Факти свідчать, і ні науковці-історики, ні філософи, не заперечують, що українська нація впродовж століть живе, діє і розвивається всупереч.
Всупереч війнам і окупаціям, всупереч голодоморам, всупереч репресіям щодо кращих її синів і дочок, всупереч оббріхуванню, всупереч вивезенню десятків тисяч дбайливих господарів у Сибір, всупереч радянізації і обпоюванню червоною ідеологією, всупереч стиранню совісті й пам’яті. І ще десятки чи й сотні всупереч. Нинішня війна не стала винятком. Про багато важливих аспектів – героїзм, сміливість, подвиги, волонтерство сказано і написано багато. А як вистояти людям, які втратили часто своїх найрідніших, все майно, житло і навіть родинні фото, як їм не просто не зламатися, а знайти у собі силу стати на ноги і приносити користь собі і людям? У більших містах їм легше знайти роботу, реалізацію власних навиків і здібностей. А тим, хто опинився в сільській місцевості?
чного тоталітаризму не припиняв творити націю. Що ж такого є у серцях цих людей, що дозволяє їм зберегти себе і давати підтримку іншим? Як резонувало воно із тими, хто був вигнаний війною, відірваний від свого кореня?
«Ми не відчували, що ми чужі…»
Оля і Роман Тарасенки жили у селищі Борова Ізюмського району, що на Харківщині. Оля працювала у швейному цеху, а чоловік її, який має здібності і навички багатьох прикладних професій, вирішив організувати власну справу – свинячу ферму. Українці люблять свинину і сало здавна. Відомий цікавий факт: науковці на стіні Софіївського собору, якому майже тисячу років, знайшли напис нашого далекого предка, який просив Бога зберегти від хвороб його порося.
Тим більше, в останні десятиліття, статистика свідчила, поголів’я худоби в Україні стрімко зменшувалось, тож, Тарасенки сподівалися: попит буде. Не все вдавалося відразу, траплялися втрати й негаразди. На початку 22-го року їхня справа тільки-тільки пішла в ріст. Сто голів свиней мали дати добрий приплід і відчутний прибуток. Надії на нього перекреслила війна. І взагалі змінила спокійне життя родини. Їхній донечці Вероніці тоді було лише п’ять років, синові Андрієві трохи більше десяти. Виїздити Тарасенки вирішили не відразу, сподівались, що той жах вдасться швидко зупинити. Їхнє селище оточили російські війська, мобільний зв’язок зник. Від обстрілів ховалися з дітьми у погребі. Але в один момент, коли залізні двері їхньої схованки відірвало вибухом, вирішили – треба виїздити.
Куди? Сестра Романа уже виїхала у Західну Україну, запрошувала і їх. Із селища виїздили колоною. Це був квітень. Дехто з їхніх односельців залишилися в Дніпрі, а Тарасенки прямували до Кропивницького, де живе племінниця Романа. Перепочили у неї, потім на короткий час знайшли прихисток у дитячому таборі, аж поки через інтернет не зв’язалися із Аджамською громадою – чи є місця для переселенців? Їм відповіли, що чекають.
– Родина Фіртичів – Інна та Славик – надали нам тимчасове житло, – розповідає Оля. – Звичайна хата, але там зробили невеличкий ремонт і люди принесли усе необхідне для життя – від елементарних меблів до дитячої іграшки і ложечки. Я не можу без сліз згадувати, яку доброту, підтримку й співчуття ми зустріли серед цих простих сільських людей. Нами опікувалися соціальні працівники, але й аджамці – сусіди й не тільки – приносили і консервацію, і посадковий матеріал, щоб посадити город, і одяг для дітей. Ми не відчували, що ми чужі.
Тарасенки намагаються своїм новим (чи тепер уже й ні?) односельцям відповідати тим же. Оля на перших порах взялася доглядати одну стареньку. Роман, який на всі руки майстер – знається і на будівництві, і на техніці, і на сільському господарстві багатьом допомагав виконувати різні роботи. Сім’я Чумаченків – Віктор Володимирович та Людмила Борисівна подарували їм хатину. Тепер мають власну, тримають поки невелике господарство – курей, купили курчат. Є вже у них в Аджамці друзі, знайомі, навіть хрещений хлопчик.
Міркують над тим, щоб відродити ферму, як у Боровій, бо там уже від неї нічого не зосталося.
«І для діток, і для хворих. А ще це просто смачно. І красиво»
Якщо ви завсідник Інстаграму, можливо зустрічали дві симпатичні вишеньки, як у дитинстві дівчатка вішали на вуха замість сережок, у колі напису «Смачні традиції. Крафтові солодощі». Так Наталя Іллічова рекламує свою продукцію: пастилу, фріпси, зефір, варення, запаковані у красиві коробочки із малюнками у стилі Петриківського розпису.
Наталя Іллічова та її чоловік Валерій Черевань – переселенці із Миколаєва, які у селі Соколівка відкрили свою невеличку фірму. «Мабуть, цією ж справою займалися і у своєму припортовому місті» – майнула думка, коли познайомилась із цією елегантною жінкою.
А виявилось – усе зовсім інакше.
Обоє вони закінчили Одеську морську академію, і багато років пропрацювали у Миколаївських портах: Наталя займалась технічним наглядом за станом причалів у державному порту, чоловік був заступником директора з будівництва одного з приватних портів. Жили спокійно й розмірено, мали вже авторитет і певні статки. Хотіли придбати комфортніше житло і якраз напередодні війни вклали усі заощадження у будівництво. Тепер воно зруйноване. Як і зруйнованим виявилось їхнє звичне життя, бо Миколаїв у перші тижні війни тяжко потерпав від обстрілів. Була думка пересидіти на дачі, але вона у них у напрямку Херсона, ще ближче до окупантів.
. Кілька разів потрапили під обстріли і після цього вирішили виїздити. У їхніх друзів у Соколівці був будинок, там Наталя та Валерій і зупинились.
У селі їх зустріли привітно. Якраз був Великдень 22-го року. І хоч війна, це традиційне для українців свято вона відмінити не могла. Люди ділилися із приїжджими святковими стравами, зносили все необхідне для життя. Наталя каже, що згадуючи ті дні, у неї завжди сльози зворушення на очах.
Перший час вони були певною мірою розгублені і не знали, чим займатися. Але прийшло літо і у саду, яким був оточений будинок, де вони поселились, почали дозрівати фрукти. Їм треба було давати лад. Тим більше, для них це була звична справа, адже на їхній дачі на Миколаївщині теж ріс чималий сад і вони мали свою сушарку. Тож і тут почали сушити фрукти, виготовляти пастилу, фріпси, роздавали їх сусідам, родичам.
А потім Наталя прочитала, що Гончаренко-центр запрошує взяти участь у проєкті «Нові можливості для жінок». Каже, пішла заради спілкування. А там навчали, як започаткувати власну справу, давали конкретні завдання. Наталя взяла участь у конкурсі грантів від фонду із Естонії. І виграла його. Тож відкрила ФОП і за грантові гроші придбала морозильну камеру для зберігання фруктів.
Паралельно Наталя займалася арттерапією, захопилася Петриківським розписом. Тож тепер окремі ексклюзивні замовлення вона сама оформляє у його стилі.
– Чоловік спочатку не вірив, що з цього щось може вийти, – розповідає Наталя. – Ми дуже любили свою професію. Навіть за вечерею часто обговорювали виробничі проблеми – про порти, кораблі, швартови. А тут – пастила, варення, зефіри…
Але з часом Валерій став незамінним помічником – він і постачальник, і комунікатор.
– Без нього нічого не було б, – констатує Наталя.
У них є продукція виготовлена без додавання цукру, технологія дозволяє без консервантів і барвників зберігати усі природні вітаміни і мікроелементи. Вона дуже корисна для дітей, просто незамінна для хворих на діабет.
Тим більше «Смачні традиції» постійно удосконалюються, Наталя вигадує нові рецепти. Наприклад, абрикосове варення із додаванням агрусу і парасольок кропу. Пробували таке?
«Смачні традиції. Крафтові солодощі», хоч і мають свого споживача, але тільки починають завойовувати ринок.
«Діти грали те, що пережили…»
– Ми, як приїхали у Новгородку, – я, донька і півторарічна онучка, дали нам кімнату 13 квадратних метрів – два ліжка, шафа, тумбочка. Я сіла на ліжко й плачу. Що далі робити? Як буде? – так згадує свої перші дні після приїзду з Краматорська Наталя Сторожук.
Тут, у селищі Новгородка – великий гуртожиток, де мешкають близько пів тисячі переселенців із Донеччини, Луганщини, Харківщини, Херсонщини. Як каже пані Наталя, тут рідко чути сміх. За кожними дверима – своя трагедія.
Але діток тут чимало. А Наталя Вікторівна – колишній художній керівник Палацу культури Новокраматорського машинобудівного заводу. Спочатку почали виготовляти з дітьми всілякі поробки, дрібнички, малюнки. Напередодні Дня захисту дітей Наталя Сторожук звернулася у селищну раду з пропозицією провести свято. Завідуюча відділом культури, молоді та спорту Лілія Бойко підтримала її ініціативу. З часом переконалася, що Наталя Сторожук уміє і любить працювати з дітьми і з 1 вересня пані Наталя уже офіційно стала керівником гуртка декоративно-прикладної творчості.
Та у цьому гуртку діти почали і співати, і танцювати. Незабаром виступили з першим концертом, а вже через рік з першою виставою – казкою «Як віслючок щастя шукав». Так поступово і склалася студія «Творчі». І вже як театральна студія на новий рік показали виставу про святого Миколая. Потім були «Вовк та семеро козенят», мюзикл до Дня матері.
Тепер у Новгородці під керівництвом Наталі Сторожук діє і аматорський театр малих форм «Камертон». У виставах беруть участь діти від чотирьох років, як онучка Наталі Амелія, до двадцятисемирічних. Знаковою для них стала вистава за твором Лани Ра «Війна, я закреслюю тебе». З нею вони минулого року отримали диплом 1 ступеню фестивалю «Театральна весна». А цього року стали третіми цього ж фестивалю із виставою «Діти повітряних тривог» та отримали диплом ІІ ступеню фестивалю «Хочу на сцену!», який проводиться онлайн.
– Я намагаюся вишукувати різні можливості, щоб діти могли показати себе, для них це дуже важливо, – розповідає Наталя. – Вистава «Діти повітряних тривог» – про війну, тема важка. Але діти ставляться до неї по-дорослому. Вони самі пережили це.
Родина Сторожуків реалізовує свої таланти, знання, навички досвід, даруючи іншим радість творчості, піднесення душі. Чоловік пані Наталі Юрій, який все життя займався спортом, брав участь у проєкті «Давай, грай!», що спонсорувався футбольним клубом «Шахтар», нині – в.о. директора дитячо-юнацької спортивної школи «Колос», донька Мілена – теж працює в центральному Будинку культури селища, вона співає з дитинства. Минулого року брала участь у відбірковому турі Всеукраїнського фестивалю «Червона рута», потрапила в резерв.
Мрія родини Сторожуків – повернутися в рідне місто.
* * *
Бог дає кожній людині вибір. Можна плакати над власною долею (і часто небезпідставно!), ображатись на весь світ, зневажати оточуючих, а можна дарувати їм співчуття, співпереживання, намагатись допомогти тим, кому не легше, ніж тобі, долаючи труднощі і перешкоди, реалізовувати ті таланти й любов, які дарує кожному Всевишній. Мабуть, у цьому і криється наше всупереч.
Світлана Орел
На фото: молодші Тарасенки на власному подвір’ї; Наталя Іллічова у цеху; Наталя і Валерій; юні театрали
Ця публікація була підготовлена в рамках проекту «Посилення стійкості медіа в Україні», який реалізується Фондом Ірондель (Швейцарія) та IRMI, Інститутом регіональної преси та інформації (Україна). Фінансується Фондом «Швейцарська солідарність» (Swiss Solidarity). Висловлені погляди є виключно поглядами авторів і не обов’язково відображають позицію ФОНДУ ІРОНДЕЛЬ або IRMI.