 2017-2018, 536+576 с.) – автор Валентин Тимошенко. Хоч його прізвище стоїть на обкладинках, але авторських текстів менше половини, бо співавторів книги 18, другий за обсягом – Іван Іваницький, п’ята частина та ще й редагування обох томів. Про майстерність текстів не варто й заїкатись – Іван понад усіма.
Звідтоді, як він прислав мені ці дві «цеглини», я їх хіба листав та переглядав ілюстрації, а тепер мушу перечитати усі Іванові сторінки – як пам'ять про нього, та й тексти його найцікавіші, найчитабельніші, наймайстерніші. Чого тільки варті витяги з книги «Розсипана Україна» (Харків, «Крок», 1999) – це чи не єдина його видана книга. Десь вона заховалась на полицях… Ось так буває: не подякував при житті, не написав бодай кілька абзаців… Вибач, Іване!
Хоча чого це я вже хороню його? Навіть Вертіль, телефонуючи, сумнівався. Та вже кілька разів набирав Іванів номер телефона, а в трубці обзивається автомат: на даний момент абонент не може прийняти ваш дзвінок – зателефонуйте пізніше. І пізніше так само. І номер Льоні Пухного зі Смілої, за студентства найближчого Іванового товариша: на жаль, абонент зараз не в мережі… Ще з Іваном товаришував Сашко Михайлюта…
♦ В останньому числі «України-Центр» на розворот опубліковане інтерв’ю з Тетяною Колесниковою. Цікаве інтерв’ю: особливо про родову історію Валерія Репала. За життя він ніколи про своїх батька-матір не розповідав, тільки по його смерті на поминках у тому ошатному будинку на Великій Балці я почув із уст вдови ту романну сповідь, але не записав її й дуже жалкував згодом, та ось тепер вона повідала її кореспонденту Віктору Крупському. Ще цікавий факт з газетної розмови: Тетяна втретє вийшла заміж, уже за справжнього німця, й зізнається як вони спілкуються між собою: він знає з десяток слів українських, і вона з десяток німецьких, а решту допомагають жести, міміка… Німці! Справжні німці. Тільки я не про це. Розповідаючи про Рух у краї, вона запевняє, що Репали, обоє, були делегатами Установчого з’їзду, що головою обласного Руху чоловіка обрали влітку 1989-го і т.п. І це ж уже не перший раз – у січні те саме вона зафіксувала на суспільному телебаченні Василеві Левицькому. Навмисне, чи з проблем пам’яті? Та й журналісти записують і подають читачам-слухачам те, що чують. Лінуються заглянути в книгу «Рух. Початок» (Кіровоград, «Імекс-ЛТД», 2014, 296 с.).
16 лютого
Прочитав дві новели Геннадія Щипківського в останньому квартальнику «Березоля» за минулий рік (журнал надіслав редактор із відгуком Віктора Полянецького на мої «Пекельні гонитви»). Геть затих десь був, загубився Геннадій після своїх епопей та кількаразових висувань на Шевченківську премію, а тут наче постав з попелу. Я свого часу ганив його за книжку новел: штучність, надуманість, дріб’язковість… Єдине, чим приваблює: західно-подільський колорит. Ось ці двоє, «Фаціянт» і «Гаплик», з тієї ж серії. А може, я надто прискіпливий?
17 лютого
♦ За третім читанням-редагуванням «Спутаного айланта» я полюбив свій текст. Місцями, не всюди, але ж коли почав редагувати через три роки після написання, то він мені здавався геть нікчемним. Таке в мене в останнє десятиліття чи не вперше трапляється. Попереду іще одна така незавершена штука.
♦ Ще не так давно, років двадцять тому, ми оплакували проводове радіо, яке було чи не наймобільнішим засобом зв’язку, донесення інформації у найвіддаленіші закути країни. А сьогодні важко собі уявити українську людину без смартфона в кишені: і вдень, і вночі ми заглядаємо до нього, аби бути в курсі – що діється у світі? Стій: а самотній бабусі на краю обезлюдненого села теж надокучає інформаційна злива? Далеко не в кожної є кнопковий мобільник. А радівце (іще його називали «брехунцем») висіло в кожній хаті!..
18 лютого
♦ А світ кипить. Причини цьому, як на мене, дві: війна в Україні та повернення Трампа на президентську посаду найпотужнішої країни світу. Як же боляче слухати й бачити, що він, Трамп, готовий вести рівноправні перемовини зі світовим терористом, убивцею, одержимим фашистом, який стирає з лиця землі українські міста й села, прагне знищувати українську ідентичність, яка виявляється в культурі, психології, моральності, філософії й антропології навіть. Він подасть йому руку при зустрічі? Він поїде в травні у Москву святкувати «дєнь побєди»? Чи це він, як дехто каже, заманює таким чином путіна в пастку, звідки не буде вороття? Європа клекотить, бо Штати виходять із провідних світових організацій, перекривають шлях вступу України до НАТО, допускають повернення українців у лоно московської імперії… Що це сталося з Америкою? Де шукати правди і підтримки? Чи самій Україні перебирати цей важкий, хоч і почесний, хрест? Переломний час в історії планети.
♦ Хто найдовше прожив з українських провідників, науковців, діячів культури? Нашу націю в світі вважають довгожительною: найяскравіший приклад – кошовий Війська Запорозького Петро Калнишевський помер у неволі на Соловках віком 112 років. А серед письменників? Віктор Міняйло прожив 99, Олександр Сизоненко без тижня 95, Ліні Костенко через місяць сповниться стільки ж – дай, Боже!.. А ось тримаю в руках книжку з назвою «Мені сто років», автор – Петро Одарченко: рівно в сорок років він назавше розпрощався з рідною землею, а помер у віці 102 роки 6 місяців у Вашингтоні. Книга вийшла ще за життя письменника й науковця (Київ, «Смолоскип», 2004, 176 с.). До книги ввійшли маловідомі статті літературознавця, окремі листи, статті про ювіляра. Мою увагу привернув куценький допис «Дитяча мова» – швидше всього першодрук. Про цю особливу лексику я теж колись згадував у короткій замітці про Грінченків «Словарь» (газета «Слово Просвіти», «У пошуках слова значущого»). Одарченко наводить приклад двох десятків лексем дитячої мови – лиш одне слово мені незнайоме, останнє у його списку. Натомість сам я можу додати до його списку ще понад два з половиною десятки слів: базя, баран-буц, бекака, боба, бозя, боля, буба, буцьо, вова, гамати, каки, кика, козя, куця, люлі, мазя, нюні, нюня, піпі, рева, сося, тосі, тупу-тупу, туту, тютя… І це не все. Цю лексику я використовував і в художніх творах.
20 лютого
♦ Дуже пам’ятний день для всіх українців і для нашої родини так само. Одинадцять років тому на Майдані в Києві загинули 107 героїв Небесної Сотні. Цього ж дня російські війська під виглядом «зєльоних чєловєчков» розпочали військову агресію проти України, висадивши десантників у Криму. І в цей же день ми із Світланою проводжали свого сина в Київ для участі в обороні державного суверенітету.
♦ Готуючи до випуску 58-е «Середмістя», виявив, що до прози нема фото, зате є номер телефона, яким я й скористався. Тихий втомлений голос. Я перепитав, чи туди, куди слід, потрапив: «Ви галичанин?». «Покутянин», – відповів Богдан, хоча міг би лиш погодитись, бо й – галичанин. Він єдиний з усіх торішніх дипломантів премії імені В.Портяка, кому я надсилав запрошення до публікації у літсторінці «Середмістя» сайту «Кропивницький: час-time», хто не обізвався. «Десь загубився Ваш лист, вибачте», – сказав він. «У Вас така багата пошта?» – поцікавився я. «Так, є трохи»… І коли продиктував йому свій емейл, аж тоді втямив: це той поет, про якого так прихильно писав в УЛГ Василь Герасим’юк. Й мені аж соромно стало за себе, що я розпитував, чи має він видані книги («Одну поетичну, а рукопис прози має видати журі премії Гончара»). Після розмови я набрав його ім’я у google й на мене посипались його знимки, як з осіннього дерева листя. А я прошу його фото!.. Правда, він дуже швидко реабілітувався – легінь!
23 лютого
(Електронний лист до В.Науменка, засновника і головного редактора журналу «Березіль», Київ) число перше Добрий день, Володю! Щиро дякую за перший цьогорічний випуск «Березоля». Прочитав уже кілька публікацій, зокрема і «нові імпресії та медитації» В.Базилевського, повідомивши про це й Гр.Клочека. Дуже славний часопис ти твориш. Респект редакторові висловить кожен читач, беручи журнал у руки, починаючи знайомитись із дизайном обкладинки… Твоєю знахідкою є публіцистична рубрика, де промовляють очевидці прифронтових та окупованих територій. Берусь читати тривожні строфи Наталки Фурси, «лікарняні оповідки» Світлани Заготової (я з нею знайомий з тих часів, коли вона ще жила у Донецьку й писала вірші російською – тепер у Німеччині й пише українською), а далі спробую осилити «абсолютно некомерційний, навіть експериментальний» роман Галини Пагутяк (уся її творчість експериментальна!)… Хай щастить нам усім, а країні нашій насамперед! З повагою…
24 лютого
♦ Світлана в останні місяці прочитала три товстелезні книги: Стівена Кінга «Під куполом», Івана Білика «Скіфи» й Павла Загребельного «Диво» та «Смерть у Києві» в одному томі. І ділиться враженнями: американець пише захопливо, вигадливо, але не чіпає душу – сторінки й події як ото дитячий комікс переглядаєш; Білик заглиблює в прадавню українську історію, але не зачаровує художністю слова; і зовсім інше Загребельний – і дивовижним фактажем древніх часів, праісторичними знаннями світу, філософською насиченістю, а ще й художнім рівнем письма – така густа стилістика, наче це не роман, а новела на кількасот сторінок.
♦ Ще з минулого року стоїть у краєзнавчому відділі обласної наукової бібліотеки виставка книг Анатолія Ковирьова. Феноменальний цей чоловік з Новоукраїнського району: педагог, багаторічний директор кількох шкіл, уродженець затопленого села під Світловодськом, нащадок російських старовірів, які прибились сюди в середині ХVІІІ століття «для освоєння земель, забраних у Запорізької Січі царським урядом». Три роки тому він писав про себе: «Всього автором написано і видано більше 80 книг». Ось ця фраза насамперед привернула мою увагу. Я знаю белетриста Кокотюху, який видав понад сто книг і його читає вся Україна, але не відав, що і в наших краях є подібний, та чули про нього одиниці… Чому не чули? Та тому, що його книги виходили дрібними (примірників, може, п’ять, може, десять!) тиражами, не мали розповсюджень у книготоргівлі, бо ніяка книгарня їх би не взяла, адже в жодній книзі не зазначено ні видавництва, ні друкарні, ні того ж таки накладу, ні інших даних, що називаються вихідними – тільки рік і місто. Та й поліграфічний дизайн і обкладинок, і внутрішніх сторінок з деякими ілюстраціями – страшне й сумне, як кажуть. Так само і з грамотністю: майже на кожній сторінці по два й більше десятки описок-одруківок… Таке враження, ніби автор тримає в своїй хаті друкарський верстат допотопного типу й, не відаючи ні грана про таке мистецтво як поліграфія, випускає книга за книгою щокожного кварталу.
Але ж погляньте, які тематичні пласти піднімає А.Ковирьов: партизанська діяльність Сидора Ковпака; історія освіти в рідному районі від найдавніших часів до сьогодення; німецька окупація в роки Другої світової на теренах краю; про родину Володимира Винниченка на Новоукраїнщині; героїчне життя глодоського патріота і мислителя, сотника армії УНР Василя Недайкаші; як в Новоєгорівці заснували традиційний волейбольний турнір; книга про життя і творчість діаспорного письменника, повстанського отамана з Глодос Фотія Мелешка та кілька томів його творів; про табір військовополонених червоноармійців на станції Адабаш; про воїнів-афганців району; п’ятиріччя подорожей автора на мотоциклі регіонами СРСР (Карпати, Прибалтика, Азербайджан, Чечня, Новгород, Білорусь, Грузія, Середня Азія, Урал, Ленінград…); про підпілля УПА в селі Рівному; про санаторій «Гусарське урочище»; нарис про двічі Героя соцпраці О.Гіталова… Це лиш частина з тематичного переліку. Дивовижно.
Я ось прочитав кілька видань. Про Винниченка насамперед: дуже хаотично скомпонована книга, але містить багато маловідомої чи й незнаної інформації з родоводу славетного письменника, а ще дані про ексклюзивні джерела винниченкознавства. А «Шталаг305Z» – не що інше, як матеріал для написання художньої повісті про табір полонених. Подібне скажу й про інші зшитки-чорновики… Хай автор вибачає мені такий ракурс. Але я не можу до цих видань ставитись інакше, як до сирового матеріалу. Цікавого, але не обробленого. Врешті й сам Анатолій Іванович зізнається: «Я не претендую на високе звання “Письменник”. Мої книги – дослідження людської долі на різних етапах історії, долі скоріш трагічної, ніж радісної… Головне завдання своїх книг бачив у фіксації, часто відродженні з небуття людських доль, у більшості забутих нащадками…» Так, записане не зникає. Тим більше надруковане. Подяка невтомному літописцю.
м.Кропивницький