На сільському кладовищі села Хрінники колишнього Демидівського району (Рівненщина) є братська могила. Уже при незалежній Україні тут перезахоронили вояків УПА, які загинули від рук енкаведистів. До того їх могили були розкидані по лісах. Особливу увагу привертають на кам’яній плиті прізвища трьох дівчат: Галина Тарасюк, Марія Сич та Надія Сич.
Вони були зовсім юними. Галині і Марії – лишень 18 літ, Наді – 24. Їм би жити, любити, дітей ростити! Ворог змусив їх взятися за зброю. Історія їхньої героїчної загибелі вражає. Вона по крупинках зібрана зі спогадів старожилів і зберігається у шкільній бібліотеці. 10 жовтня 1944 року під час облави червонопогонники (НКВС) випадково натрапили на криївку з повстанцями. Зав’язався жорстокий бій. Три години мужні дівчата відстрілювалися. А коли закінчилися патрони, обнялися, голосно заспівали перший куплет «Ще не вмерла Україна», вигукнули прощальні слова: «Слава Україні!» – і у криївці пролунав вибух.
Галина Тарасюк ще залишалася живою. Їй відірвало руку, вибило очі, осколки посікли ніжні дівочі груди. Ледве жива, стікаючи кров’ю, вона виповзла з криївки, стала на повний зріст і насилу вимовила:
– Будьте прокляті, кати!
Енкаведисти оторопіли. Та один отямився – і пролунав постріл. Тіла дівчат їхні вбивці не забрали, а залишили серед лісу. Хотіли потім повернутися? Про це уже ніхто не розповість.
Серед ночі, таємно від людського ока, брати по зброї (або із сотні Сергія Скоропадського «Щита», або із сотні «Щупака») поховали їх у темному лісі неподалік знищеної криївки. У могилу поклали нехитрі дівочі речі, які знайшли у схроні: хрестик, флакончик одеколону, стріляну гільзу з кулі, що вбила Галину. А ще – пам’ятну записку, написану для нащадків хімічним олівцем: «Тут спочиває три лицарки, котрі згинули через московських катів, зробивши самі собі гранатою смерть. Краще згинути, ніж здатись катам на муки!»
Лише через 48 років люди її відкопали і прочитали. Усіх трьох дівчат знала жителька Хрінників Павліна Сич, яка не так давно померла. Та рік тому ми встигли записати її спогади. У юності вона жила з ними по сусідству. З Галиною і Марією ходила до школи.
– Надя і Марія не були сестрами, то однофамільці, – згадувала бабуся. – Помню їх всіх. Галина у школі сиділа за мною. На лиці груба, дерзка, настойчива. Думаю, що то вона підірвала. Коли їх розкопали, я всіх пузнала по скелетах. Галина дуже велика, росла, Марія менша, а Надя взагалі маленька. Сестра Галини на перезахоронення дала плаття, вельона. Їх вложили у труну.
А ще бабця Павліна розповіла, що батьків дівчат арештували і вивезли у Сибір. Звідти вони не повернулися. Непокори радянська влада нікому не прощала.
Скільки років пройшло, а московські кати не змінились. Не змінилась і наша стійкість.
Наталка Слюсар