Шикарну інсталяцію встановили на площі Героїв Майдану в День пам’яті і скорботи – дзвони із гільз снарядів. Ідея та втілення – просто неймовірні. Показувала світлини колегам з інших міст – усі в захваті.
Але.. Вперше в житті мені хочеться поїхати з рідного міста світ за очі.
Ми мали б віддати шану тим, хто за кожного з нас пішов в засвіти. Говорити про шану це одно, а щось щиро зробити для вшанування – це зовсім інше.
Про що говорили рідні загиблих? Про помилки в прізвищах, по-батькові, іменах, про переплутані світлини, про те, що дизайнери змінили колір очей і не тільки. Це неповага до людей, які віддали своє життя за нас з вами.
Проігнорована хвилина мовчання. Можна було зупинити хоча б громадський транспорт?
Про те, що навіть після того, як попросили узгоджувати тексти з рідними перед тим, як розміщувати на сайті https://www.heroes.kr.ua/2022-%D1%80%D1%96%D0%BA, цього не зробили. Про щирість виховних годин, розповідей про НОВІТНІХ ГЕРОЇВ, як каже Інна Колпак, я вже промовчу. Не буде цього. Головне терміново виконати наказ Лариса Костенко і відзвітувати?
Я розумію, що так, як болить рідним, не болить нікому. Але чому навмисно робити боляче?
Раніше я думала, що це просто головотяпство. І можна з людьми поговорити, переконати, підказати... Коли ж який раз роблять на тяп-ляп, думаю про інше. ЧОМУ ТАК?
Може, у вас є відповідь...
Інга Дудник