Посеред цьогорічного квітня ювілейний день народження відзначає Марія Лебідь. Журналістка, яка усе своє творче життя віддала нашому обласному радіо і телебаченню. Відкрита, небайдужа, людяна, її з любов’ю і повагою називали радіоМаша. Яким був її шлях у журналістику, хто став авторитетом і вчителем, які спогади залишилися про роки роботи, що хотілося б побажати юним колегам – про все це ми попросили розповісти шановну ювілярку.
«Мене доля звела із Кіровоградщиною ще після закінчення школи. Хоча я народилася на Одещині, але вступати до університету приїхала тоді ще до Кіровограда, щоб не розлучатися з подругою-однокласницею. Чесно кажучи, не мріяла бути учителем, але за компанію поїхала. Подруга провалилася, а я пройшла по балах, але дивно, – не виявила себе у списках. Поцікавилася чому, мені відповіли, що я з іншої області, тож працювати тут не буду, тому замість мене взяли місцеву з нижчим балом. Я приїхала без батьків, тому не змогла тоді себе захистити, мої оцінки давали мені можливість пройти в Одеський університет, але документи мені віддали лище 26 вересня. Час був втрачений, я повернулася додому і мене директор школи запросив вести чотири молодших класи у сусідньому селі. Наступного року без проблем вступила до ОДУ, але перейшла на заочне навчання і повернулася у школу. Викладала українську три роки, зрозуміла, що школа – не має, перейшла на стаціонар, а на п’ятому курсі мені ще до написання дипломної роботи запропонували вести радіопрограму в Ульянівці, тепер Благовіщенське. Там працювала мого дядька дружина, і вже там я познайомилася з кіровоградськими радійниками, співпрацювала з ними. Тоді завідуючим відділом новин був Олексанедр Павлович Шкабой, він запропонував мені роботу.
Я приїхаа у місто весною 1980-го року. Досі із теплотою і вдячністю згадую Олександра Шкабоя. Він навчив професії багатьох початківців. Це був учитель з великим серцем, який терпляче і дуже мудро вчив нас не лише журналістики, хоча сам не мав університетського диплома. Він вчив професійної етики, я б сказала, вищої міри людяності, порядності, найкращим людським якостям, які мав сам. Шкабоя досі згадують найтеплішими словами, ті, хто під його керівництвом починав працювати у радіожурналістиці.
А обласне радіо було об’єднане з телебаченням, тому Олександр Шкабой з часом навчив писати короткі сюжети, а пізніше уже генеральний директор Іван Михайлович Венжик підштовхнув працювати у прямому телеефірі.
Це тоді для мене було просто маленькою катастрофою, я дуже боялася студії, камер, начисто забувала підготовлені запитання і просто плакала на перших ефірах, бо від стресу пропадав голос і я не могла навіть представити свого гостя. Але мудрі колеги заспокоювали і вчили не здаватися. Пізніше я так само вчила молодших колег. А прямі ефіри для мене стали просто професійним задоволенням, особливо, коли стосувалися гарячих комунальних тем.
Я вдячна сьогодні головному редакторові обласного телебачення Володимиру Олексійовичу Кобзарю. Він досі з нами, слава Богу, він був дуже принциповий, особливо щодо правопису. Але багато чому навчив. Я вдячна усім, з ким пощастило працювати, і колегам журналістам – Віталію Семеновичу Ципіну, Світлані Мусіївні Павлюк-Мороз, Галині Харитонівні Лопушенко, дикторам Миколі Левандовському, Людмилі Капустіній, усім, хто підказував, допомагав, підтримував. А ще режисерам Лілії Володимирівні Верещагіній, Людмилі Георгіївні Сохранній. Це була гарна школа не лише журналістики, але й творчої спільної роботи. Це були люди, як створили телебачення області.
Я дуже любила свою роботу і ніколи не пошкодувала, що присвятила їй своє життя. І вдячна долі, що звела мене з тисячами прекрасних, мудрих, творчих, неймовірно цікавих людей, які ставали героями моїх програм. Я досі пам’ятаю кожного з них, зберігаю усі програми, які разом із ними створила. Я зараз тимчасово живу у США, у рідних, навчаю української мови їхніх дітей. Знайома з багатьма тутешніми американцями. Це звичайні прості люди, які дуже співчувають українцям. Але і по-доброму нам заздрять, що ми такі вперті, мужні, винахідливі і не здаємося.
Професія мене навчила співпереживати, співчувати і завжди в усьому намагатися допомогти людям. І жодні нагороди і відзнаки у моїй професії не зрівняються зі словами людей, які знають твоє ім’я, бо твої слова колись запали їм у душу.
Професія журналіста це, напевне, як еліксир, який не вичерпується з часом. Я і зараз тут шукаю цікавих людей, дивовижні життєві історії, які хотілося б розповісти, як повчальні. Можливо, коли повернуся додому, запишу їїх обов’язково. А ще обов’язково посаджу сад, щоб радував плодами наших наступників
А початківцям я б порадила постійно вчитися, бо нині шалена конкуренція, вдосконалювати майстерність, любити свою професію і не зраджувати їй ніколи. Нехай їм щастить знайти себе і стати не просто журналістами, але особистостями у сучасній журналістиці».