Там, де починається міфотоворчість, оселяється справдешній дух народу. І якщо історію можна переінакшити, замовчати і навіть забути, то міфи напрочуд живучі: передаються із уст в уста, з покоління у покоління, обростають новими фантастичними деталями.
Ім’я цього повстанського отамана обростало міфами ще за його життя. Він наводив страх на ворогів, був для них невловимим і всюдисущим. Сьогодні дуже коротко про найгарячіший місяць боротьби цвітнянських гайдамаків з більшовицькою навалою…
Пилип Панасович Хмара народився у незаможній родині приблизно у 1891 р. у с. Цвітне. Під час І світової війни отримав звання унтер-офіцера. До весни 1920 р. вже був відомим отаманом, загін якого діяв на Полтавщині. 20 липня 1920 р. був учасником «Військовоі Ради Повстанців – Самостійників» у с. Цвітне. Влітку того ж року очолив сформований у с. Цвітне повстанський загін. Бере активну участь у Цибулівському повстанні, очолює кінний підрозділ Цибулівського полку під командуванням Якова Горбенка. Пізніше останній відійде від справ і передасть командування Пилипу Хмарі. Останній перейменує полк в Чорноліський (в окремих документах – курінь)…
На початку вересня 1920 р. в околицях Цвітної з’явилися підрозділи Степової дивізії отамана Блакитного. «Перші відділи Степовиків холодноярці зустріли під лісом Чута. Спереду їхала кіннота з весело повіваючим жовто-блакитним прапором. … Від холодноярців назустріч їм виїхали от. Хмара та Залізняк». В районі сіл Михайлівка і Єлисаветградка відбулося злиття з дивізією Степового, при якій було дві тридюймові гармати. У результаті перемовин відбулося об’єднання повстанських підрозділів. За більшовицькими документами, «бывший офицер по фамилии Хмара (…) объединил имеющиеся организации в одну плановую дивизию в составе 4 полков». Так було утворено першу Олександрійську повітову дивізію.
3 вересня 1920 р. Наказом №1 командира дивізії Пилипа Хмари затверджено план наступу на повітовий центр Херсонської губернії – місто Олександрію. Участь в операції мали взяти перший та третій полки дивізії, Київський загін, Олександрійська сотня і підривна дивізійна команда (усього до 2 тисяч бійців). Наступ на місто мали здійснювати три групи – Південна (отаман Іван Титович Клепач), Північна (отаман Лютий – Єлисей Степанович Черевик) і Західна (отаман Гнибіда). У резерві штабу залишався 3-й піхотний полк. Командир дивізії наказував: «Командирові південної групи Клепачеві після того, як буде здобуто Олександрію з півдня, захопити тюрму, змінити варту й захопити найважливіші пункти міста. Командирові північної групи та Гнибіді старатися захопити станцію Олександрію і, наставивши на станції сильну варту, рушити до центру міста».
Уже в звіті «Про боротьбу з бандитизмом» від 11 вересня 1920 р. Кременчуцький начальник тилу повідомляв про наступ повстанців на Олександрію. Повстанці розбили більшовицький «сводный отряд» Юдицького, захопили 4 гармати. 18 вересня в оперативному більшовицькому звіті читаємо: «В Олександрійському повіті ватага в 2000 чоловік зі становим на чолі наскочила на Олександрію. Після двогодинного бою на вулицях міста бандити після великих втрат одступили з Олександрії. Пограбовано речовий склад, випущено з тюрем бандитів». Після відступу повстанців червоним дістався згаданий вище наказ дивізії за підписом Пилипа Хмари та жовто-блакитний прапор.
13 – 15 вересня 1920 р. з метою поповнення запасів зброї повстанці захопили і утримували Знам’янку. «До самого приходу на станцію Знам’янку в кожному селі й хуторі населення зустрічало повстанців доволі радісно. Крім підтримки продукцією й фуражем, населення поповнювало загін все новими силами. Так що на день цього приходу загін налічував у своїх лавах до двох тисяч чоловік. Хоча третина з них не мала зброї… Попри те, ця значна сила приковувала погляди заможного населення, а водночас і підіймала дух обох сторін, даючи оманливу надію на перемогу «гайдамаків» (як їх називали) над ненависними комуністами». Але арсенали у Знам’янці виявилися порожніми. «Переконавшись, що (у Знам’янці – О.С.) ворога вдвічі більше, полковник Горбенко дав наказ залишити Знаменку і відійти балкою в Чорний ліс». Місто зайняли підрозділи 46-ї більшовицької бригади.
Після операції в Знам’янці розпочалися багатоденні з перемінним успіхом бої за Цибулеве. 17 вересня червоні захопили населений пункт. Обоз відступаючих повстанців вражав: «Підводи і біженці розтяглися кілометрів на двадцять». Разом з повстанцями втікали й селяни, які боялися помсти червоних. І не даремно боялися. Бо у захопленому більшовиками Красносіллі (Княжому) карателями було вбито 122 особи, в основному, жінок і підлітків.
За словами більшовицького агента, після спільного рейду місцеві повстанці стали нарікати на степовиків, називати їх боягузами. «Почулися вимоги знову відділитися для самостійних дій… Хмара після одного невдалого походу знову почав діяти самостійно. Виділивши свої сили і залишивши дивізію, вдень перейшов через село Нерубаївку, залізницю, в район сіл Соснівки, Верещаків і вступив у село Цвітну».
Більшовики 16 вересня 1920 р. констатували: «Банда ще й тепер стоїть у районі Цвітна – Красноселля – Знаменка (20 – 25 верстов од Знаменки) та збоку Дмитрівки (20 верстов од Олександрії) село Ясиноватка (14 верстов Олександрії). Наші частини билися з бандою. Про те, як тривав бій далі, відомостей не було».
Передбачаючи черговий наступ більшовиків на с. Цвітне, повстанський штаб скликав широку нараду для організації оборони населеного пункту. У нараді взяв також участь отаман Штиль – зв’язковий від Степової дивізії Костя Блакитного (Костянтина Юрійовича Пестушка). «Рішено було не творити оборони в селі чи під селом, щоб не наражати сіл на кровопролиття і руїну. Плян оборони був остаточно усталений: повстанці були готові дати відсіч червоним, що й далі стояли у Верещаках».
Для боротьби з повстанцями 16 вересня 1920 р. у Кам’янку прибувала група військ ВОХР Бобринського району у складі трьох батальйонів 2-ї окремої Московської бригади військ внутрішньої охорони (далі – ВОХР) (вона ж 26-та бригада 9-ї стройової дивізії військ ВНУС), 35-го батальйону залізничної охорони і окремих підрозділів Петроградського батальйону під командуванням штабс-капітана Івана Курова. Окрім того, в операції із «зачистки» Чигиринщини діяли підрозділи 46-ї бригади на чолі з Рудольфом Фекете (у травні 1919 р. очолював 1-й Полтавський інтернаціональний полк), підрозділи 75-ої бригади та деякі дрібні частини. З 19 по 28 вересня каральні частини проводили «зачистку» від бандитизму населених пунктів в районі Холодного Яру і Чигирина. Горіли захоплені села, на вцілілих жителів накладалася контрибуція.
У щойно захоплених більшовиками Вищих Верещаках дислокувався Зведений загін начальника відділу ремонтування 1-ї Кінної армії Богенгарда у складі трьох піхотних батальйонів ВОХР, ескадрону зразкового дивізіону і кавалерійських курсів 1-ї кінної армії (станом на 21 вересня – 250 кавалеристів і 300 піхотинців). Невдовзі до них надійшла підмога – з Кам’янки прибули дві роти 6-го батальйону ВОХР під командуванням Коротнєва.
Під вечір 19 вересня відбувся тригодинний бій за Цвітну, яку обороняли, відповідно до більшовицьких зведень, близько 7 тис. повстанців. За звітами червоних, вони змусили чорноліських гайдамаків відступити до лісу. Насправді ж більшовики, підпаливши хати на околицях Цвітної, відступили до Вищих Верещак.
Старшина Чорноліського полку Михайло Дорошенко згадував про ті бої: «Минув тиждень після Красносільських подій і червоні почали на Цвітну наступ. Першу їх атаку було відбито і комунари повернулися до Верещаків. Звідси почали наступ на невелике село Бурякове. Йшли вони широкою балкою розгорненим фронтом. Командир повстанців Штиль, який був на цьому відтинкові, не повідомивши штаб, відступив, і цим створив вікно для ворожого прориву на правому фланзі повстанської оборони. Червоні кинулися у цей прорив, а селяни перелякалися, створили паніку, крики і в замішанні почали тікати до лісу. Це небезпечне становище врятував Дядюра, що своєчасно помітив помилку Штиля і наказав частині повстанців із засідки в лісі йти в наступ на ворожу лінію. Червоні були відбиті, Тікаючи, вони наткнулися на засекречений відділ Хмари, який зустрів їх густим вогнем із кулеметів. Червоні в паніці кинулись назад, в безладі розбігалися, тікали і всюди натрапляли на вогонь повстанців із скорострілів та рушниць. І, напевно б, всі большевики лягли б тут трупом, аби не затявся в повстанця скоростріл. Червоні побачили свою поразку і кинулись відкритою дорогою до с. Верешак».
В цій бойовій сутичці повстанці втратили тачанку, пару коней, кулемет і двох кулеметників. Втрати червоних складалися: 21 вбитими, 8 полонених… З села Бурякови червоні вбили 19 селян, які почали в паніці утікати за відступаючим Штильовим». Під час бою був убитий командир зразкового будьонівського ескадрону, поранений ротний Коротнєв. Вочевидь, операцію самі більшовики вважали провальною, оскільки наступного дня Богенгард передав командування інспектору 1-ї кінної Мурзіну.
Із Цвітної Чорноліський полк пішов на Нестерівку (Вершаці). Дорогою ухвалено рішення розпустити людей без зброї: «Частина повстанців, озброєних виключно довгими палицями із загостреним кінцем, що іменувалися штилями, була розпущена». До кінця вересня 1920 р. Чороноліський полк веде бої з червоними на Чигиринщині. Ось лише кілька витримок з більшовицьких звітів:
«22/ІХ. Банда Хмари в складі 300 багнетів, 300 шабель, 1 гармати, з нез’ясованою кількістю кулеметів наступає на Медведівку (20 верстов од Чигирина)».
«24/ІХ. Банда Хмари ще й тепер стоїть у Бужині (12 верстов од Чигирина) та в районі на північний захід од Чигирина».
«26/ІХ. Банда Хмари в 3000 чоловіка стоїть в районі Мордва – Бужин (10 верстов од Чигирина), наші частини здобули Тарасівку, Адамівку, Медведівку та ще декілька сіл (10, 20 верстов од Чигирина), бандитів женуть».
24 вересня 1920 р. у Медведівці відбулося об’єднання Степової дивізії і холодноярців. Головним отаманом Холодного Яру обрано командира степовиків Костя Блакитного. Об’єднані сили розпочали наступ на Черкаси. Хмара не був «призначений» «до участи в задуманому наїзду на Черкаси», а залишався «в резерві для охорони холодноярського району». Після ряду боїв з червоними він знову повернувся в район лісу Чута.
Аби забезпечити безпеку з боку залізниці, повстанці систематично нищили її інфраструктуру. На початку вересня 1920 р. більшовики відмічали, що «на линии Знаменка – Бобринская положение серьёзное. На перегоне Цыбулево – Фундуклеевка разобраны пути, разрушены мосты». Активно нищити залізничну інфраструктуру допомагало місцеве населення. «28 августа шел эшелон с солью и нефтью из Одессы и эшелон с мотоциклами, автомобилями и сталью со стороны Кремечука. На ст. Лекаревка они были захвачены бандитами, причем заняв ст. Лекаревка (станція в однойменному селі Олександрійського району Кіровоградської області – О.С.), бандиты сами приняли поезда. Для разграбления соли прибыло около 500 крестьянских подвод из окрестностей. Обоз растянулся на полторы версты. Из этого видно, что там население принимает участие в бандитизме». Наприкінці вересня 1920 р. повстанці Хмари на залізниці в районі Соснівки розбили «примітивний» панцерник червоних і потяг Знам’янського чека.
Олександр Солодар
На фото: Мефодій Голик-Залізняк (у центрі). Світлина з колекції Віктора Величка (м. Олександрівка)