Проміжною ланкою між субкультурою «Золотих куполів» і театром корифеїв були так звані народні колективи. Приміром, «Червона зірка» при Палаці культури імені Жовтня утримувала відомий в Союзі хор під орудою Гната Почапського. Столикий колектив мало чим нагадував за репертуаром класичні «Вечорниці» Ніщинського, однак радянську патріотику ніс у маси справно, розбавляючи жартівливими українізмами «Підманула, підвела», «Із сиром пироги» та лірикою «Розпрягайте, хлопці коней» тощо.
При цьому ж закладі створено народний театр, де грали самодіяльні актори, котрі числились в різних заводських структурах, проте маючи «м’який» і ненормований графік роботи більшість часу віддавали творчості. Керувала театром-студією Тетяна Корнієць. Була вона дружиною племінника відомого держпартдіяча – Леоніда Корнійця. Уродженець Бобринця у Хрущовську добу займав пост глави уряду УРСР та високі посади в Москві. Одне тільки це ім’я ц ті часи відкривало багато заповітних дверей. І народний театр відповідав взаємністю. Візитівкою і його товарною маркою стали «Крємльовскіє куранти» Погодіна. Актор Волошин, котрий грав Леніна так увійшов в образ, що й у буденному житті почав гаркавити та вживати, часто невпопад, словечко «батєнька» з Іллічевої лексики.
На схилі літ пані-товаришка Тетяна написала цікавезні, багаті на деталі спогади «Що було, те було» російською мовою. В них розкрила досягнення свого театру, творчі колізії, характери персоналій, інтриги, любовні трикутники тощо у власній інтерпретації. А потім і її чоловік-педагог сподобився на мемуари, де не обминув теми виконання родиною «інтернаціонального обов’язку» в Афгані, де він був радником при посольстві. Ну, ви ж здогадуєтесь, що це значить…
Палац ще мав кілька агіткультбригад, які періодично відвідували в обідні перерви червонозорівські цехи. Інколи виїздили у підшефні колгоспи.
Клуб імені Калініна опікувався Агрегатним заводом. Малюків водили сюди на новорічні свята. Пам’ять кількох поколінь зберегла дерев’яні сходи, зал з ялинкою на другому поверсі ліворуч, паперові ліхтарики, паперові прапорці і сніжок із вати. Новорічний подарунок у паперовому кошику в обмін на листівку із запрошенням.
«Чьорний фра, чьорний фрайєр мєня нє пугаєт. У мєня, у мєня вєдь такая душа, єслі кто, єслі кто на путі мойом встанєт, ми прідушим, прідушім і ша». Ці співи зі сцени клубу в опереті «На рассвєтє» про бандитську Одесу завжди викликали шалені овації глядачів. Тим паче, що куплети супроводжувались стріляниною з бутафорських пістолів. Ясна річ, чорний фрайєр уособлював «дядька Сема», «Джона Булля», Петлюру з Бандерою. Мужні Че Гевара, Патріс Лумумба, Луїс Корвалан і, як ми дізналися пізніше, Судоплатов з компанією протистояли їм.
До «Калініна» були також приписані танцюристи прославненої «Ятрані». В СКБ заводу Радіовиробів (третій гігант тутешньої індустрії) працювали учасники ансамблю: брати Цибіреві, Юрій Акінічев, Олександр Ляшенко, Яків Каганович, Піньковський, Берлінрут. Бувало із зарубіжних гастролей, у повному суголоссі з фільмом «Діамантова рука» привозили сувеніри. На найвищому тоді адміністративному корпусі була засклена довга вентиляторна із аматорською оранжереєю, влаштованою вентиляторниками і заповненою фікусами, геранями, китайськими трояндами, фуксіями та іншою зеленню. Під розлогою монстерою стояли імпровізований стіл та лавки із облагороджених ящиків.
Пам’ятаю, як ми, закривши на засув люк туди, таємно розпили кілька пляшок мутнуватої, настояної на зміях горілки з Північної Кореї і закусили заспиртованими гадючками. Обійшлося. Іншим разом привезли з Франції надувну гумову ляльку в людський зріст. Кажуть, тестували на даху вже новгого висотного корпусу СКБ. Звісно, зірковий колектив зовсім не школа танців Соломона Пляра, але все людське не було там чужим. Особливо, коли очі розбігаються від виставленого на полицях.