23 березня на екрани України вийшов новий фільм режисера Дмитра Сухолиткого-Собчука «Памфір». Світова прем’єра фільму відбулася минулого року у Каннах, у програмі «Двотижневик режисерів».
Коли наприкінці минулого року київські критики в усіх основних номінаціях віддали перемогу фільму "Памфір", можна було очікувати, що стрічка є крутезною. Але щоб настільки!
"Памфір" вражає і змістом, і формою. Історія про вкрай суперечливу людину, в якого складне минуле, не менш складне теперішнє й ще менш визначене майбутнє. Дмитро Сухолиткий-Собчук – сценарист і режисер майстерно розкриває глядачу головного персонажа: як батька, як сина, як професіонала, і як кримінальника. Та й узагалі тема родинних стосунків є однією з провідних у стрічці – все дуже продумано, кожен з родичів (включно навіть з хрещениками) допомагає розкрити нову грань особистості Памфіра у карколомному виконанні Олександра Яцентюка, котрий після такої акторської роботи просто повинен "прокинутися знаменитим".
Поруч іде тема релігії: різні гілки християнства сусідять з язичницькими традиціями Маланки, й це увиразнює конфлікт головного героя та головного антагоніста (до речі, дуууже несподівано було бачити в цій ролі Олександра Ярему, котрий переважно постає в комічних амплуа).
Щодо форми, то "Памфір" знятий переважно тривалими дублями, рухомою камерою, що, ясна річ, створює особливий магічний темпоритм картини. Хоча фільм знімався у Карпатах, на Буковині, здавалося б, можна було показати простір цього краю, але режисер, видається, навпаки намагається простір показу звузити. Не випадково через стрічку проходить тема тунелю: чи то того, через який пробираються контрабандисти, чи того, через який везуть переможця традиційної маланкової боротьби, чи навіть тунелю вертикального – головний герой займається копанням криниць.
І це лише мала частина тих вражень, які викликає "Памфір". Робота настільки багатогранна, що про неї хочеться говорити й говорити. І як тільки стрічка з'явиться десь на VOD сервісах, обов'язково запланую її на перегляд у кіноклубі, ось тоді все й проговоримо.
Дмитро Шульга