У всякого народу свій, неповторний шлях розвитку. Як і в кожної людської особистості, так і в кожної нації, існує своя суто, індивідуальна дорога до храму.
І хоч шляхи історичного розвитку кожного з народів разюче відмінні, проте часом вони проходять у паралельних площинах, іноді дивом синхронізуються, їх переслідує спільний фатум, вони вчаться на своїх однакових помилках, хоч і не завше їх шляхи перетинаються. Ніхто й ніколи не розгадає загадку й призначення земного існування того чи іншого етнічного утворення. Та чим більша таємниця, тим цікавіше її досліджувати. І хоча всяке дослідження завжди ставить перед дослідником лише більше зайвих запитань та загадок ніж відповідей, спробуймо бодай віддалік кинути поглядом та порівняти історичний розвиток лише двох із численних народів земної кулі,
Українці та євреї...
Дуже тривалий час нас поєднували не лише спільні терени проживання, сусідство, співпраця, негаразди, вороги, непорозуміння, сателітство, але й парадоксальні, часто, унікальні, ба навіть незбагненні особливості існування, які інакше, як паралелями нашого історичного розвитку, назвати не можна. Порівнювати богообраний народ із язичниками для когось може видатися недоречним, дерзновенно-нескромним, ба навіть блюзнірським. І все ж деякі факти та події настільки на поверхні, що годі їх не помітити. Так, скажімо, чи не найперше, що кидається в очі, це тернистість історичного шляху як українців, так і євреїв. А ще, так само кидається у вічі унікальність деяких явищ та подій в історії двох наших народів.
Почнімо здалеку ще з сивої давнини. Загальновідомо ще зі Старого Заповіту, що в стародавні часи іудейська держава переживала часи небаченого свого підйому,
Так само незаперечним є те, що в Середні Віки український народ зумів вибудувати потужну, найбільшу в Європі державу від Білого до Чорного морів під назвою Київська Русь.
У цьому факті, здавалося б немає нічого дивного: чимало країн зазнавали в своїй історії неминучі періоди свого падіння та возвеличення. Але лише два народи в історії людства переживали справді запаморочливий, стрімкий і трагічний кульбіт від наддержави до тривалого і принизливого свого поневолення.
Українці, це найчисельніший народ Європи, котрий найтриваліший період свого існування перебував у неволі: майже вісімсот довгих літ, з 1240-го року. Хто довше, ніж ми, не мав своєї держави?.. Лише євреї! Богообраний народ споживав гіркий хліб бездержавності майже дев’ятнадцять століть – від принизливої поразки в Іудейській війні – з 66 по 73-й рік н. е., і аж до відродження Ізраїлю у 1949-му році. Жоден народ світу, окрім наших двох етносів, подібних дисонансних перепадів у своєму розвитку не зазнавав.
Чи варто зазначати, що увесь цей час наші два народи стали винятковими й потужними генетичними та інтелектуальними донорами для чисельних націй і народностей світу і, ніби намагаючись компенсувати прокляття своєї бездержавності, сини й дочки наших двох етносів ставали елітою для численних держав світу і, головно, для імперій, передовсім для Сполучених Штатів, Росії та Радянського Союзу.
А хіба розсіяність українців між чужими народами світу не робить нас ще більше схожими на євреїв? Навіть території поширення українців, за межами своїх теренів, якось, ніби випадково, збігаютьть з ареалом розпорошеності єврейського населення – зазвичай це Європа та Північна Америка.
Якось так, майже синхронно, у ХХ-му столітті єврейська та українська держави з волі Провидіння постали з попелу. І якось так, аж занадто схоже, отримали у спадок вельми подібні проблеми. Як Ізраїль (в особі арабів та, головно, палестинців), так і Україна (в особі Російської Федерації) від самого моменту виникнення і впродовж всього подальшого часу свого існування, мають нині небезпечних, непримиренних, непередбачуваних та агресивних сусідів. Вельми прикметно, що пекельна ненависть та перманентна й цілком реальна загроза існуванню нашим двом молодим країнам виходить чомусь саме з боку умовної, доктринальної, ментальної, колективної азіатчини. Тому, здається, зовсім невипадково й символічно, ба навіть логічно, що система оборони України та й самі ЗСУ нині вибудовуються за лекалами Ізраїлю, а ГУР (Головне Управління Розвідки) часто називають українським моссадом.
А як тут не згадати геноциди....Турки-месхетинці та вірмени, чеченці та кримські татари – ці етноси наполегливо намагалися також зітерти з лиця землі. Але ці народи не відзначалися чисельністю, тож, здавалось, розправитися з такими не являло великої проблеми. І лише євреї та українці стали найбільшими народами світу, існування котрих не давало спокою двом відомим тоталітарним потугам. Катів не зупиняла навіть порівняно велика кількість двох наших націй. От тільки якщо богообраний народ нищили в газових камерах та пострілами в потилицю, то звільнити землю від язичників-українців намагалися шляхом голодної смерті – довготривалим, страдницьким, а тому чи не найбільш бузувірським методом. І якщо «єврейське питання» під сучасну пору вже нібито не на часі, то гостре «українське питання», питання самого існування України та її народу для сучасних монголо-татар – чи то пак! – сучасної Російської Федерації, не просто актуальне, а й перебуває у самому розпалі свого практичного втілення...
Назви «голодомор» та «голокост» є, сказати б, патентним ноу хау виключно українців та євреїв, і їх аж ніяк не сплутати й не застосувати з геноцидом жодного іншого народу.
Навіть у лінгвістично різних назвах – «голокост» та «голодомор» – криється якась містично-похмура й незрозуміла спорідненість, чи не так?..
Ще більше дрібних, здавалося б малопомітних аналогій можна з легкістю виокремити, навіть побіжно придивившись до євреїв та українців.
Так, скажімо, загальновідомо, що українці, як і всі інші народи світу, не можуть похвалитись такою великою кількістю пророків, духовних наставників та спасителів нації, яких Всевишній у різні часи посилав Своєму народові. Проте лише в українців існує феномен Тараса Шевченка. Могутня постать цього аристократа духу аж ніяк не поміщається в тісних рамцях ординарного митця, літературного класика, елітного художника-портретиста чи салонно-номенклатурного віршомаза, явно претендуючи на статус справді біблейського провидця....Який інший народ на землі здатен показати світові бодай одного свого достойника рівня пророка Самуїла, царя Давида чи великого Кобзаря?.. Лише єврейський та український народи!
Ще з біблейських часів Єрусалим та й сам Ізраїль називали «Пупом землі». Поетична, космологічна, історична, географічна (близькість Європи, Азії та Африки) назва Святої землі не лише виправдовує себе, але й наповнює сакрально-глибинним смислом. Безумовно Україну назвати «Пупом землі» не можна. Проте саме терени нашої держави завжди були, а з моменту вторгнення рашистів в Україну, стали явною ареною непримиренної світової битви між двома протилежними світоглядними началами – Європою та азіатчиною, демократією і тоталітаризмом, прогресом та регресом, цивілізованістю та варварством, світлом і пітьмою, добром та злом тощо. І в цьому теж, здається, проглядається не зовсім прикрита геоцентрична місія українців. Хоча назвати наші такі привабливі чорноземи для різного штибу зайд та завойовників «Землею обітованою» було б, схоже, не зайвим.
Тож очевидно не буде перебільшенням стверджувати, що євреї і українці з різною періодичністю, а тим паче в часи воєнних загострень перманентно перебувають у центрі уваги медіа світової спільноти.
Якось забагато збігів, чи не так?.. Їх очевидно стало б іще більше, коли б пильніше придивитися до наших етносів очима справжніх науковців. Тому згадувати такі аналогії, як, скажімо, схожі сорокалітні блукання українців та євреїв безводною пустелею, їх карикатурна туга за єгипетською неволею, а також спільна схильність наших народів до язичництва та ідолопоклонства, стало б зайвою, банальною, не вартою уваги притчею во язицех.
І, нарешті про феномен В. Зеленського. Окрім багатонаціональних Сполучених Штатів автору цих рядків невідома така національна держава, яка обрала б собі за президента етнічного єврея. І чи не криється в цьому факті також якийся затаєний, нерозгаданий символізм?
...Упродовж віків українці і росіяни жили поруч. Ні для кого не є секретом те, що коли не геноцидом, то принаймні етноцидно наш народ вперто намагалися не лише зблизити, але й розчинити, розплавити в своєму імперському котлі ще за царату: пригадаймо хоча б столипінське масове переселення українців на Далекий Схід. Проте процес асиміляції сягнув свого справжнього апогею саме за радянських часів: ударні комсомольські новобудови, підняття цілини, БАМ, штучне й прискорене творення «єдиного радянського народу» тощо. Проте таких разючих, згаданих вище аналогій, як між українцями та євреями, між росіянами й українцями, як не намагалися штучно притягнути їх за вуха, чомусь не спостерігається. Навпаки – чим більше нас кривдили, тим більше українці уподібнювалися євреям..
...А щодо росіян, то у них, вочевидь, суто своя, відокремлена від інших, дорога до свого храму, чи до печери.
* * *
Видатний сирійський письменник та вчений-енциклопедист середньовіччя Абуль-Фарадж у своїй «Книзі цікавих історій» повідав ось таке невеличке, але повчальне оповідання: «Розповідають, що якось Бог сказав Аврааму: “Чи знаєш ти, чому саме тебе обрав Я своїм другом?” Авраам відповів: “Повідай мені, о Господи!” “Тому, що ти обрав собі долю ображеного, а не кривдника”.
Ні для кого не є секретом, що саме Авраам вважається не лише родоначальником і прабатьком богообраного народу, але й першим євреєм. Отож за всякою логікою, і не лише Абуль-Фараджа (котрого дехто теж вважає євреєм), хто, як не народ Божий, який сам скуштував, здавалося б, досхочу кривд, мав би горою стояти за завжди принижених, упосліджених і одурених українців...
Виявляється – ні. Хто не знає таких відомих персонажів, як убивця С. Петлюри С. Шварцбард, Л.Троцький, Л.Каганович, М,Резнікович, Ян Табачник, Дмитро Табачник (так зване явище «табачниківщини»), Вадим Рабінович, В.Жириновський, брати Ротенберги, московські пропагандисти В.Соловйов, О.Сосновський, Я.Кедмі, Є.Пригожин, поет-пісняр І.Рєзнік, який демонстративно відмовився від звання народного артиста України, співак Г.Лєпс, нобелівський лауреат з літератури Й.Бродський та й сам прем’єр-міністр Ізраїлю Б. Нетаньягу... (Перелік імен хоч і розлогий та, зрозуміло, не повний).
Усі ці сини Ізраїлеві ніколи не ставилися до України з прихильністю, а дехто з них відкрито й усвідомлено записали себе до її запеклих ворогів, тих, хто став не на бік поневоленого народу, а саме на сторону поневолювачів, до тих, хто підтримав не просто війну, але, увіч, несправедливу війну і, на відміну від їхнього прабатька Авраама, щиро захищають не покривдженого, а саме кривдника.
Чи можна зневажати маси того народу, з котрим твій етнос поєднує не лише стільки споріднених викликів, завдань та схожа історія, але й спільні болі, образи, недоля та вороги.
Несправедливо було б не помітити і тих євреїв, шляхетна душа котрих не уклала угоду з власною совістю і яких по праву слід назвати справжніми нащадками Авраама. Це і Ентоні Блінкен, і Сергій Юрський, і Леонід Ґозман, і Дмитро Ґордон, і Віталій Портніков, і Михайло Шейтельман і Абрам Кацнельсон, і Леонід Первомайський, і композитор Ігор Шамо, та й сучасний наш президент, який, попри щирі сподівання п’ятої колони всередині країни та їх московських верховодів, так і не став другим Януковичем....Що й казати, цей список вийшов дещо куций...
Їй-право, а чи не назріла вже і в України, у світлі сучасної геноцидної війни РФ проти нашого народу, така необхідність, за прикладом тієї ж таки держави Ізраїль, запровадити й собі ще одне, уже своє, українське звання «Праведника народів світу?» Цікаво, чи багато євреїв, у такому разі, номінувалися б на цей справді почесний титул?
Україножерство – це невдало замаскована форма антисемітизму.
...Іще древні навчали, що в надрах кожного народу живуть два народи і співіснують дві культури. Такий штучний поділ вершили, зазвичай, за класовим принципом. Одних лише українців і євреїв поділяють, чомусь, трохи інакше, за критеріями праведності та зневаги: наш народ ділили на українців та хохлів, а богообраний – на євреїв та жидів. І в цьому наші два етноси, здається, теж унікальні. І – о дивовижна річ! – хохли з жидами чомусь просто віртуозно знаходять між собою спільну мову, про що красномовно свідчать хоча б соловйовсько-скабєєвські збіговиська.
І знову збіги?.. Не думаю!.. Такі поєднання скорше нагадують омріяний комуністами «єдіний народ».
Сергій Кудря