Якось Чингіза Айтматова запитали, чому він у нових творах не повертається, як це робив, скажімо, Бальзак, до ранніх своїх персонажів. На це письменник відповів, що найяскравішу сторінку життя вони вже перегорнули. Саме так доля розпорядилася з Миколою Бондаренком, який у середині 1920 року спалахнув яскравим болідом, а на початку 1921 зійшов у вічність. Відміряно його славі всього пів року. Про нього писали у спогадах Михайло Дорошенко, Юрій Горліс-Горський, опрацьовував матеріали про нього письменник Роман Коваль.
10 серпня 1920 року на перегоні Хирівка-Цибулеве загоном Кібця розібрано залізничне полотно і ешелон кінноти Будьонного частково вистріляний, частково взятий в полон. Трофеї склали 92 коней, 5 кулеметів, рушниці, набої, сідла, одяг.
У жовтні між Веселим Кутом і Чорноліскою у Бондаренкову засідку потрапив чималий червоноармійський загін. Серед трофеїв – два кулемети. Наприкінці жовтня Микола Кібець, переодягнувшись червоним командиром, з трьома відчайдухами проник до ворога і виманив з Цибулевого пів сотню червоних, вивівши їх на свою засідку. Особисто знешкодив їхнього командира. Через кілька днів на його засідку напоролися будьоннівці. Під Бузівкою вони залишили до двадцяти загиблих. Подібну операцію Кібець разом з Пилипом Хмарою повторив у селі Дмитрівці.
Червоні так боялися нальотів отамана, що навіть випустили листівку, на якій зображено хижого птаха, котрий люто шматує червонозоряних соколів. Але швидко схаменулися, що такою агітацією ще більше розпалюють страх перед повстанцем. Листівки вилучили з обігу.
Передбачаючи активність отаманів Хмари, Завгороднього, Бондаренка, Голика-Залізняка, Кваші, дещо раніше, за ініціативою олександрійського воєнкома Ілька Діброви, більшовики створили Володимирівський ескадрон. Ця бойова одиниця, укомплектована місцевим людом, головним чином робітниками Сабліно-Знам’янського цукрового заводу, розташованого у Володимирівці, зіграла зловісну роль у долі Бондаренка. Не маючи змоги спіймати чи розгромити самого Кібчика, ескадронники вирішили помститися на його родині. На початку листопада вони замучили його дружину Євгенію та півторарічного сина Миколку.
Микола Кібець розпитав у тестя Олекси Трихманенка подробиці трагедії, перепоховав нещасних за дідівським звичаєм і поклявся звести рахунки з нелюдами. Нагода випала в ніч на 11 листопада. Група Бондаренка за всіма правилами військового вишколу таємно проникла в укріплений двір караульного приміщення, зняла охорону, з допомогою тепер уже відомих паролів захопила командира ескадрону Грецького й комісара Яшу Галємбу. Командири слухняно виконали наказ Бондаренка, зібравши весь двосотенний загін і обеззброївши його.
Кібець провів дізнання про безпосередніх виконавців кари над його рідними. Після короткого замішання всі, включаючи командира, вказали на Галємбу та трьох китайців-інтернаціоналістів. Мова з ними була короткою. Ось так долі героїв переплітаються у вирі, прозваному життям, з долями антигероїв. Усіх інших відпустили на всі чотири боки. Грецький навіть просився у Кібчиків загін, бо червоні, мовляв, тепер віддадуть його під трибунал, але Бондаренко відмовив.
Сам же він, декларуючи: «Або голову збути, або славу здобути», тепер казав: «Ось я вже й вільний перед цілим світом і щасливий, ніщо мене тут не тримає».
Чому ж це так заповзятливо й натхненно той ескадрон корчував український націоналізм? А тому, що в часи імперії тут поселилися вихідці з Росії. У 1918-20 роках набігло нове масове нашестя від східної сусідки, ожили й тутешні «братья» в надії, що «матушка» Расєя усіх своїх «нещасних» дітей обігріє! А тут ще й марксистська теза про вищість робітничого класу над усіма іншими. Тож і пішли радо в обійми до більшовиків, щоб «кто бил нічєм, тот стал всєм».
Загинув Бондаренко щасливо у переможній атаці 3 січня 1921 року із шаблею, яку так і не випустив з рук. У цьому бою захоплений в районі Капітанівки та Оситняжки (нині Новомиргородського району) обоз, що належав Першій кінній армії. Червоні були посічені, одні здалися в полон, інші розбіглися. Повстанці підійшли до одного з возів, яких всього було аж одинадцять. Пролунав постріл, але другий не гримнув, бо ворога прошила повстанська куля. Тим, що стріляв, за знайденими документами виявився Олександр Пархоменко, права рука Будьонного. Він супроводжував армійську казну, набиту реквізованими й награбованими цінностями та важливими документами. Забравши тіло загиблого отамана, трофеї, козаки під об’єднаним командуванням Пилипа Хмари змушені відмовитися від попереднього напрямку на Златопіль, збочили до Лебедина і за ніч досягли Надлака. Тут біля церкви й поховали непересічного командира. Людину, котра зблиснула коротко, як метеорит, але залишила слід в історії України. Небагато моментів біографії отамана дійшло до сьогодні, однак, складені по крупинці трохи підняли завісу.
Народився Микола Степанович Бондаренко у 1896 році в селі Цибулевому. Дитинство минуло на хуторах, де з 1909 року на відрубах разом з іншими почали господарювати його батьки і де згодом започаткувалося село Богданівка. Достеменно відомо, що в Миколи був брат Архип, який після загибелі Кібчика також отаманив. Брати дуже різнилися зовнішньо. Микола – маленький, меткий, з гострими свердликами-очима. Мав гачкуватий ніс, через що прилипло прізвисько Кібець. Ймовірно, що то було вуличне прізвисько або й прізвище цілого роду, швидше, по матері. Архипа ж описано так: високий зріст, міцна груба статура, владний погляд змушували тремтіти не лише ворога, а й соратників, які в чомусь погрішили проти дисципліни. «Він являв собою типового отамана», – так про нього із симпатією розповідав агент ЧК, якому вдалося втертися між повстанців.
Окремої розмови заслуговують одинадцять возів-фур з добром, захоплених рейдуючими на захід повстанцями. Похід, затіяний заради з’єднання з основною масою українського війська, закінчився невдачею – червоні перекрили усі щілини переходу за кордон. Вирішено повертатися назад до рідних осель. Скарби, що піддавалися розподілу: золото й срібло, гроші, персні, діадеми, сережки, годинники, кольє – розділили між воїнством. Учасник походу Михайло Дорошенко, автор «Стежками холодноярськими», пишався, що й він одержав золотого годинника, з яким, виявилося, не розлучався до кінця своїх днів. Серед червоних обозників трапився старий єврей-антиквар, але й він не зміг порадити, що робити з цінними китайськими вазами, художніми полотнами великих майстрів, дорогою старовинною зброєю, церковним начинням, давніми фоліантами та рукописами. Та й, справді, не різати ж на дрібніші частини величезні східні килими і західні гобелени…
Ось ці габаритні коштовні речі вирішено тихцем продати десь у місті, а виручку поділити. А яке місто найближче? Звісно ж, Єлисаветград! Тому і взяв загін Хмари напрям на нього. Антиквара відправили на зондаж, однак той, гонимий невситимою спрагою наживи, знайшов між єлисаветградських комісарів одноплемінників і розкрив їм повстанський задум. За групою, що везла цінності, ЧК встановила нагляд. І коли на одній із стоянок в ліску між Обознівкою та Северинкою вартові Архипа Бондаренка, якому доручено провести торги, побачили характерний зблиск сонячного зайчика на далекому кургані, стало ясно, що за ними хтось спостерігає у бінокль. Отже продовжувати операцію стало безперспективно. Як не маскуйся, але в місто проникнути не вдасться. Тоді козаки постановили зарити скарб у тому гайку, де зупинилися станом. Мокра погода дозволяла вирити яму достатньої глибини і скласти ужинок. Потім на тому місці для маскування розклали вогнище, ніби нагрітися під брезентом. Крізь голу масу гілок стороннім неможливо було розгледіти, що робиться за деревами. Паралельно викопали ще одну яму для схову зайвої зброї до кращих часів. Цю не дуже маскували в надії, що, знайшовши сховок, шукачі заспокояться на досягнутому. Але ж, ні. Коли наступного літа партизани повернулися забрати заховане, їх чекала прикра несподіванка. Яма була розпотрошена.
Через кілька десятиліть снували в Кіровограді глухі чутки, ніби деякі найцінніші раритети оберталися в середовищі місцевих колекціонерів. Особливо багато предметів пройшли через руки знакового збирача, котрого жартома називають найвідомішим електриком Кіровоградщини, Олександра Ільїна. Якими шляхами вони прибилися до його комор, горищ і сараїв – то, як кажуть, окрема поема, яку навряд чи комусь із сущих вдасться прочитати до кінця. Зокрема йшлося про так зване Єлисаветградське Євангеліє. Сьогодні воно знаходиться аж у Москві, але без надзвичайно коштовного окладу, яким було оправлене раніше.
У місті Євангеліє знаходилося щонайменше до 1914 року, а в 20-30-і роки. книга зникла з поля зору науковців і громадськості. У 1963-му раритет виявлено в Державній бібліотеці імені Леніна з приміткою, що в зібрання він поступив 1940 року від приватної особи, котра побажала залишитися невідомою. Рання історія Єлисаветградського Євангелія ще недостатньо вивчена, вважав старовірський архімандрит Київський і всієї України Саватій. Наприклад, до сьогодні науковці не визначили час написання цього шедевру мініатюри та каліграфії.
А ось картина Вермейєра Дельфтського із жінкою, що плаче, зникла безслідно. Її спеціалісти іменують «Тридцять сьомий Вермейєр» з огляду, що у світі збереглося всього 36 полотен великого майстра. Як насправді називається і де знаходиться нині, навіть відомий фільм про Ільїна «Синдром дракона» не знайшов, що сказати. Очевидно творці ні сном, ні духом не чули про щось подібне.
Леонід Багацький
На світлині: Микола Бондаренко з побратимами (з ресурсу "Визвльні змагання")