У Кам’янці збиралася Європа

Перегляди: 403

У селі Кам’янці Новомиргородського району понад сто років тому встановлені два оригінальні пам’ятники, подібних яким важко знайти у наших краях. Виготовлені вони з місцевого граніту. На лицьовій стороні першого написано: «Парфеній Іосиповичъ Воропай. Родился 7 сентября 1840 г. Скончался 29 марта 1915 г. Мир праху твоему». Композиція другого складається з символічного обрізаного дерева з хрестом угорі, перевитого рушником з українською вишиванкою. На постаменті напис – «Василий Воропай. Родился 2 августа 1892 г., умер 28 мая 1911». Угорі епітафія: «Тише. О жизни поставлен вопрос, больше не надо ни песен, ни слез. Киев, вдова де Векки». За двома давніми монументами прихована незвичайна історія села.

СИН МОЛДАВСЬКОГО БОЯРИНА

Важко повірити: звичайне українське село на Великій Висі – рідкісний конгломерат кількох європейських держав та народів. Свого часу археологи при розкопках поблизу села виявили разом із залишками трьох поселень Черняхівської культури ІІ-VI століть н. е. скарб з 210 російських монет 1730-1790 років. Здавалося б – що тут дивного: у деяких розкопках на території області траплялися знахідки монет часів Римської імперії дохристиянського періоду, причому їхня кількість вимірювалася тисячами. Все це так. Але кам’янський скарб – особливий, досі не вивчений. Навіть побіжних даних досить, щоб розкрити неймовірну історію села.

…У кінці 1730-х років син молдавського боярина Тихона Булацеля Варлам – молодий шукач гострих почуттів – перебрався у Російську імперію, прийняв її підданство і записався до російського війська. Нагода показати себе у військових баталіях випала дуже швидко: 1736 року розпочалася чергова війна між двома імперіями – Російською та Османською. Юний військовий талант проявив себе на полях битв з найкращого боку. За короткий проміжок часу він вже мав нижній офіцерський чин, здобув повагу командирів. Кар’єра Варлама Булацеля так стрімко просувала його вгору, що за якихось десяток років він був уже полковником, мечем і багнетом виборов собі право на одержання дворянства. Воно давало величезну пільгу стати власником значних земельних наділів. Один з них полковник Булацель одержав у Чигиринському повіті Київської губернії на правому березі Великої Висі неподалік Новомиргорода. Маєток, заснований там, Варлам назвав своїм прізвищем – Булацеля.

Минуло кілька років і маєток перейшов у спадщину до сина Варлама – Григорія. Він виявився спритнішим: маючи звання полковника, був призначений помічником генерал-губернатора Катеринослава. Як представник родового герба Булацелів, Григорій володів безмежними земельними наділами на території Півдня України. У Причорноморських степах він заснував ще одну Булацелю (сучасний Арбузинський район Миколаївської області). Варто відзначити, що рідний брат Григорія – генерал-майор Ілля Булацель, так само з розмахом розгорнув господарську діяльність на Слобожанщині, облаштувавши там маєток з назвою Булацелівка.

Булацеля на Висі бурхливо розвивалася. На початку ХІХ століття біля слободи виникли інші поселення. Невдовзі вони злилися в один населений пункт під назвою Кам’янка. Подібна реорганізація викликана була комерційною діяльністю Григорія Булацеля. Недалеко від Кам’янки було виявлено родовище каоліну та лабрадориту, гранітні кар’єри приносили наступним поколінням господарів Кам’янки величезні прибутки. Адже жовта каолінова глина служила сировиною керамічного і гончарного виробництва, з неї виготовляли палену цеглу, дахову черепицю, глиняний посуд. Чистий каолін йшов на виготовлення порцелянових і фаянсових виробів. Сировина, добута біля Кам’янки, користувалася величезним попитом на ринках Новомиргорода, Златополя, Чигирина, Смілої. Вона й сприяла економічному розвитку Кам’янки. На середину ХІХ століття у селі було 104 двори з 570 жителями. Але це був ще далеко не вищий щабель досягнень Кам’янки.

ФРАНКО – АНГЛІЙСЬКО – УКРАЇНСЬКИЙ РОДОВІД

…У той час, як дворянський рід молдавського походження Булацелів пускав міцне коріння у благодатну землю над степовою Виссю, з далекого зарубіжжя «на ловлю счастья и чинов» (М. Лермонтов) в Україну прибув черговий любитель пригод. Ним був представник шведського графського роду Стенбоків, ім’я якого історія не зберегла. Цей давній рід започаткований 1205 року шведським державним радником Іонсом. Його нащадок у 11 коліні Олаф Арфведсон був членом уряду початку XVI століття, першим прийняв прізвище Стенбок, син Густав п’ять разів був послом у Данії, дочка Катерина – третьою дружиною шведського короля Густава Вези, онук барон Густав 1612 року уклав мир з Данією після багаторічних війн між обома державами. 1651 року Стенбокам був наданий графський титул. Одна з гілок нащадків роду перебралася до Естландії (сучасна Латвія, Естонія), отримавши привілеї від російського царя.

Паралельно Стенбокам, у межах Російської імперії з’являється англійський шляхетський рід Ферморів, що мав європейське коріння. Від нього походить низка української та російської шляхти. Династія Ферморів існує на берегах туманного Альбіону з XVI століття, її започаткував Віллім Фермор. У нього було двоє дітей – Віллім Георг та Сара Елізабет. Хтось з їхніх нащадків і опинився у володіннях російської імперії, на землях України. Доля поріднила обидва роди: єдина дочка графа Фермора вийшла заміж за сина одного з Стенбоків. Так на вільних козацьких землях заснувався новий рід потомственних англо-шведських аристократів на прізвище Стенбок-Фермор. На світ з’являються діти уже з слов’янськими іменами – Іван, Володимир, Яків. Вони стають повноправними громадянами іншої країни, хоча за давньої середньовіковою традицією зберігають подвійні прізвища. Дворянські роди Станбоків-Ферморів були внесені до дворянського реєстру Херсонської губернії, мали величезні земельні наділи на теренах України, зокрема у цій губернії.

Володимир Станбок-Фермор довгий час був предводителем губернського дворянства, депутатом 2-ї та 3-ї Державних Дум Російської імперії від Херсонської губернії. Також депутатом 3-ї Думи був Іван. Своєрідна пам’ять про графський рід Стенбоків-Ферморів зберігається у будівлі Новомиргородської лікарні, спорудженої єлисаветградським архітектором Яковом Паученком на власні кошти поміщиці Ганни Дмитрян у 1913 році. При її будівництві фундамент вготовляли з тесаного граніту, який брали з урочища Габоровка, розташований біля Кам’янки. Кар’єр належав графу Стенбоку-Морхотському.

КУРСЕЛІ НА ВЕЛИКІЙ ВИСІ

…Є у кількох західних країнах адміністративно-територіальні одиниці з соціально-економічним устроєм спільного життя людей, заснованого на усуспільненні майна і праці усіх її членів. Назва їх – муніципалітети або комуни. (Не плутати з колишніми колгоспами у СРСР, хоча корінь у обох визначеннях спільний і походження схоже). До нашої теми мають стосунок шість таких поселень у Франції, по одному у Канаді та Бельгії. Всі вони носять однакову назву – Курсель. Це невеликі населенні пункти на зразок українських хуторів чи сіл. Вони різні за розміром і кількістю населення. У одних муніципалітетах проживає десяток-півтора осіб, у інших сягає за п’ятсот. ( Винятки – найбільші муніципалітети Франції: Париж, Марсель, Ліон). Четвертою країною світу, де теж існував Курсель, була Україна, Чигиринський повіт, на березі Великої Висі. На військово-топографічній карті Київської губернії 1869 р. вона чітко позначена – Курсель.

Курсель потрапив на колишню Київщину не випадково. Назву рідного села, у якому народився і виріс, приніс з собою з берегів Сени нащадок губернатора Нової Франції (Канада) Даніеля де Ремі де Курселя. Справжнього імені цього молодого француза, який за традицією тих часів залишив безперспективну батьківську оселю і пішов шукати кращої долі у війську Російської імперії, історія не зберегла. Там приймали всіх бажаючих – своїх боєздатних чоловіків не вистачало, а війни держава проводили безперервні. Розповідати про долю курсельського добровольця не варто: вона повторює шлях молдованина Булацеля і шведо-англійця Стенбока-Фермора. Такі самі битви, подвиги, звання. Так само колишній мсьє Курсель став Карлом Федоровичем, дослужився до секунд-майора, а головне – став одним з перших у російській армії кавалером найвищого на той час ордена Святого Георгія IV класу К., одержав дворянський титул, земельний наділ. Далі – маєток Курсель, тисячі кріпаків, щасливе і привільне життя на квітучій українській землі. Пізніше Курсель об’єднають з Новоселівкою, Булацелею та сусідньою Панкратівкою і назвуть Кам’янкою. У селі одну з околиць (куток) й тепер називають Виселки.

На закінчення кілька слів про Парфена Йосиповича Воропая, чиє прізвище викарбувано на граніті пам’ятника. Він – нащадок запорозьких козаків, які одними з перших поселилися у Новоселівці-Курселі. Парфен Йосипович не мав високих чинів і титулів – він був лиш слугою графа Юрія Стенбок-Фермора, сина Володимира Стенбока-Фермора, предводителя Херсонського дворянства, депутата Держдуми, коріння якого проросли у Швеції, зміцніли у Англії, закріпилися у родючому ґрунті на берегах Великої Висі. Роду Воропаїв довелося немало побачити і пережити на своєму віку: жахи і безглузду Жовтневу революцію 1917 року, яка на довгі десятиліття встановила узурпаторську комуністичну владу, українсько-більшовицьку війну 1918-1921 років, голод і знущання над селом у 20-30 роки ХХ століття, кровопролитну 2-у світову. Та незважаючи ні на що, Воропаї, як і всі жителі сучасної Кам’янки, перебували у вирі бурхливого селянського життя, без якого неможливе ніяке громадське суспільство. У сучасній Кам’янці проживає немало продовжувачів роду.

Юрій Матівос

Фото: пам’ятник на могилі П. Й. Воропая; річка Велика Вись; карта 1869 року; будинок Стенбок-Фермора у Лахті (Фінляндія); монета 1790 року, знайдена біля Кам’янки; лікарня у Новомиргороді, фундамент якої виготовлений з граніту Стенбоківського кар’єру.

Надрукувати