Андрій Райкович: «У любові жінці слід клястися один раз. І місту. І державі»

Перегляди: 683

Напередодні Дня міста ми, як правило, згадуємо про його історію. На цю тему написано цілі томи, зроблено багато відкриттів, ми й досі переосмислюємо своє непросте минуле.

А що ми знаємо про життя і становлення нашого голови міста? Який внутрішній шлях він пройшов як людина, як підприємець, як управлінець, як українець, як християнин? Сьогодні багато публікацій і розмов про цифри, бюджети, проєкти, фінансування. А які внутрішні важелі рухають головою Кропивницького, від якого значною мірою залежать чимало процесів міського життя?

Сьогодні – розмова про початки – родину, батьків, вибір життєвого шляху і перші професійні кроки.

«Синок, дивись, не підведи!»

– Андрію Павловичу, розкажіть про своїх батьків, родину, дитинство.

– Мої батьки уже у вічності, але пам’ять про них – найсвітліша. Наш рід – із села Березівки Долинського району. Мій дід Матвій ще під час Першої світової війни потрапив у полон і йому це пригадали у 37-му, коли за доносом арештували. Звинуватили його у підриві економіки. А підрив той полягав у тому, що він не хотів брати заробітну плату облігаціями, як тоді було поширено. У діда на той час росло уже семеро дітей і він казав, що діти ж облігації не їдять. Дали йому десять років, які він повністю відбув, повернувся додому і прожив ще майже десять років. Його двоє старших синів воювали на фронтах Другої світової, були офіцерами. У нашому обласному архіві є справа мого репресованого діда – я знайомий з нею.

Батько мій був призваний до армії уже після війни, потрапив у флот, де тоді служили п’ять років. Службу проходив у Таллінні, там і познайомився з моєю мамою. Вона росіянка. І у родині у нас панувала двомовність. Мама працювала вихователькою дитячого садка, батько – шліфувальником колін– валів.

У Естонії вони побралися і я народився там, а потім ми переїхали у Долинську, у родинні місця батька. Тут я й зростав, ходив до школи.

– Як ви обирали професію? Що впливало на цей вибір?

– У юності я захоплювався радіоспортом, мені дуже подобалась радіоелектроніка. Серйозно був налаштований вступати у Київське військове училище зв’язку. Але у військкоматі виявили якийсь недолік у моєму здоров’ї. Виправляти його не було вже часу і я вступив у наш КІСМ, де отримав інженерно-енергетичну спеціальність.

– І як звалася ваша перша посада?

– Майстер дільниці пересувної механізованої колони Долинського сільгоспу. Добре пам’ятаю і свого першого наставника – кавалер ордена Слави Микола Сичов, вимогливий, але справедливий. Якийсь час також працював ближче до своєї спеціальності – головним енергетиком Долинського птахокомбінату. У моїй трудовій біографії є й момент, яким мені зараз деякі люди докоряють.

– І що це?

– Один рік я працював інструктором Долинського райкому Компартії. Тоді не можна було відмовитись від такої пропозиції, але паперова робота у кабінеті, на відміну від спілкування з людьми, мене дуже пригнічувала. І допоміг мені ваш колега, журналіст, Михайло Федоров.

Слід сказати, що на той час Долинська районна газета мала великий авторитет, тодішній редактор Антоненко умів проявити свою позицію і відстояти незалежність. Я дружив з Михайлом. І коли постало питання призначення нового директора Долинського хлібокомбінату, саме Михайло Федоров, знаючи про мої паперові муки, підказав першому секретареві мою кандидатуру.

А її треба було ще й затвердити у міністерстві. Я дуже переживав, перечитав купу книжок, та однак хвилювався. Але міністр, дуже поважна і заслужена людина, познайомившись із моїми паперами, характеристиками, сказав одне: «Синок, дивись, не підведи!»

Мені тоді було 29 років. І ті слова так запали мені в серце, що й досі для мене найстрашніше – підвести когось, пообіцяти і не зробити.

– І як? Не підвели?

– Долинський хлібокомбінат був на той час одним з найбільших і технологічно найоснащеніших підприємств в Україні. Середня кількість працюючих на таких переробних виробництвах – десь 200-300 чоловік. Я багато там навчився і здобув неоціненний досвід. Перехід на посаду директором Долинського птахокомбінату уже став черговим професійним підвищенням.

Світлана Орел

(Далі буде)

Надрукувати