«Висока постать, срібне волосся, рум’яне обличчя з молодими блакитними очима – таким знала я доктора Опанаса Івановича Михалевича наприкінці 1894 року» – так пише у своєму спогаді про цього громадського діяча, незабутнього для всіх, з ким йому довелося зустрічатися, лікаря, просвітителя, посеред липня його 175-річчя, мемуаристка Наталя Бракер.
Цей чоловік свого часу зіграв видатну добротворчу роль у формуванні українського руху у нашому місті. Він не залишив по собі томи праць, переліку почесних відзнак чи нагород. Але своєю щирістю, відкритістю, вірою в людей («До кожної людини він умів підійти співчутливо і знайти спільну точку з нею» Наталя Бракер), посіяв багато добра у серцях людей. І хоча Опанас Іванович Михалевич ніколи не займав якихось громадських чи партійних посад, він став фактично одним з неформальних лідерів україноцентричного руху кінця ХІХ – початку ХХ століття у нашому місті.
Уродженець Волині, під час навчання на медичному факультеті Київського університету, він став членом Київської «Громади», де познайомився з видатними українцями того часу – Володимиром Антоновичем, Олександром Русовим, Михайлом Драгомановим, Федором Вовком. Ця діяльність привернула увагу тодішньої влади і після обшуку у Михалевича, його було вислано з Києва. Певний час він жив на Полтавщині, де одружився з простою селянкою Катериною Шевченко, з якою прожив до смерті.
У 1878 році за порадою В. Антоновича він приїздить у Єлисаветград і дуже швидко завойовує прихильність і любов місцевої людності. Не останню роль грає те, що він – добрий, знаючий лікар, який дуже тепло і людяно ставиться до своїх пацієнтів, незалежно від їхнього соціального чи матеріального стану. Бідних він здебільшого лікував безплатно, приділяючи їм не меншу увагу ніж тим, хто міг добре заплатити.
У його оселі, так само як і у будинку Тобілевичів, збирався український гурток, члени якого займалися поширенням української літератури, перекладами, читанням, декламуванням, підготовкою домашніх спектаклів. Науковець Лариса Хосіянова вважає, що саме Михалевич підштовхнув Івана Карповича Тобілевича до професійної літературної творчості. Усе життя їх пов’язувала велика прихильність і дружба.
Пізніше Софія Русова напише про Опанаса Івановича так: «…Жив у Єлисаветграді ще один видатний Українець, демократ чистої води, євангельської моралі у стосунках з людьми доктор Михалевич».
Фактично український гурток у нашому місті до революційної роботи не мав прямого стосунку, носив швидше просвітницький та благодійний характер, але царська влада була на сторожі і для арешту частини його членів жандарми, як пише Наталя Бракер, використали надуманий конфлікт між учнями та директором земської школи М.Завадським. Тоді були також арештовані О. Тарковський та М. Хороманський. Опанаса Михалевича звинуватили у тому, що він був причетний до «…тайного общества, имеющего целью в более или менее отдаленном будущем путем распространения среди крестьян дозволенных цензурою книг на малорусском языке, ниспровергнуть существующий порядок».
Звинувачення, як бачимо, сміховинне, але воно потягло на п’ять років заслання у Іркутській губернії. Добре відомий той факт, що засланий туди ж Олександр Тарковський жив у одній хаті із Юзефом Пілсудським. У тій же хаті жила й родина Михалевичів і майбутній польський лідер став першим учителем для малолітніх синів Опанаса Івановича.
У 1892 році родина повернулася до Єлисаветграда. Опанас Іванович знову приступив до лікарської практики та просвітницької діяльності. Він працював лікарем міської лікарні. Перекладав з англійської на українську працю Адама Сміта «Багатство народів» (пізніше видав її власним коштом у Галичині). Вітав Лютневу демократичну революції, але подальші події принесли йому злидні і приниження.
Помер Опанас Михалевич 1 лютого 1925 року і похований був на Биковому цвинтарі. Його могила зберігалася до початку 70-их років, аж поки там не розпочали будівництво нового житлового масиву та поліклініки №1. Саме там і варто було б встановити пам’ятний знак чи меморіальну дошку чудовому лікарю і Українцеві, що ніс світло і любов.
Світлана Орел