«Не спалося; а ніч, як море...» Оце й у мене сьогоніч таке було. Книжку якраз дочитала, а нову розпочинати не хотіла. У мережах сидіти – очі трудити. І муза кудись сховала натхнення. От що його робити? Вирішила увімкнути телевізор – на протилежній стіні без діла місяцями висить, очі мозолить.
Увімкнула на своє лихо. До ранку й очей не зімкнула. Ви, може, подумаєте, що я якісь жахи дивилася чи трилери. Боже, борони. Хіба я ворог собі таке серед ночі переглядати?
Натрапила я на передачу, де один чоловік серед кількох десятків дівчат, як корову на торжищі, дружину собі вибирає. Я спочатку не могла зрозуміти: вони, ті дівчата, самохіть на шоу прийшли, чи їх силоміць притягли? Бо яка жінка, що хоч трохи себе поважає, туди прийде на тверезу голову? Потім до мене дійшло, що таки самі, бо вони "атнашєнія іщют" (прости, Господи). Що то таке, ті атнашєнія, то вже деталі. Бог із ними. Так, видно, сучасна молодь розуміє почуття – на рівні стосунків (атнашєній).
Як ці почуття можна шукати гуртом, не знаю. Та я про інше. Може мені хтось пояснити, яка мета такого шоу? Кому воно адресоване? Хто його дивиться? Як можна стравити такий продукт?
Окрема розмова про відбір дівчат. Вони всі на одне обличчя, спотворене пластичним хірургом. Їм по 20-30 років, а свого на обличчі нема нічого. Губи, як варениці, вилиці, висунені вперед, у всіх однаковий розріз очей. І від цього стає моторошно. Ще років двадцять роботи косметичних салонів і пластичних хірургів – і всі ходитимуть як копії.
Невже ці юні жінки вважають, що в тому краса? Невже ці штучні обличчя подобаються чоловікам? Щодо чоловіків не знаю, а от дівчата, що беруть участь у шоу, комфортно себе почувають з цими губами-вареницями.
Плещуть ними всілякі нісенітниці, виявляючи свій рівень.
І от я думаю: ці красуні закінчували українські школи, українські виші, а висловити логічно думку не в змозі. Страшне суржикове мовлення на базі російської мови свідчить про рівень тієї освіти, що вони її здобули. Думаю про те, що це майбутні мами, що ці дівчата обіймають різні посади, керують якимсь бізнесом. А заговорять – і така порожнеча, аж протяги.
Не думайте, що суджу когось – страшуся майбутнього. Даруйте, що ділюся цими міркуваннями. Знаю, що вони глас вопіющого. Та маю надію, що хоча б хтось замислиться.
Світлію від того, що на світі ще є ЛЮДИ і що не всі перетворилися на ботоксних ляльок.
А все решта нехай іде з ніччю.
Ганна Арсенич-Баран