Прапороносці

Перегляди: 540

Події, описані тут, цілком реальні. Вони відбувалися у нашому місті біля пам’ятника Т. Шевченку фактично за рік до проголошення Незалежності. Крім автора у них брали участь Юрій Матко і робітник тодішнього заводу імені Таратути Володимир Погрібний.

Cторожувати флагштока викликалось багато хто, але з міркувань, що потрібні будуть штики і завтра, і післязавтра, щонайменше тиждень, поки уляжуться пристрасті, визначили з гурту перших трьох: викладача технічного інституту, журналіста міської газети і робітника цукрового заводу.

– Коли що, то давайте знати по телефоні тим, хто найбликше жиє від скверу – видите, он через дорогу телефонна будка, – наставляв молодих патріотів маленький-худенький, трохи згорблений літами дідусь у мазепинці, що не пропускав у місті жодного мітингу чи пікетування. Климович – так називали його всі, хоч він мав, зрозуміло, ім’я та прізвище, що їх знали хіба місцеві провідники та наближені до керівних органів. – Но! – він виставляв перед собою вказівного пальця: – Мені телефонувати найпершому. Я правильно сказав?!

Ніхто йому не перечив: він завжди казав правильно. Але Климовича рідко коли слухали, бо його твердження і установки були переважно категоричні, а з учорашніми комуністами, які скоренько на догоду часові покидали партквитки, аби не позбутися своїх владних крісел, треба бути гнучкішому.

Ще кілька годин після мітингу у сквері Шевченка було людно: народ прагнув обмінятись думками після почутого й побаченого. А подія в місті сталася неординарна: в одному з центральних скверів республіканці без дозволу на те міської влади встановили флагшток і урочисто вивісили національний синьо-жовтий прапор. Людей зібралося на відкриття стільки, що не вистачало площі довкола пам’ятника й усіх тротуарчиків, які розбігались від центрального майданчика врізнобіч. Отже, знов позатоптували в сквері клумби й зелені газони і знову полетить від дирекції дитячої бібліотеки, яка опікується благоустроєм і підтриманням порядку у сквері, лист-скарга в міську раду на сяких-таких крикунів-мітингувальників з вимогою покарати їх штрафами, аби відновити паркові статус кво, і взагалі заборонити надалі проводити масові заходи на цьому куцому, не пристосованому для багатолюддя просторі.

Чемно відкланявся перед громадою народний депутат, колишній суддя, улюбленець демократичних виборців міста, який привіз на відкриття флагштока зі столиці відому всій країні пані Ларису, вона виступала від імені демократичної меншості у Верховній раді, обіцяла, що скоро впаде імперія, впаде ненависний режим і такі прапори замайорять по всій країні, як співає наш призабутий гімн, від Сяну до Дону. Їй аплодували найдужче і потім тягнулось багато рук доторкнутись до її ошатної вишитої блузки з короткими рукавцями, тягнулись блокноти з наперед заготовленими кульковими ручками для автографа, тягнулись очі поверх тих рук і блокнотів: аби удостоїтись погляду, бодай позирку…

До трьох охоронців флагштока, які тепер стали об’єктом уваги (їхні імені були озвучені хоч і не на мітингу, після його закінчення, але таки ще при чималому скупченні людей), до цих трьох підходили зовсім незнайомі люди й запитували, як вступити в республіканську організацію, і Журналіст ретельно записував їхні дані, домашню адресу, телефон; пропонували свої послуги по охороні флагштока – молодий директор школи, що тулилась до самого парку, як версію подав пропозицію виставляти протягом світлового дня почесну варту із учнів старших класів і Викладач схвально підтримав її; багато людей розпитували, як і де вдалося так професійно виготовити міцний і високий флагшток, на очах влади встановити його, і на ці, ще вчора конфіденційні запитання, пробував, знічуючись і багато чого недомовляючи, відповісти Робітник.

Про встановлення флагштока республіканці на своїх зібраннях заговорили ще весною, коли по багатьох районних центрах, а то і в селах, національна символіка почала утверджувати себе стихійно, в усіх без винятку випадках підпільно. Про це не писала жодна офіційна газета, зате писав майже в кожному номері малоформатний вісник республіканців «Думка». Газетка виходила раз на місяць у кращому разі, друкувалась за межами функціонування національної мови, переважно в прибалтійських республіках, де люд прокинувся від більшовицької сплячки значно раніше, а може й зовсім не засинав, лиш дрімав усі роки й десятиліття, приплющивши своє пильне й терпеливе око. Там швидше з’явились легкі копіювальні апарати, потрібно було мати лиш макет відповідного формату з наклеєними текстовими матеріалами, надруковані портативною машинкою «Москва», яку Журналістові подарували батьки давно, ще в роки навчання в університеті. Журналіст їздив не раз у Ригу, частіше в Вільнюс чи Каунас, і хоч часу мав там небагато (від ранкового потягу до вечірнього), але й за ці кілька годин набирався у прибалтів снаги й упевненості, що й він творить історію. Хай маненький шматочок цієї грандіозної роботи йому випало, хай не на масштабні зрушення піднімає людей його політичний вісник, але якщо кожен…

В ногах Шевченка зчинилась сутолока.

– Пачєму я должен кланятца какой-то тряпкі, кода у міня єсть свій государствіний флаг! – виставляв груди й надимав горло поголений під нуль, з крутими плечами молодик.

– А ти знаєш, скільки за цю, як ти кажеш, тряпку крові пролито? – запитував молодика невеличкий, щупленький хлопчина у вишиванці.

– Ето шо, ти што лі, маломощний хлєпак, кров проливав? – закопилив молодик губу, на якій уже засівався ріденький чорний вус. Він стояв упевнено, твердо, розставивши ноги на ширину пліч.

– А ти не ображай! – підняв гордо підборіддя юнак і на його грудях, у вирізі вишиванки, поміж блакитною і сонячною китичкою гостро зблиснув хрестик.

– Ну то падхаді пабліжє і дай мнє в морду! – скривився нахаба. Ще й руки сховав у кишені, аби продемонструвати, що він нікого тут не боїться.

– Не чіпайте його, хлопці, це – провокатор! – мовив хтось з-поза спин. – Його спеціально сюди послали, аби ми затіяли бійку…

– Не піддавайтесь на провокацію! – мовив і Викладач, який проштовхався в юрбі наперед і зупинився очі в очі з молодиком. – Ти хто такий?

– А какоє вам дєло? – примирливіше заговорив гевал: Викладач був на півголови вищим від нього і біцепси йому не треба було демонструвати – вони розпинали його футболку. – Просто шол, спрасіл: чо ета тєпєр я должен кланяцца?..

– Та ніхто тебе не змушує кланятись, – перебив його Викладач. – Краще оно візьми прочитай у газеті…

– Я бендеровскіє лістовкі нє чітаю.

– Дарма, – сказав Викладач. – Якби читав, то не городив би дурниць.

– А шо такоє, я нє магу свайо відєніє висказать? – наче виправдовувався.

– Так, іди собі своєю дорогою – тебе вже тут почули…

Молодик не дуже охоче покинув юрбу, до нього з натовпу відколовся іще один такий же, мов брат рідний, вони відійшли на край скверу й стояли, підносячи раз за разом пучки до рота – лузали насіння, та позирали час від часу в бік пам’ятника.

Викладач також відступився з середини людського кола. Він обійшов довкруг пам’ятника й здійняв погляд на верх флагштока. На тлі призахідного неба прапор цвів особливо привабливо.

Торік зимою, коли він ще жив у районному центрі, до нього занадились петеушники місцевого училища із трохи старшим від них Ігорком, якого знало все містечко із хорошого боку і з не дуже. У свої неповні двадцять п’ять Ігор устиг здобути славу не тільки в районі, а й в усій країні як модерний поет (писав філософські вірші без рим і без розділових знаків та переміг у молодіжному міжнародному конкурсі віршарів). Це добра слава. А погана: так сталося, що вже відсидів і в тюрмі три роки, бо під чаркою вечірньої пори осідлав чужий драндулет-моцик і, не вписавшись на повороті, збив молодицю, зробивши її фактично калікою на все життя. Так от, ці бахурі внадились до Викладача (тоді він ще був начальником райспорткомітету в коридорах тамтешньої влади), бо Викладач у юності захоплювався філателією й серед усяких тематичних розділів у його клясері вони виявили марки доби УНР із зображенням герба-тризуба та державного прапора. Взялись ретельно перемальовувати-перефотографовувати. І хоч Викладач схвально ставився до національного усвідомлення своєї історії юними особами, але зовсім не думав, що невдовзі він змушений буде відповідати не хлопцям із ПТУ («Який колір зверху – синій чи жовтий?»), а хлопцям із КГБ («Де ви взяли марки антирадянського змісту?»). Бо після зими у першій декаді весняного місяця до нас приходить не тільки свято жінок, а й день народження нашого генія і пророка, велич якого радянська влада не могла пригасити й використовувала для пропаганди своїх ідей, однак на п’ятому році Перестройки він, день народження, став днем пробудження оспалих. Рано-вранці дев’ятого березня степовий районний центр на берегах річки Висі прокинувся від нечуваної звістки: співробітники КГБ підняли на ноги всі інтелектуальні установи містечка – шукають злочинців, які зухвало серед ночі звісили з даху будинку районної ради до самої землі синьо-жовтий прапор, а по всіх парканах, автобусних почекальнях та стінах будинків у найлюдніших місцях понамальовували чорно-смоляною фарбою петлюрівські тризуби.

Та подія фактично зробила з Викладача республіканця: хтось із юначків-петеушників розколовся, начальника райспорткомітету позбавили посади на державній службі, а роботу знайти з такою, на той час, крамольною славою у маленькому містечку було практично неможливо, то викладач подався шукати її у місті більшому і поки ще його, такого активного борця з найпередовішим світоглядом у світі, радянським, у технічному вузі терплять…

– А ти знаєш, гу, «как Вас теперь называть?», пане-товаришу, що поки ви тут, гу, аплодували та реляції виголошували, у будинку з колонами прийняли рішення про демонтаж, як вони пишуть, гу, незаконної інженерної споруди агітаційного призначення під назвою флагшток, гу? – серйозно і з гумором упереміш гундосить до Журналіста його колега з обласної комуністичної газети пані Валуш.

– Так голова ж міськвиконкому був протягом усього мітингу тут. Виступав. Бачила?

– Ну й що, гу?

– А те, що без нього не могли такого рішення прийняти.

– Вони все, гу, можуть, – посміхається дама. І вдоволено, і блаженно.

Хоч вона, ця Валуш, із перших горбачовських років стала запеклою опоненткою усього, що діється в плані національного відродження, тут Журналіст не може з нею не погодитись. Крутії, брехуни. При зустрічах обіцяють одне, а рішення приймають інше… Скільки разів вони з Викладачем заходили до Голови, розтлумачували, перераховували міста й містечка (переважно західних та столичного регіонів), де утверджено національну символіку, яка діє паралельно з радянською… Слухає, підтакує, обіцяє, а врешті… Кажуть, середовище в нього гниле, колишнє. Але ж свиту формує король? Кепський король з нього, раз свита накрила його з головою. Ось і на останньому тижні обіцяв. І ще й уточнював та аргументував уголос свою згоду: ви ж зареєстрована громадська організація! ви ж не державну символіку утверджуєте, а національну! і це ж не на будинку влади, а в сквері! Так, пане голово, так!.. А в обід його помічники передали: прийнято рішення виконавчого комітету про заборону встановлення флагштока… І він прийшов на мітинг зачитати те рішення. Його освистали, але – йому це як з гуся вода… Більше того: як почали зводити флагшток, то звідки не взялись якісь люди, що стали заважати: тримають, не пускають, а кілька, то прямо сіли на флагштока верхи, як на коня, і хоч що ти хоч. Тоді: кого в плече, кого в шию – а що з ними робити? Потягались із тою металевою тичиною, але наших таки було більше: встановили у заздалегідь викопану яму, залили бетоном основу, урочо підняли стяг: Климович, як юний зв’язківець УПА, посмикував капронову шнурівку і прапор ривками злинув угору, до небес і сонця – хоча сам він, поліщук-бандерівець, на мітинги завжди носить на складаному сягнистому із пластмаси вудлиську прапор червоно-чорний…

Звістка про прийняте рішення міської влади сполошила людей: а хто це сказав? а як вони збираються демонтовувати? завтра чи, може й сьогодні? що – вночі? а нащо їм піднімати хвилю вдень – прибрали вночі й шито-крито!..

– Ось так відзначаєм річницю Декларації про суверенітет: одні будують, а другі руйнують, – майже з жалем сказав Робітник. Він аж пов’яв, на лиці перемінився, як почув ту звістку від комуністичного перошкряба.

– А чого ти, братику, про це вже говориш, як про доконаний факт? – скипів Журналіст. – Ох, оце в нас пораженчество: не на одне століття залізло в душу…

– При чому тут пораженчество? – обурився Робітник. – Я кажу про реальні факти, без вашої романтики і патетики… Ось прийде сюди екскаватор, зачепить ковшем нашу стійку – і що ви будете робити?

Викладач мовчав, з-під лоба позираючи то на Робітника, то на Журналіста.

– Битись будемо, – тихо мовив Журналіст.

– З ким – з екскаватором?

– Так, юначе, не каркай. Я думаю, що їм і в голову не прийде так по-варварськи вчинити, – розпалювався Журналіст. – Ти бачив, скільки людей сьогодні було? Не посміють!

«Ще й як посміють», – подумки не здавався Робітник. Він також думав, що не посміють… Їхали через їхнє містечко на Хортицю браві хлопці-галичани святкувати 500-річчя козацтва й він випросив у них синьо-жовтого прапора, а вночі виліз по залізній драбині заводської труби-димаря на саму маківку і прикріпив міцно знамено. З кожної хати, з кожного будинка вранці уздріли рідні кольори земляки. А службовці та виконавці місцеві забігали-заметушились: як же його, того прапора, звідти зняти? І гроші чималенькі обіцяли, дирекція з профкомом навіть путівку в престижний санаторій до моря готові були виписати, а – не знайшлося сміливця. І тоді нічого кращого не спромоглись придумати, як розкочегарити топку й прапор умить став чорним, а потім і зовсім зітлів…

На місто опускалася ніч: під ялинами, що стояли обабіч пам’ятника, уже вовтузився морок і в сквері загусали сутінки. Журналіст подумав, що влада мала б потурбуватись про освітлення скверу, хай і не таке як у столиці, прожекторами з усіх боків, а бодай кілька стовпів-гусаків електричних слід би було поставити довкруг… Від бібліотеки тільки відблиски сюди досягають.

Мітингувальники майже розійшлися й у сквері стало порожньо. На тролейбусній зупинці, неподалік від входу у сквер, крутилось кількоро.

– А чого ж це ти мені не сказав нічого? – перед ними як з-під землі виросла Любка, молода білявка, дружина Викладача. Всі знали, що це його друга дружина, але що і як ніхто не питав, а сам він не був охочим до таких балачок. Ну, дружина, то й дружина. – Головне, що пішов на ніч, а мене не попередив! – вона вже зверталась не так до чоловіка, як до Журналіста й Робітника.

– Ну, і що в такому випадку мають думати жінки? – резонував Журналіст. Йому було приємно, що з’явилась ця молода щебетушка, яка дає привід пожартувати, посміятись, бо тривога в серці з настанням темряви таки наростала.

– Та я не про це, – чути зі слів, як зашарілось її лице.

– А про що?

– А про що… А про те, що пішов ще зранку і голодний досі, – в її голосі відчувалась непідробна турбота і Журналіст порадів за свого товариша, майже ровесника, з яким так несподівано звела їх політика.

– А звідки ж ти довідалась, що оце прийшла? – Викладач пригорнув дружину й нахилив до неї голову.

– Климович телефонував: питав, чи нічого не відомо… Ну й розказав. Я зразу розсердилась, а потім… – Вона відхилилась від чоловіка й подала целофанового кулька: – Ось вечерю вам принесла.

Це було так до речі, що вони усі троє зацвіли, як майські рожі.

– Треба було й Каті подзвонити.

– І Тані…

– Ой мовчіть уже – такі нещасні, – цокотіла Любка, розкладаючи на лавчині бутерброди з сиром і ковбасою, помідори, варені яйця курячі, сіль у сірниковій пачці. – Коли Климович дав мені знати, то я Каті дзвонила, вона в курсі… І мого, каже, нагодуй…

І вона засміялась – щиро, безпосередньо, як вміють сміятися недавно одружені дівчата.

Кажуть, що політика розводить. Чомусь в усіх політологічних студіях (перегорнув їх чимало уже) Журналіст знаходив це твердження й дуже боявся його. Не любив розколів, сварок, конфліктів, розору всякого. Ну, з комуністами їх ніхто й не зводив: просто жили-були в тому комунізмі присолодженому та присмаченому і ніхто й не задумувався тоді, що це політика. Мається на увазі, коли однодумці розбігаються в різні боки. Може це десь, не в нас? Може, це ще попереду? А зараз… Ось ці скільки… не роки, місяці – політика їх більше зводить, гуртує...

По-справжньому вони з Викладачем зійшлися того сніжного зимового дня, коли поїхали замовним автомобілем у Величківку, географічний центр країни. Журналіст тоді надрукував коротеньку довідку про 22 січня, день соборності, про злуку заходу й сходу розірваної на шматки нації, під копірку розмножив кілька десятків. Дружина напитала в універмагах жовтого й блакитного перкалю і сшила на материній швейній машинці два прапори на око. Вона ніколи ту машинку досі не чіпала, аж павучки заснували футляр у комірчині, тому й зарублювала прапори нерівно, але як уже вийшло… Коли вони розгорнули ті прапори у Величківці, коли жовто-сині залопотіли на холодному зимовому вітрі – у Журналіста було таке відчуття, що найголовнішу свою справу він у житті зробив… Чесно, було таке відчуття.

І Любка тоді з ними йшла й роздавала ті самопальні листівочки людям, і пояснювала, і всміхалася щоро, як ось тепер…

Вони вечеряли навмання і шелестіли їхні схвильовані й радісні голоси в темені, як раптом десь ревнула й умить затихла машина. І всі четверо теж затихли. Це сталося так голосно й так раптово, що вони навіть не зорієнтувались, з якого боку прозвучав сигнал.

– Сидіть, я огляну! – підвівся Викладач.

Він уже хотів іти, коли його зловив за лікоть Робітник і прошептав на вухо, але почули всі:

– Проведіть дружину й бульте коло прапора, а я тим часом…

– Ні, я нікуди не піду! – рішуче встала й собі Любка.

– Слухайте, що оце ви переполошились, – сказав Журналіст, – це ж центр міста, ще й за північ не перевалило – машини гасають… Почекайте нас, ми зараз вмить…

І вони кинулись в різні боки парку.

Журналіст обійшов сквер довкруг – невеличкий скверик, якихось метрів з пару сотень по периметру. Ніде ніяких машин. Аж вкінці, завершуючи обхід, на вулиці від школи загледів дві легковички: одна міліцейська, а друга – в темноті не видно, і серце тьохнуло. Підійшов ближче: стоять двоє у синій формі, побачили його, але мовчать. Заговорити? Про що? Якби курив – попросив би вогню…

– Мужчина, что вы здесь ищите? – строгий голос від машин.

– Та я… – розгубився Журналіст. – А ви хто будете?..

– Давай. Пусть выруливают… Здесь всё чисто – одного взяли, пару ещё там… – почувся голос із темені, а потім скрип і писк: наче як по рації…

Від машин відділилась постать, ступила назустріч Журналісту:

– Кто такой?..

– Та просто гуляю, – збрехав Журналіст. Він уже впізнав зустрічного – у скляному шоломі і в нарукавних крагах: спецпідрозділ міліції.

– Давай шуруй отсюдова подальше. Понял?

– Не понял, – сказав Журналіст.

– Ваша фамилия, гражданин?

– Понял, – сказав Журналіст, розвернувся і пішов. І чекав, що його якщо не наздоженуть, то зупинять окриком. Але ніхто не зупиняв. І Журналіст, пройшовши метрів двадцять по тротуату, шаснув у сквер. Хотів бігти, але кляті ноги не слухались. Він дійшов до пам’ятника і нікого не застав. Хотів покликати Викладача чи Робітника, але… Передумав. Чи злякався? Від цієї думки йому стало гидко. Він підвів голову й зустрівся з поглядом Тараса Григоровича: у затемненому сквері той здався йому ще грізнішим і докірливішим.

Від освітленої тролейбусної вулиці показався Викладач. Він ішов повільно, аж розважливо й цим дратував Журналіста.

– Провів Любку, – посміхнувся він. – Гарна в мене жінка, правда?

Журналіста бив дрож.

– А де студент? – запитав Викладач.

Робітника він називав студентом, бо весняної сесії приймав у нього, заочника, іспита з дисципліни «Основи комп’ютерної графіки». Приймав – не те слово. Просто – поставив йому автоматом, як кажуть студенти. «Хто знає матеріал на “задовільно” – кладіть на стіл матрикул», – запропонував Викладач. «Автоматом? без білетів? не запитуючи?» – пішов шум аудиторією. Залікову книжку подав один – Робітник. Всі інші подумали, що й “добре” і “відмінно” буде автоматом, але Викладач став екзаменувати: половина отримали “незадов.”…

– А де студент? – перепитав Викладач.

– Не знаю, – оглянувся Журналіст. – Там, – кивнув у бік школи, – спецназ.

– Ну й що? – байдуже мовив Викладач.

– Як «ну й що»? Вони зараз скрутять нас у дугу!

– А ти що – цього не знав?

Журналіст був ошелешений. В нього перестали трястись коліна. Найперше, що він подумав, що Викладача підіслав Голова міста. І подумки себе вилаяв: а як же місяці за місяцями вони разом, пліч-о-пліч піднімали народ за національні інтереси, за перспективу відновлення державності?

– То «как вас теперь называть?», пане товаришу, як мовить моя коллега Валуш? – з роздратуванням віддав тяжку фразу Журналіст.

– Як і називав, – тихо мовив Викладач. – Щось помінялось?

– Помінялось чи не помінялось, але я нічого не розумію, – готовий був перейти на крик Журналіст. – Нащо була оця вистава під назвою «Флагшток»? Для того, щоб мені ці гицелі зараз ребра потрощили киями?

– Тебе ніхто не тримає, – знову тихо мовив Викладач.

– А ти? – запитав Журналіст.

– А я стоятиму, – сказав твердо Викладач.

– Бо нас віче сюди призначило?

–І через це також.

– А через що іще?

– Слухай, не змушуй мене говорити прописних істин… – Викладач помовчав. – Ти ж як красиво писав про Крути. А це ось твої: маленькі-малесенькі…

І Викладач засміявся. Якось неприродньо, аж трохи наче істерично. І знов замовк.

– Братику, – мовив після паузи. – Ти Гончареві «Прапороносці» читав?

– Ну запитуєш! Й іспита складав, і з самим Гончаром бачився.

– Як ти думаєш: нащо його так тусають зараз за ті «Прапороносці»?

– Так він же комуністичні ідеали в Європі насаджував! – як на екзамені випалив Журналіст.

– У кожного покоління свої прапороносці. Якщо хоч, то… головне, виявляється, і не в кольорах прапора… Є щось більше і важливіше в людині…

– Ну, це ти вже прямо як філософ, – зовсім спокійно сказав Журналіст. Йому хотілось посперечатись з приводу останніх фраз Викладача. Але він промовчав.

– Щось довго студент не вертається… – наче Журналістовими губами мовив Викладач.

– Ти про Робітника? Так він, мабуть, звалив… Він теж, видно, на них напоровся. На спецназівців.

– Ні, швидше всього ми з ним зустрінемось у райвідділі міліції. Йому вже досі натовкли боки. Він не міг звалити, він справжній.

На трьох хідниках, що вели від школи до пам’ятника, появились міліціянти в обладунках і з киями.

Викладач озирнувся до Журналіста і твердо пішов до флагштока. За ним Журналіст.

Василь Бондар

21-22 липня 2015 року, с.Теліжинці

Надрукувати