«Обстрілюючи нас і спалюючи ліс і села на Луганщині, Путін не зважає, що там живуть і його симпатики»

Перегляди: 359

У попередній статті («Ми обираємо не начальників, а менеджерів») я написав, що не слід покладатися на політтехнологів. Аби не здаватися голослівним, наведу приклад. Один народний депутат вийшов зі своєї партії, назвавши причиною свого рішення «продаж партією місць у своєму списку на місцевих виборах». Відомий політолог (навіть не політтехнолог), інтерпретував цю подію у своєму огляді так: «Судя по контексту событий, у него возникли противоречия по формированию списка кандидатов в депутаты местных советов с влиятельным нардепом фракции "Слуга народа" Александром Дубинским, который курирует Киевскую область на нынешних местных выборах». Різницю вловлюєте? Це я про те, що краще довіряти власному розуму.

А тепер про головне, про майбутнє. Воно залежить від нас. Як його уявляємо, як на нього працюємо, кого обираємо за поводирів і за менеджерів. Мойсей нам не підходить, бо він так і не довів свій народ до землі обітованої, Вашингтон «з новим і праведним законом» теж, нам потрібен де Голль, щоб примусив той закон виконувати. На цьому перестаю говорити алегоріями, бо всяка образність хибує на абстракцію. А у нас ситуація конкретна. На кону – вектор розбудови України: втримаємо обраний курс на Європу чи потихенько сповземо на московські манівці. Побоювання більш, ніж реальні. Влада, попри заяви і бажання отримувати міжнародні кредити, досить стримано підтверджує європейський вибір справами. Та й передвиборчий ролик «Слуги народу» на телебаченні виконаний у дусі «Какая разница».

Ми заявили про нелегітимність виборів білоруського президента і засудили насильство проти демонстрантів ледь не через місяць після того, як це зробила Рада ЄС. Зате спокійно ставимося до візитів депутатів від ОПЗЖ до Москви: «Санкцій тут бути не може. Наші колеги діяли виключно зі своєї особистої ініціативи», – заявив голова парламенту. Так, ніби й немає російської агресії, ніби депутати, котрі мають доступ до державних таємниць, з’їздили до Бідокам’яної подивитися на шпилі московського Кремля. Лояльність до проросійських політиків в Україні настільки зашкалює, що Віктор Медведчук уже дає вказівки українському президенту: «Необходимо остановить принудительную украинизацию». Мов з вирію почали злітатися «птенцы гнезда» Януковича. Андрій Портнов не тільки повернувся, а й узявся коригувати правову політику держави в бік дискредитаціі Революції гідності та всіх тих, хто позбавив його посади і розкішного життя за четвертого президента. Разом із Портновим із політичного підпілля на телеекрани випірнула палка шанувальниця Росії та Володимира Путіна Олена Лукаш. Вони беруть участь у різних медведчуківських теле-шоу, займаються «просвітництвом» серед школярів – перед онлайн уроками, коли учні чекають на появу на екрані вчителів, розповідають, що «треба дружити з Росією, бо там процвітання і справжня перспектива».

Тож нинішні вибори, окрім звичного змагання за домінування партійно-кланових інтересів поза столицею, відзначаються ще й усвідомленням політиками зрослої ролі органів місцевої влади у загальнодержавному процесі, в тому числі і сталості її європейського вектора. А відтак – загостренням ідеологічного протистояння в провінції. У місцеві органи влади п’ята колона прагне в’їхати на російсько-троянській «тройке с бубенцами»: закликах об’єднати країну, критиці українського закону про функціонування української мови як державної і вимогах негайного встановлення миру на сході України. Там ще є про соціальну політику, але про неї говорять практично всі. На жаль, слухаючи їх, ми часто забуваємо, як, за рахунок кого і хто конкретно понабивав на цій самій «соціальній політиці» свої бездонні кишені.

Щодо миру, то в ОПЗЖ прекрасно розуміють, що Москва погодиться на нього лише на своїх умовах: визнанні Криму російським, війни на сході – громадянською, впровадженні федералізації України і всепрощенні сепаратистів та бойовиків. І працюють на це у змові з Кремлем. Про закон щодо мови скажу більше. Згідно із опитуваннями мовне питання серед проблем, які турбують сьогодні населення, перебуває на вісімнадцятому місці – два відсотки з опитаних, власне, на рівні статистичної похибки. Однак опезежисти, регіонали та інші вчорашні роздмухують його від виборів до виборів і підносять до рівня дискримінації, ледь не геноциду тих, для кого російська є престижнішою. Хоч ніякого ущемлення прав російськомовного населення тут немає, це загальноприйнята норма. Ніхто не забороняє спілкуватися будь-якою мовою на побутовому рівні. А на державному і суспільному – будьте ласкаві, оскільки мова є одним з державних атрибутів, головною ознакою нації і чинником єднання громадян країни.

Естонці, приймаючи свою Конституцію, записали: «Народ Естонії, висловлюючи непорушну віру і тверду волю зміцнювати і розвивати державу,.. яка покликана забезпечити збереження естонської нації і культури на віки…» і т.д. Були невдоволені, їм надали право вибору – залишатися в республіці і дотримувати всіх її законів, або шукати собі іншого місця на планеті. У 2018 році Ізраїльський кнесет ухвалив закон, який оголошує Їзраїль єврейською національною державою. «Цим законом ми визначили основні принципи нашого існування, – заявив прем'єр-міністр Ізраїлю Біньямін Нетаньяху. – Ізраїль – це національна держава єврейського народу, яка поважає права всіх його жителів». Теж були незадоволені. Їм Їзраїль відповів: «Кіш мірі ін тухес» і закрив тему. Правильно зробив. Нічого вчити народ, якого тисячоліття позбавляли права на власну державу, як її розбудовувати. Нічого вчити і нас, як повертати собі рідну мову, рідну церкву, власну історію і рідні імена, записані на скрижалях інших держав. А ті, кому від того тісно, хай сприймають це як компенсацію за три з лишком сотні років утисків, яких завдавали українцям їхні «попередники».

І знову – на жаль: через російську агресію на сході України загинули понад три тисячі мирних жителів, однак 12 відсотків громадян України сьогодні підтримують Путіна і понад 16 відсотків ставляться до нього нейтрально. Які вам ще докази потрібні, дорогі співвітчизники різних національностнй, котрі моляться на Росію та її президента, щоб ви зрозуміли: Путіну наплювати на вас «с колокольни Ивана Великого», йому потрібні не ви, а територія України з історією княжого Києва?

І ще раз – на жаль. Російський сентимент не рідкість і в Кропивницькому. «Креативні» кропивничани до Дня туризму проводять театралізовану ходу з «міським головою Пашутіним», ще не так давно центральною вулицею прогулювалася «імператриця Єлизавета», священики Московського патріархату, котрі піднімали в атаку за Єлизаветград своїх істеричок, літають у небі над Кропивницьким із «мощами святої Єлисавети»… А ми й не задумуємося, що Олександр Миколайович представляв тут Російську імперію, якій вірно служив, що російська імператриця звела фортецю над Інгулом для боротьби не стільки з турками, скільки із запорозьким козацьким воїнством. І над тим, що то за останки Ісусової тітки знайдені в пустелі Аравійського напівострова площею у 2300 квадратних кілометрів без жодного натяку на координати її поховання. У нашому місті, як писав один з авторів «Кропивницький час-time», ще залишилося три з половиною сотні топонімічних назв, так чи інакше пов’язаних з Росією. В яку тягнуть проросійські політики Україну, а, отже, і нас із вами.

Коли ви, шановні виборці, вирішуватимете, за кого віддати свої голоси, подумайте, що, обстрілюючи 120-тим калібром підконтрольні Україні території і спалюючи ліс та села на Луганщині, Путін не зважає на те, що там проживають і його симпатики.

Броніслав Куманський

Надрукувати