Цього разу мова йде про парк, а не про сквер. Це пам’ять із прес-вояжу до Онуфріївки, де той парк знаходиться. Перекази твердять: зимівник на Омельнику заснував козак Онуфрій ще до Хмельниччини. 1752 році воно дісталося так званій Новій Сербії – дармовому притулку вихідцям із Балкан. Як тоді водилося, відібрані козацькі землі спочатку прихопив сербський ватажок Іван Хорват і в 70-ті роки перепродав російському дворянину татарського походження, капітану російської армії Михайлу Камбурлею, котрий свого часу був цивільним губернатором Курщини, а потім Волині. Той переселив багато кріпаків із Росії – нині в селах Камбурліївка, Зибкове та інших живуть нащадки тих прибульців.
Підприємливий Камбурлей, що розбагатів на виробництві селітри для пороху, заснував на нових теренах кінний завод, збудував ферми з породистими коровами і вівцями, заклав парк, що згодом з усією іншою маєтністю відійшли у власність його дочки Катерини та зятя Михайла Толстого. Ось тоді вповні й розквітла ця перлина паркового мистецтва в Онуфріївці. Помістя було неабияке – 13 тисяч десятин.
«У присадибному (Старому) парку основними композиційними акцентами були невеликі групи дерев (від 2 до 10) різних порід (в’яз, софора японська, дуб та інші) на фоні полян та алейних посадок. Куртини обсаджувались декоративними кущами. Велику роль в оформленні відігравали, зокрема, садовий жасмин звичайний та різні види таволги», – мовиться в путівнику Онуфріївським парком колишнього журналіста «Кіровоградської правди» Володимира Левицького.
У старі часи на відкритих місцинах квітувало багато троянд, уздовж гравієвих алей тягнулися цегляні бордюри. Проєктовано ландшафти фахівцями з Чехії та німецьких земель. Тоді засаджено більшу частину масиву, викопано каскад із шести ставків. Надзвичайно привабливий Нижній ставок з рукотворним островом та двома штучними водоспадами і ажурними місточками над ними, як магнітом притягував романтичні душі молодих панянок та їх кавалерів. Дзеркальною гладінню водойм то тут, то там граційно снували лебедині пари.
Жили Толсті на широку ногу. Взимку графська родина мешкала в Одесі або інколи в Петербурзі, а на літо перебиралась до Онуфріївки. Відповідно, мала там капітальне житло, яке, кажуть, архітектурно нагадувало їхній палац в Одесі, з максимумом естетичного і побутового комфорту. І якщо у «перлині біля моря» багатії почувалися рівними серед рівних, то у провінції ставали майже небожителями, на гостини до яких з’їжджався увесь загумінковий «олімп».
Один з Толстих, Михайло Михайлович-молодший (а були ще Михайло Дмитрович і Михайло Михайлович-старший), одружився з дівчиною Оленою простого роду-племені й посадив на звабливо красивому острові дуб, як символ кохання. Ну, скажіть, хіба мав би парк шарм, якби в ньому не було традиційних атрибутів – дуба й острова в честь коханих, де не манірничала б молодь? А оскільки одеський «вищий світ» поставився неприхильно до графського мезальянсу, в родинному маєтку графи намагалися компенсувати моральні збитки. Словом, літня Онуфріївка повнилася балами, мазурками, вальсами, хлібосолами. Томно обмахувалися віялами дами, хвацько подзенькували острогами корнети й поручики, зосереджено м’яли гральні карти статські й таємні радники з полковниками і генералами.
Парк з роками дещо пригасив блиск. Потьмянів, треба думати, звідтоді, як широко відкрив свої щедроти вкрай прагматичним трудящим масам, втративши захисні кам’яні мури та рови навколо себе. Панські рафіновані забави змінилися простими робітничо-селянськими. Сьогоднішні літні онуфрійчани-сучасники згадують ще й таке.
Як говорилося, у селищі здавна процвітав кінний завод. Особливим куратором його вважався Семен Будьонний. Він кілька разів наїжджав з інспектурою, що ставало святом для аборигенів. Тоді множилися народні гуляння, на паркових обширах гриміли оркестри, влаштовувалися спортивні змагання, складалися, врешті-решт, стихійні посиденьки, зрозуміло ж, із підібраним за номенклатурним принципом складом гостей, далі – неодмінні танці після передзвону гранчаків. Старожили радянської доби зберегли навіть такий історичний анекдот про острівне життя: «Після офіційних перевірок Держзаводу Будьонний запрошував на знаменитий острів для частування відбірне товариство. Столи повнилися столичними наїдками й напоями. Особливо всі чекали на пригощення горілкою під назвою «Кремлівська», яку Семен Михайлович приберігав наостанок неформальної зустрічі. Коли в ході процесу у присутніх надміру розв’язувалися язики і багато хто в спиртному чаду ліз до Будьонного з проявами п’яної любові, мовляв, чому це нами керує якийсь сухорукий грузин, а не народний улюбленець-рубака «свой в стєльку Сєня», той виставляв «Кремлівську». Це чудо радянської харчової промисловості мало здатність вмить витверезити будь-якого пияка. Ковтнувши «зілля» ті, хто тільки що паплюжили генсека, раптом, отямившись, німіли. «То-то же, долбаные «декабристы»! – командирським матюччям ставив на місце «зарвавшихся» маршал, – «Ну, а тєпєрь, соколікі, по коням, то бішь, – по бабам!».
Якось завітав у ті нетрі американський мільйонер у супроводі високого почту. То був особистий друг усіх найвищих радянських керівників включно з двома Іллічами – Володимиром і Леонідом – Арманд Хаммер. Він власноручно вибрав у подарунок доньці чистокровного скакуна у тамтешніх елітних заводських конюшнях. Як пройшли торги та обмивалися могоричі, посполитим невідомо.
У межах заповідної зони при соціалізмі діяла досить відома в області станція юних натуралістів, що доглядала невеликий, але гарно дібраний звіринець при ній. Аж доки не трапився трагічний випадок з відвідувачкою, на котру напав гордість міні-зоопарку – бурий ведмідь. Тоді дещо змалів контингент чотириногих друзів. Сьогодні тут мертва тиша. І тільки хазяйські гуси замість лебедів розрізають водну гладь ставків.
Тамтешній палац Толстих з чудовими інтер'єрами, за спогадами схожий з їхнім же одеським, не зберігся. Від маєткового комплексу залишились так звана «біла вітальня», де колись справлялися гучні бенкети, сторожка, льодовня, паркові огорожі замість колишніх мурів та стіна зруйнованої панської стайні.
Кілька років тому орендарі дендропарку, що в обласному центрі, пропонували послуги з відродження онуфрієвського тінистого чуда, але, здається, щось там не склалося. Краєзнавці також, якщо пишуть про парк, то просто повторюють згаданий путівник Володимира Левицького, або заново викладають колись оприлюднене Григорієм Гусейновим в «Господніх зернах». Кропивницький меценат Микола Цуканов якось влаштував тут для художників кількаденний пленер. А кільканадцять років тому «краєзнавці» з Кременчука, чомусь тут шукаючи рукописи Льва Толстого, обікрали місцевий музей. Ясна річ, автографів письменника там ніколи не було, але експонатами з 1941-1943 років на 14 тисяч гривень злодії поживилися.
Отже, чи не під шатрами старих верб цієї степової оази народилися перші ліричні рядки поета-земляка Володимира Базилевського? До речі, теж колишнього працівника «Кіровоградської правди».