Слово рідною мовою – велике діло для України

Перегляди: 178

Мій батько Віктор Делієв (85 років) у минулому вчитель фізики, директор школи, директор технікуму, майстер спорту України з радіоспорту КВ, зараз пенсіонер, написав звернення до українців. Прочитайте, будь ласка!

«Дорогі і милі співвітчизники. Шановне товариство! Вибачте мені, старому, за те, що і я хотів би кричать, плакати, вити від болю за окупацію моєї рідної України. Я вже бачив війну, бачив, як горіли хліби в степах, як горіли заводи – дим від горизонту до горизонту. Я бачив людські нутрощі на гілляці дерева після німецької бомби по обозу з біженцями. Бачив страшенну руйнацію. Я бачив Сталінград у серпні 44-го – жодної цілої будівлі, купи каміння… Жаховище…

Ми були евакуйовані в західний Казахстан, у степ, десь на схід від Сталінграда, останню залізничну станцію… Ми з сестричками ходили в госпітальні вагони на залізничних станціях – носили скибочки кавунів та динь пораненим. Це наша бабуся нас посилала: «Може, і моїх синочків хтось погодує…» – троє її синів були на фронті, мій батько загинув у сорок першому. Мені і зараз моторошно – що я бачив у тих госпіталях: загіпсовані кокони та мумії, розіп’яті на кривих гілляках. Сліпі, без рук та ніг… І сморід від гною та йоду… І всі люди, і військові й невійськові, худющі, виснаженні, у дранті. І скрізь черги: за водою з крану, за сіллю, за хлібом. Як мене не задушили в чергах за хлібом – і сам дивуюсь. І всю війну хотілось їсти: голод, злидота. А от що творилось під час голоду 47-го – по селу пішли чутки: «Хай не бреше Гашка, що діти померли – вона їх з’їла». Їсти мені хотілося і всі шкільні роки, і студентські…

І от тепер я на пенсії вже 24 роки, двоє любих синів з невістками – за дочок, онуки та правнуки як маленькі янголятка – живи та радій. І жив, і радів….

До 2014 року, до початку окупації добрячого шматка моєї України. І в сні таке не могло приснитись. Не приснилось, а сталось. Знов окупація, війна, стріляють, вбивають… На нашу неньку-Україну напав старший брат, коли вона немічна стояла навколішки на Майдані після втечі зрадника-президента. І напав підло, хитро, підступно… На очах людей, на очах всього світу, Європи…

Ні!!! Україна окупована не в 2014 році, а вже майже чотири століття! Цим же старшим братом. Окупант всі ці роки винищував кращих людей, грабував Україну, й особливо жорстоко і послідовно винищувалась мова. І винищив: хіба лише Донбас та Крим розмовляють російською? А Запоріжжя, Харків, Дніпро, Одеса?… А Київ?!

Ще раз про окупантів: їхній основний ідеологічнийдоказ – «мы защищаем русскоязычное население…», при цьому (і до цього) винищуючи українську мову та українських людей.

Чим я, старий, можу допомогти Батьківщині? Посилали з волонтерами вовняні шкарпетки, рукавички, мед… Честь і хвала нашим патріотам та волонтерам: без них чи вистояли б воїни в цій війні.

Я твердо знаю, чим я можу допомогти воїнам. І я, і кожен дід, кожен чоловік, кожна жінка, дитина: ГОВОРІМО УКРАЇНСЬКОЮ! Це корисніше для перемоги в цій війні, ніж «Гради» та «Буки», автомати Калашнікова… Мова – основа нації.

Розмовляймо українською, спілкуймося вдома й на роботі, читаймо!!! Пишаймося нашою мовою: це одна з найдревніших мов! Найбільш багатих мов! Це найлагідніша, найкрасивіша мова світу, от вже дійсно солов’їна мова.

Так, я вже 15 років живу біля дітей, біля Одеси, а тут на 99,99 % все зросійщено. На Трійцю стоїмо з жінкою в церкві у вишиванках, спілкуємось із Богом, така святість!!! Ззаду хтось шепоче: «Чо это за бандеровцы?». Як мене Господь волею моєї жінки втримав від рукоприкладства в святому храмі – і досі не знаю? Тяжко, сумно: боляче за Україну.

Так, тяжко. А як було тим великим українцям, яких просто винищили, замордували, закатували за мову? Як відродить на рідній Україні українську мову? Лише нашими зусиллями!!! Звісно, держава повинна вести перед: має бути суворе, чітке законодавство. І вже дещо є!

Але мова – це щось таке делікатне й тендітне, що не терпить адміністрування, а любить людяність, культуру, шляхетність. Без нас, громадян, волонтерів тут не обійтись.

І останнє. Думка мислителя Карла Маркса: у країні не державною мовою розмовляють лише окупанти, гості та ідіоти. Тож думайте – відбудеться Україна, чи так і будемо під егідою «русского мира» животіти.

Україна відбудеться. Україна вже відбувається. І їй треба допомогти – і словом і ділом. І слово рідною мовою кожного з нас буде великим ділом для України».

Надрукувати