Люди старшого віку пам'ятають радянсько-американський телеміст Бостон-Ленінград 1986 року, одного з перших років горбачовської перебудови. А якщо хто і не бачив його особисто, то чув відповідь ленінградки Іванової, яка на запитання щодо сексу в СРСР відповіла з позицій комуністичної моралі: «А сексу у нас немає!»
З ідеологічної точки зору ця відповідь, звичайно, була ідеальною, а от щодо реальності — то далека від істини. Адже ніщо людське не було чужим і радянським людям. Яскраве підтвердження цьому — кримінальна історія, яку розповів на початку 2000-х років полковник міліції у відставці Віктор Петрович Краснокутський.
— Перебираючи свій архів, я випадково знайшов фотографію, про яку давно забув, — почав свою розповідь Краснокутський. — Вона свідчить про майстерність фотографа, який зумів у темряві з допомогою фотоспалаху висвітити дрібні деталі. Особливо вражають злякані очі жінки.
— Здається, це було у 1974-му, а може у 1975 році, — продовжив ветеран. — Я тоді працював слідчим у щойно створеному Кіровському райвідділі міліції. Мене викликав начальник і доручив розслідувати одну, як він сказав, вельми делікатну справу. «Про неї ніхто не повинен знати!» — застеріг він наостанок.
А справа ця була заведена після зізнання своєму чоловікові жінки бальзаківського віку, учительки школи з Новомиколаївки. До неї увесь навчальний рік чіплявся директор. Проте вона усіляко уникала його натяків на інтимну зустріч. Та директор уперто домагався свого і врешті-решт домігся. «Нічого зі мною не станеться, але може він відчепиться після цього», — подумала учителька.
І одного дня після педнаради зголосилася усамітнитися з директором у сосняку, що у районі зупинки Лісопаркова на Новомиколаївці.
Знайшовши затишне місце подалі від сторонніх очей, директор вправно постелив на траву газету «Правда» і зайнявся на ній грішним ділом з учителькою.
Коли пролунали перші зойки жінки, серед гілок сосни блимнув спалах. Потім захрустіли гілки, та ще за мить почувся тупіт ніг невідомого утікача.
Вероніка Петрівна та Іван Іванович, назвемо їх так, швидко підтягнули штани, зібрали свої речі і по черзі вийшли з кущів на автобусну зупинку…
– Жах, більше цього не повториться! — докоряла собі вдома жінка.
Але жах на цьому не закінчився, він тільки розпочався для Вероніки Петрівни. Наступного дня учителька спершу не знайшла свого паспорта (вона ще не знала, що його вкрав з її сумки фотограф у сосняку), а увечері витягнула з поштової скриньки листа. У ньому була фотографія та аркуш паперу. Поглянувши на знімок, Вероніка Петрівна імпульсивно пошматувала його і спалила на кухні. А потім прочитала коротенького листа. Зміст його був приблизно таким: «Якщо не хочете, щоб ваші фотографії побачили чоловік, діти та колеги, покладіть 300 рублів у конверт і вкиньте його завтра о 15-й годині в урну для сміття біля входу на стадіон «Зірка» з боку вулиці Гагаріна».
Позичивши під надуманим приводом гроші у колег, чим дуже здивувала їх, – Вероніка Петрівна ніколи не мала проблем з грішми, жінка виконала вимогу невідомого шантажиста.
Але й на цьому справа не закінчилася. За першим листом невдовзі надійшов другий. Тепер фотограф вимагав уже 400 рублів… Подумавши, жінка наважилася розповісти про скоєне своєму чоловікові, кадебісту.
Після того, як у вказану в листі годину Вероніка Петрівна вкинула в урну конверт з грішми, до урни відразу підійшов хлопчина, витягнув з урни конверт і поніс його на стадіон. Там на одній з трибун на нього чекав літінй чоловік. Його й затримали правоохоронці.
Це був фотограф-аматор, що шантажував не один десяток кіровогрдок і кіровоградців, які стрибали у гречку у сосняку на Лісопарковій.
– Шантажист виявився майстром профтехучилища, – продовжив розповідь полковник. – На роботі його знали як палкого фотоматора. Чоловік був штатним училищним фотографом. Без його «Києва» не обходився жоден захід. Для занять фотосправою керівництво навіть виділило йому приміщення під лабораторію.
Якби тільки знав директор училища, що там проявляв і друкував Петро Петрович… Під час огляду фотолабораторії працівники міліції знайшли фотоплівки та фотографії на одну і ту ж тему, тільки з різними діючими особами. Усі знімки були зроблені у Лісопарковій.
Навряд чи міщани здогадувалися наскільки популярним був цей парк у любителів занять сексом на стороні.
– Я вже не пам’ятаю точно скільки пар коханців зафіксував об’єктив «Києва» нашого майстра. Здається десятків з п’ять. Але по справі проходила лише половина з них. Одних не змогли встановити, інші відмовилися свідчити – для чого осоромлюватися? Були й такі, як дружина кедебіста, через якого й вийшли на шантажиста, кого не бажано було афішувати. До речі, перебираючи фото у лабораторії я наткнувся на одну, на якій впізнав свого знайомого директора технікуму. Каюся, цей знімок я приховав від слідства — все таки це був мій товариш, солідна і порядна людина, – сказав полковник.
Ось він, власне, цей знімок, і став ініціатором публікації. Але й сьогодні вражає якість знімка. З нього можна прочитати навіть заголовок передовиці «Правди». А погляд сполоханої жінки! Вона усвідомлює, що потрапила у халепу, але ще не розуміє у яку…
Слухання справи було закритим, це й зрозуміло, адже йшов 1975 рік. Якщо у 1986 році у нас ще не було сексу, то де йому було узятися у застійному році? Майстру-шантажисту суд призначив чотири роки ув’язнення…
У профтехучилищі так ніхто не дізнався, що з ним трапилося насправді — усі вважали, що він звільнився з роботи у зв’язку з переїздом на Колиму…