У 1960-1970 роки у Радянському Союзі широкого розповсюдження набуло шахрайство з підробленими лотерейними білетами, на які, начебто, випав виграш автомобіля. Це було стовідсотковим влучанням. По-перше, люди тоді боялися показувати свої додаткові доходи, адже виникало резонне запитання: звідки у чиновника, який отримує 120 рублів, гроші на купівлю «Волги»?
Пам’ятаєте, якою була «радість» головного мафіозі з фільму «Діамантова рука», коли він став власником «Москвича». Грошей у нього вистачало, щоб купити автомобіль, проте офіційна зарплата була замалою для цього. От він й інсценував знахідку скарбу, щоб потім на 20 відсотків від вартості знайденого, що дає у таких випадках держава, придбати автомобіль. По-друге, «Волгу» просто так і купити не було де. Легковий автомобіль тоді був великим дефіцитом. Тому громадяни самі йшли у руки до шахраїв, сподіваючись стати власником престижної машини.
— Були подібні випадки шахрайств і у Кіровограді, – розповідає ветеран органів внутрішніх справ Василь Никифорович Стояновський. — В одній із злочинних груп шахраїв було аж сім осіб, і у кожного з них — своя роль. Частину щасливого білета майстерно підробляв гравер, а частину навіть не підробляли, а пропонували жертві справжньою. Але у цьому випадку підробляли таблицю виграшних білетів і вивішували її в ощадкасі за кілька хвилин до того, як приводили туди жертву. Цю таблицю шахраї друкували таємно у кількох екземплярах в одній з районних друкарень. Майбутня жертва звіряла номер справжнього лотерейного білета з фальшивою таблицею і, переконавшись, що білет виграв машину, просила працівника ощадкаси перевірити його. Отримавши ствердну відповідь, жертва викупляла білет у шахраїв. А ті, узявши гроші, швидко зникали.
За радянських часів лотерейні білети розповсюджували у всіх магазинах, поштових відділеннях та банківських установах. Їх купували добровільно і примусово. Отримуєш зарплату — отримуй один, чи два білети. Купуєш цінну річ у магазині — купуй білет лотереї. Практикувалися і такі випадки, як у вищезгаданій кінокомедії, де Нонна Мордюкова, яка грала роль завідуючої будинку, і примусово реалізувала білети серед його мешканців. У розіграші були цінні, а головне дефіцитні на той час товари — автомобілі «Волга», мотоцикли «Ява», меблеві гарнітури тощо. Тож громадяни не лише примусово, а й добровільно купували ці білети.
— Злочинці підробляли лотерейні білети і збували їх у людних місцях, — продовжує Стояновський. — А покарання за підробку білета було тоді невелике — усього три роки позбавлення волі.
Ватажком ще однієї такої групи, що діяла у Кіровограді у 1960-ті роки, був раніше судимий Микола Сімутін. Йому допомагали ще двоє, один з яких ювелір. Як тільки з’являвся у пресі тираж розіграшу лотереї, вони дізнавалися, які номери стали виграшними, і підробляли їх. Діяли просто — вирізали з лотерейних білетів потрібні цифри і акуратно вклеювали їх у виграшний білет. Наприклад, розігрувався автомобіль «Побєда», і у номері білета не вистачало однієї-двох цифр для виграшу, тож вони вклеювали ці цифри і виходив потрібний номер. Неозброєним оком це рукоділля неможливо було помітити.
У льотному училищі на Новомиколаївці училися уродженці різних регіонів СРСР. Одного разу Сімутін у присутності курсанта-грузина сказав товаришу, щоб це почув кавказець, що він виграв «Волгу», і тепер думає, що робити далі — брати виграш грошима, чи автомобіль. Грузин почув це і попросив почекати день-два, поки він зв’яжеться з батьком.
Терміново з Батумі прилетів батько курсанта. Сімутін зайшов з ним до поштового відділення, де на стіні уже висів тираж лотереї, і грузин пересвідчився, що номер пропонованого йому білета справді виграшний. На вулиці відбувся обмін білет-гроші. І грузин поїхав з білетом на Кавказ, щоб там отримати виграш. А через місяць він повернувся до Кіровограда, і пішов до міліції із заявою, що його обдурили.
— У ті часи була така практика, — говорить Стояновський, — якщо на білет припадав великий виграш, то його направляли до Києва на експертизу. І через два-три тижні повертали назад з висновком — підроблений він, чи ні. Таким чином скоєний злочин виявляли не раніше, ніж через два тижні, а то й місяць. Тому працівникам карного розшуку було складно розкривати такі шахрайства.
А Сімутін пішов далі. Йому знадобилося багато лотерейних білетів. Тому він скоїв ряд крадіжок з поштових відділень у приміських селах Обознівці та Покровському, а також в обласному центрі з ощадкаси поблизу заводу «Червона зірка».
—Я на той час працював заступником начальника Кіровоградського райвідділу міліції, виїжджав на усі крадіжки. У міськвідділі створили групу з розкриття крадіжок з поштових відділень. Очолював її капітан міліції Василь Босий. На місцях скоєння деяких крадіжок були знайдені чіткі сліди чобіт з характерною «ялинкою» 42-го розміру. Ми припустили, що це гумові чоботи. Так як з поштових відділень забрали багато лотерейних білетів, і у нас були їх номери та серії, міліція поінформувала письмово усі ощадкаси і поштові відділення міста та району.
І це дало позитивні результати. Досвідчений злодій Сімутін був затриманий в ощадкасі по вулиці Карла Маркса на 5/5, куди він намагався здати «виграшні» білети. Інші фігуранти були затримані після того, як Сімутін зізнався у скоєному.