Не все одно

Перегляди: 194

У час, коли говоримо про наших захисників, ці думки від Уласа Самчука з його есею "Нарід чи чернь?» (1941) видаються дуже важливими. Вісімдесят років пройшло з тих пір, а вони свою актуальність не втратили.

– На кожному кроці наших трагічних буднів у першу чергу бачимо чорним по білому писане: Хто ми? Нарід чи чернь? Нація чи маса?.. Організована, свідома, вигранена збірна одиниця, чи юрба без'язиких і безликих постатей? І дати на це одразу, без вагань виразну відповідь ми тоді — вагаємось. — Часопис «Українське слово», ч. 53 (53) від 9 листопада 1941. Київ

– Що це таке — людська гідність? Чи це щось подібне на мішок картоплі, чи на порвані чоботи? Не всім ясно. Що таке — національна свідомість і для чого її можна практично вжити? Також не кожному вміщується в голові.

– Почувати себе людиною, почувати себе тим, як ще колись казали, першим творінням Найбільшого Творця, почувати себе свідомим у всіх своїх вчинках та поступованнях — ось основна заповідь людини-европейця. Зламати цю заповідь — значить зламати самих себе, це значить втратити основний стрижень буття, це значить перекреслити своє моральне обличчя.

– Не важно, до якого класу належить порядна творча свідома людина. Важно, щоб вона такою була. Бо коли привілейований той чи інший клас складається з юрби бандитів, чи людського шумовиння, то будь він тричі пролетарський, чи буржуазний — він сам по собі не має найменшої вартості. Не в пролетаріаті і не в буржуазії справа. А в людині. І тільки в людині.

– Не торкати національної свідомості, не відшліфовувати себе, бути національною протоплазмою — ось ідеал національно несвідомого осібняка.

– Національна свідомість — це перша передумова широкої свідомої і творчої чинності взагалі. Без цієї передумови немислима ніяка велика творчість.

– Денаціоналізація — це те саме, що коли б хтось порядну, з моральними основами жінку, силою зводив до ролі повії. Денаціоналізована людина не може бути сильною, не може мати міцного морального хребта, не може бути повним характером.

– Всяка влада, яка тільки не була на нашій землі, — російська, чи польська, нічим іншим не займалася, а лише доводила нам, що ми — не ми, а щось інше. Це було постійне ламання нас, нищення нас. І то ніде інде, лише у наших містах, наших селах, наших школах, наших родинах.

– Не все одно, якими іменами названі вулиці наших міст, не все одно, чи домінуючим є для нас Шевченко, чи Пушкін. Не все одно, як це часто доводиться чути, кого ми вчимо у школі, не все одно, яке наше ставлення до російської літератури. Ні! Це не все одно... А коли — все одно, то це значить, що все одно для нас, хто є ми самі! Це значить, що ми не нарід, не якась спільна історична збірна сила, а невиразна юрба, сіра маса, вічно принижена без всяких ідеалів чернь.

Надрукувати