Записав зі слів українського захисника. І не хочу, щоб цей текст втратився або забувся. Після того трапилося багато і страшного, і гіркого, та й трапиться ще – війна не закінчились. Але про такі моменти забувати не можна.
"Ми приїхали в це село і почали займати оборону... Хлопці потроху копати почали. Не окоп, звісно, а таке, щоб можна було впасти туди під час обстрілу. Я не знаю, скільки хвилин пройшло, але я остовпів від того, що побачив... Знаєш, коли у людей городи починаються, всі прив'язують на вєлік до рами лопати і йдуть шось саджати. Оце була така сама картина, тільки їхало на мене на цих роверах майже все село... чоловіки, жінки, всі... Пригнали і дивляться на мене... ну, типу, командуй! Кажуть: «Синку, де копать?» У мене відібрало мову... стою, як телепень, дивлюсь... вони бігом відкручують свої лопати від вєліків. Я зібрався з духом, кажу: «Не треба нічого, красно дякую, ми самі впораємось!» Але того вже ніхто не чув... лопати пішли в хід...
За кілька днів суне на нас колона російської техніки. У мене необстріляні молоді пацани, може й злякались, кричать: «Танки пруть!» Коли оглянувся, а до нас народ із села хмарою валить і кричить: «Хлопці, танки російські пруть, шо дєлать??? кажіть, як помагать???» На мене наче відро води крижаної вивернули... дивлюсь на це і плачу... Горлаю їм: «Бігом назад... ану, по хатах!!!!» Та ніхто й не думає... Кричу знов: «По хатах!!!» Та де там! Біжать з голими руками! Я молодих свої пару смикнув, кажу: «Розверніть швидко їх додому!»
Підбігає до мене мужик, 73 роки і каже: «Синку, дай гранату... я все життя комунальником пропрацював і знаю, де комунікації під ліс ідуть... зараз трубами на перехрестя вискочу, гранату кину і назад в трубу!» Клянусь, я чуть не здурів з цих людей...
Бій тривав цілий день... арта крайню вулицю накрила... 25 хат горять, але, слава Богу, всі живі... Ми ж цю техніку довбемо... Вони зрозуміли, що не прорвуться, давай пробувать на нас з флангів. Палимо їхні танки, бехи, все, що бачимо.... Малі хлопці мої спрацювались, кришать... Під вечір інтенсивність падає... Отходять скоти... Малі мої кажуть: «Може відпочинем?» Я собі думаю, потомились хлопці, відпускаю... Дивлюсь, скидають броню, відкладають зброю і біжать бігом місцевим хати гасить... Я знов плачу... не можу на це дивиться і сам біжу помагать..."
Не можна денацифікувати країну, де населення бігом біжить будувати для армії укріплення, а армія, як розбила ворога, біжить рятувати людям хати.
Боже! Бережи Україну!
Вадим Давидков