Звичка все влаштовувати на свій смак супроводжує людину впродовж віків. Ось, скажімо, живе в заснованому ним селі чоловік на ймення Яким Лелека. І йому дуже хочеться залишити дітям добру по собі пам’ять. Тоді він називає рідні пенати Лелеківкою. Його син Степан Лелека будує тут велику кам'яну церкву на честь св.Трійці. Усе те вони роблять так, як велить традиція, додаючи власні штрихи.
І ось згодом їхня діяльність стає історією. А потомство починає цікавитися їх вдачею, зовнішністю засновників села, виходячи із їхнього козацького прізвища. Цибаті і довгоносі, як згаданий птах? Поважні, чи дещо набундючені? Фотографія тоді ще не була винайдена, бюстів з них, як, наприклад, в античності, теж не ліпили, описів і парсун з обох ніхто не залишив і лише прізвище навіває певні думки. І де гарантія, що карбований з мармуру «документ» чи наділений усіма печатками папірус не є авторською інтерпретацією? Однак, у будь-якому випадку, усвідомлюємо, що підстави для пошанування козаків Лелек в їхніх нащадків є. Бо осадчі залишили після себе велике поселення з розвиненою інфраструктурою.
Страшне починається, коли приходять чужі люди і нав’язують своє бачення історичних процесів. Власних підстав проявити себе у пізнішого населення немає, а засвітитися самому або й просто отримати матеріальний зиск із чужого доробку, ну, дуже вже хочеться! Потім підростає покоління їхніх послідовників уже з місцевого середовища. Ця культивована пришельцями «еліта» без критичного осмислення на все вже дивиться очима хитрого «носія справжньої культури».
Тримаємо перед очима стару географічну карту Єлисаветгадського повіту, випущену ще сто п’ятдесят років тому. Бачимо на місці сьогоднішньої Новоукраїнки – Павлівськ. Замість Добровеличківки – Ревуцьке, замість Світловодська – Новогеоргіївськ, замість Новгородки – Куцівка. А на місці Долинської взагалі нічого немає. Це щодо сьогоднішніх райцентрів. Тут пішли впереміш різні епохи. Якщо ж звернутися до сільського «космосу», то матимемо ще веселіші чи сумніші, залежні від вашого настрою, контексти. Утім, судіть самі.
Ще за сто років до створення згаданої старовинної карти існувала ще старіша. На ній позначені Тресяги, Вільховатка, Три Байраки, Нестерівка, Степівка, Андрусівка, Плахтіївка. А на пізнішій, карті миколаївської епохи, на їх місці вже розкошують відповідно Новомиргород, Панчеве, Каніж, Варшаць, Шолмош, Чонград, Зимунь. Усе ясно: століття не пройшло марно для колонізаторів, бо з рідних гнізд зігнані тисячі корінних жителів й поселено зальотних. Питомі українські назви витіснені привозними. Ну, то й хто згадає, що колись ті села були твоїми?
А скільки козацьких сіл вимушено прийняли нові найменування при роздачі земель царським клевретам, мабуть, і не злічити. Ерделівки, Пантазіївки, Серезліївки, Камбурліївки, Соколовки, Треповки. І якось враз нові власники скопом перетворилися в благодійників, просвітителів, великих будівничих. Звів пан власний палац або сяку-таку церквицю в закріпаченому селі – і зразу там настали «упоітєльниє в Россіі вєчєра», а він уже найпотрібніша тут людина. За радянського часу появилися Ленінки, Ульяновки, Ворошилівки.
Скажете, що так було колись. Але почитаймо одне з чисел найофіційнішої обласної газети (тоді це було «Народне слово» під редагуванням В.Бажан), в якій розповідається про релігійне пошанування Миколи Іскрівського. Цей чоловік був прилучений до лику святих за його подвижницьку діяльність. Честь і хвала таким неординарним людям – ясновидцям, чудотворцям і цілителям. Але читаємо далі. Найповніше він, під ідейним впливом Іоанна Кронштадтського, проявився в селі Іскрівці нинішнього Петрівського району нашої області при храмові, до спорудження і освячення якого ніби приклався ще один новітній святий – російський імператор Микола ІІ. Між тим, у тій статті часто і зовсім недоречно вживалися словосполучення «Єлисаветградська єпархія», «Єлисаветградська губернія», яких ніколи і ніде в світі не існувало. Свідомо чи по «нєдомислію» вводилася така неправдива інформація, нехай залишається на совісті автора. Слід лише нагадати, що теперішній Петрівський район та село Іскрівка у ньому, в часи Миколи Іскрівського входили до Криворізького повіту Катеринославської губернії, а не до якоїсь «землі Єлисаветградської». Чому раптом засвітилися в газеті ці нашвидку придумані «єлисаветградські» структури? Усе пояснюється просто: останнім часом тут активізувалися промосковські симпатики, які під виглядом відновленням «історичної» назви обласного центру протягують ідеї так званого «руського міра».
Цікава оповідь у тій публікації про участь в такій богоугодній справі останнього російського імператора, котрий, чи то сам заплатив за землю, чи викликав «на килим» якогось пана Віктора, що заломив за неї несусвітню ціну. Особливо зворушливо на такому тлі звучить надто сумнівна подробиця, що в нашому напівзабутому степовому селі на Криворіжжі початку ХХ століття, мабуть, інкогніто, побував при освяченні церкви, переодягнений у мужицький одяг, сам цар-батюшка. У чому ж він був – в армяку і лаптях, чи, щоб не впадати в очі місцевим, в українській свитці й намазаних дьогтем чоботях? У що був одягнутий його почет, чи, може, цар був сам? І, зрештою, навіщо імператору той маскарад? Щоб супостати-революціонери його не вирахували?
Року народження, справжнього прізвища святого Миколая Іскрівського, позацерковних подробиць його життя ніхто не знав і не знає до сьогодні. І не хоче знати. Навіть автор статті. Але пам’ятає побутовий епізод з якоюсь безіменною дівчинкою, яку Миколай наставляв на путь істинний після крадіжки нею 5 рублів у такого ж невідомого діда. Інші незручні деталі з життя святого навіки поглинуті незворотнім часом.
Є запитання й такого плану. Мученик Миколай, убієнний, як трактує стаття, або червоними, або махновцями. Але більшовики на той час (2 жовтня 1919 року) були дуже далеко: вони всі рятували червону Москву від денікінських полків у районі Курська, Воронежа й Тули. А махновці після надзвичайно кровопролитних боїв з денікінцями 27 вересня під Перегонівкою в сучасному Голованівському районі, здійснювали свій знаменитий супермобільний рейд до Гуляйполя, де опинилися вже 7 жовтня, подолавши більше 400 кілометрів. Чи ж до священника з невеликого села їм було? Якщо, звичайно, той не поливав їх, сидячи на дзвіниці, з кулемета задля захисту «бєлого дєла». Бо край, нагадуємо, тоді був під слащовсько-денікінським впливом і юрисдикцією.
Хтось запитає, а до чого тут перейменування? Елементарно, Ватсоне. У частому повторенні якогось слова чи терміну, наприклад, «єлисаветградський», ховаються гіпнотичні можливості. Недарма ж один новітній божок, сучасник Миколая Іскрівського, казав, що ідея стає матеріальною силою, коли оволодіває масами, які, раптом (чим чорт не жартує?), та й загоряться ідеєю-фікс знову наділити наше місто траченою міллю і цвіллю назвою.